Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.05
06:07
Вологою насичене повітря
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
2026.11.05
03:33
із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
2026.11.04
16:29
Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
2026.11.04
16:16
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сонце Місяць /
Проза
ноумен
На околиці периферійного міста Д., на теренах малогабаритної квартири скраю останнього поверху панельного будинку, на стереотипному залізному ліжку із пружинною сіткою, пересічний ґендер И. снить або, вірніше, марить, начеб його переслідують (монстри), яких він не може бачити явно, усе ж, так само як інші, хто марить подібні нехай таки інші сни, він усвідомлює, що він є переслідуваним, одночасно, за лаштунками цього усвідомлення, чаїться переконання, що все відбувається вві сні, пойнятому переживаннями нагальними, а якщо б (монстри) все ж колись матеріалізувалися, щоби настигнуть його, тоді він мусить прокинутися із кошмарів, єдине, що наразі И. не має вільної навіть хвилини задля спекулятивних розважень щодо. Духи всечасно голодні, така аксіома, й водночас такий саме лейтмотив жаху теперішнього, який спричиняє безрадне усвідомлення постійно неявного прийдешнього (монстри), містично зневіряючись збезлюділими передмістями, не суціль подібними на звичні, проте, не заглиблюючись в парадокси знаття із подвійним дном, И. не має жодного сумніву, що він перебуває саме в тих, достоту звісних параметрах, переслідуваний безпросвітно. Відсутність міських пекельних шумів, що звичай страшенно дратують, нерідко висаджуючи їй-бо до проявів афективних, ніяк не заморочує И., а чи він узагалі зважає на відсутність таких подразнень, питання риторичного мабуть розряду. Погодні обставини, мимохіть фокусовані його зором, представляються відповіднішими до міжсезоння, осіннього, не то зимового, за відтінками буро-сірими, палітри всихаючої твані з аналогічними контрастами, під геть невиразним небом понад перелатані ветхі дахівки, з-під яких будинкові фасади зловісні—обшарпані, ледь не злоякісно. Спогади, що певно мали би правити за орієнтири в тій блуканині, містять чимало подробиць щодо ідентифікації всяких тривіалій, прикладом, здавна розкопаних канав із іржавими трубами в них, бетонних стовпів, трохи оздоблених півзітлілим паперовим лахміттям, старих дощаних парканів, гнилих зісподу, а нагорі з кривою колючого дроту, невизначеного псевдобрунатного кольору, який при наявному світлі ввижається практично чорним. Покручені, вузлуваті дерева, з їхньою шерехкою, хаотично полусканою шкірою, слідами вапняних побілок давніших часів, й самі нагадують химерних комашок, що зачаїлися десь під корою, замерлі синхронно в анабіозному безчасі під небом зачарованим, обернувшись на монотонність декорації до узбіччя доріг нескінченних. Як по тих узбіччях, прозова очевидність, жодного разу не пострічати нічого вартісного бодай прикметного, хіба відцвілий мотлох, перетлілі одежні ганчірки, витрухаюча деревина, просякнутий брудом поліетилен, паскудні органічні залишки, своїм походженням нецікаві навідсіч, тьмаве каміння, нерегулярний сміттєкрам, самоцінний неквапний розпад, що ніби проповідує думку про вічність, котрій одній либонь під силу стравити що завгодно, переглядаючи всі ймовірності сновидінь, скільки не було б імовірних вертань їхніх. Якби ж то И. ще розумів, куди його звіює жахом всепоглинаючим, тут головне не спинятися, оскільки не сховатись ніде, та й не існує правдивого сховку, тільки макабричні відстані, що треба здолати й чим хуткіш. Надовкіл самі контури, овиди, румовища безпотребного світу, заскочені на довільних стадіях збою миттєвості, побіжно-брутальні, не варті жодної уваги, ніби всюди лиш те, що притаманно драпувалося черговою тінню, самі ж тіні неодмінно десь-інде. И. проминає вищезазначене поспіхом, аніде не сягнувши супокою, все зауваживши без особливо інтересу, проз ескізи одноманітно примарні, серпанком слабко позірним, лине чи біжить, не відчуваючи ґрунту, все далі й далі, все кудись ще, на сторону прокидання, поки не припиниться переслідування, яке вилучиться зі спогаду воднораз із явою конкретики чуттів тілесного-тлінного, сповідаючих тутешність, що переважно осмислюється як подолання інерції, замісу імпульсів, натхнень, суєти, очікування, втоми, агонії тощо; з іншого боку, в оцій обжитій неначе тутешності жоден насправді не відає, за шо оттак-от із ним, чого це із ним саме, позаяк відвертих, прямих відповідей не найдено, атож, придумай собі годящу версію, підбери придуманий кимсь іще варіант до смаку, чи просто дай спокій, викинувши дурню з голови
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ноумен
На околиці периферійного міста Д., на теренах малогабаритної квартири скраю останнього поверху панельного будинку, на стереотипному залізному ліжку із пружинною сіткою, пересічний ґендер И. снить або, вірніше, марить, начеб його переслідують (монстри), яких він не може бачити явно, усе ж, так само як інші, хто марить подібні нехай таки інші сни, він усвідомлює, що він є переслідуваним, одночасно, за лаштунками цього усвідомлення, чаїться переконання, що все відбувається вві сні, пойнятому переживаннями нагальними, а якщо б (монстри) все ж колись матеріалізувалися, щоби настигнуть його, тоді він мусить прокинутися із кошмарів, єдине, що наразі И. не має вільної навіть хвилини задля спекулятивних розважень щодо. Духи всечасно голодні, така аксіома, й водночас такий саме лейтмотив жаху теперішнього, який спричиняє безрадне усвідомлення постійно неявного прийдешнього (монстри), містично зневіряючись збезлюділими передмістями, не суціль подібними на звичні, проте, не заглиблюючись в парадокси знаття із подвійним дном, И. не має жодного сумніву, що він перебуває саме в тих, достоту звісних параметрах, переслідуваний безпросвітно. Відсутність міських пекельних шумів, що звичай страшенно дратують, нерідко висаджуючи їй-бо до проявів афективних, ніяк не заморочує И., а чи він узагалі зважає на відсутність таких подразнень, питання риторичного мабуть розряду. Погодні обставини, мимохіть фокусовані його зором, представляються відповіднішими до міжсезоння, осіннього, не то зимового, за відтінками буро-сірими, палітри всихаючої твані з аналогічними контрастами, під геть невиразним небом понад перелатані ветхі дахівки, з-під яких будинкові фасади зловісні—обшарпані, ледь не злоякісно. Спогади, що певно мали би правити за орієнтири в тій блуканині, містять чимало подробиць щодо ідентифікації всяких тривіалій, прикладом, здавна розкопаних канав із іржавими трубами в них, бетонних стовпів, трохи оздоблених півзітлілим паперовим лахміттям, старих дощаних парканів, гнилих зісподу, а нагорі з кривою колючого дроту, невизначеного псевдобрунатного кольору, який при наявному світлі ввижається практично чорним. Покручені, вузлуваті дерева, з їхньою шерехкою, хаотично полусканою шкірою, слідами вапняних побілок давніших часів, й самі нагадують химерних комашок, що зачаїлися десь під корою, замерлі синхронно в анабіозному безчасі під небом зачарованим, обернувшись на монотонність декорації до узбіччя доріг нескінченних. Як по тих узбіччях, прозова очевидність, жодного разу не пострічати нічого вартісного бодай прикметного, хіба відцвілий мотлох, перетлілі одежні ганчірки, витрухаюча деревина, просякнутий брудом поліетилен, паскудні органічні залишки, своїм походженням нецікаві навідсіч, тьмаве каміння, нерегулярний сміттєкрам, самоцінний неквапний розпад, що ніби проповідує думку про вічність, котрій одній либонь під силу стравити що завгодно, переглядаючи всі ймовірності сновидінь, скільки не було б імовірних вертань їхніх. Якби ж то И. ще розумів, куди його звіює жахом всепоглинаючим, тут головне не спинятися, оскільки не сховатись ніде, та й не існує правдивого сховку, тільки макабричні відстані, що треба здолати й чим хуткіш. Надовкіл самі контури, овиди, румовища безпотребного світу, заскочені на довільних стадіях збою миттєвості, побіжно-брутальні, не варті жодної уваги, ніби всюди лиш те, що притаманно драпувалося черговою тінню, самі ж тіні неодмінно десь-інде. И. проминає вищезазначене поспіхом, аніде не сягнувши супокою, все зауваживши без особливо інтересу, проз ескізи одноманітно примарні, серпанком слабко позірним, лине чи біжить, не відчуваючи ґрунту, все далі й далі, все кудись ще, на сторону прокидання, поки не припиниться переслідування, яке вилучиться зі спогаду воднораз із явою конкретики чуттів тілесного-тлінного, сповідаючих тутешність, що переважно осмислюється як подолання інерції, замісу імпульсів, натхнень, суєти, очікування, втоми, агонії тощо; з іншого боку, в оцій обжитій неначе тутешності жоден насправді не відає, за шо оттак-от із ним, чого це із ним саме, позаяк відвертих, прямих відповідей не найдено, атож, придумай собі годящу версію, підбери придуманий кимсь іще варіант до смаку, чи просто дай спокій, викинувши дурню з голови
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
