Йшов 2002 рік. Відьми ще були у пошані, Віктор Федорович регулярно навідувався до бурятських шаманів, провідні політики дотримувалися розпорядку дня згідно з гороскопами, складеними чаклунами-астрологами, голова фракції комуністів щовечора вів діалоги з духами за посередництва чорношкірого некроманта. І всі вони разом бігали до церков по святу воду та причастя: хто в Лавру, хто у Володимирський собор, а в кого не було бажання пити цілющу живицю, той цмулив вогняну водицю Бахуса прямо в стінах законодавчого органу. Там унизу шикарна кафешка була. Ох і діла там творилися праведні! І все на благо народу!
Дехто на пленарні засідання Верховної Ради приходив наскрізь пропахчений ладаном і безперестанку хрестився. Ще б пак: чортовиння вилося довкола слуг народу постійно, з усіх усюд виднілися бісівські роги та валізи з грошима, торгівля державними посадами набирала обертів, а вибори обіцяли бути плідними для усіх зацікавлених учасників процесу привласнення народного добра.
І завела мене тоді нечиста сила у партію. І став я заступником голови патріотичної організації, а на додачу помічником-консультантом у Народного депутата України. Таких у народі кличуть посіпаками. І недарма: саме оці маленькі роботящі мушки тиняються туди-сюди теренами України, вишукуючи партійних спонсорів і трясуть їх як грушу. Найбільш тямущі пишуть закони. А депутати потім їх подають як свої власні. Можна сміливо викинути на вулицю 80 відсотків парламенту, а натомість посадити туди їхніх розумних помічників. Але тоді не буде галасу в сесійній залі, електорат не побачить цирку, а парламент працюватиме як годинник.
Була у мене одна знайома відьма, до якої регулярно літав у Глеваху. Поруч з її заміським палацом знаходився відомий на всю країну лікувальний заклад, де наша могутня медицина відбивала питвакам бажання сьорбати оковиту.
А дача у чаклунки не просто цікавезна: з лазнею, китайським масажистом, кальяном та гейшами. Був і басейн із дельфінами, хоча мені більше подобаються карасі, бо рибалка я запеклий. Сидимо з нею на верхній поличці лазні, виночерпій плеще коньяком на розпечене каміння, а ми хлещемо одне одному по черзі спинки березовими віниками. Шлаки виводимо, так би мовити. І хоч я непитущий – у мене в голові від тих випарів гарячого спирту біла гарячка прокидається.
- Люсінда!- кажу вродливиці,- ходімо звідси, бо мене скоро винесуть.
- Не бійся,- одказує веселуха, - тут поруч диспансер для затятих алкоголіків. Миттю на ноги поставлять,- і зуби на мене шкірить. От відьма!
- Ходім, кажу, бо твого шефа - Ігора Михайловича - у список кандидатів не поставлю.
Усмішка у голої чаклунки провалюється під шкіру, вона підстрибує мало не до стелі і, обережно вхопивши мене під руку, виводить з пекла у якому замість смердючої сірки пахтить вишуканим бренді.
А Люсінда ще та штучка. Чи то віп-звідниця, чи дипломована весталка – і досі не второпав. Перемовини з нею проходять легко, приємно і закінчуються, як правило, в альковному кублі під рожевим балдахіном. Там у неї чотири камери вмонтовано, з американських супутників зняті. Вона мені фільми час від часу крутить з нашими доблесними обранцями та бізнесменами, для ознайомлення, аби я був у темі і перемовини з потенційними спонсорами проходили як по маслу. Я такої детальної картинки ніколи і ні в кого більше не бачив. Сказала, що у неї цього «добра» на половину Верховної Ради та Кабміну записано. А мене боїться. Колись розкажу чому, але не зараз, бо скоро ніч, а завтра робочий день, тож не люблю людей лякати дарма.
- Отже, наша пропозиція – 150 тисяч доларів. Піде по округу на Київщині. Де саме – вкажу. Хай неодмінно там пропишеться. Це електоральний плюс. Партійний квиток оформимо заднім числом, внески заплатить за рік наперед.
- А хто напише програму ?
- На, тримай, я все написав. І, будь-ласка, - без самодіяльності. Нічого не додавайте і нічого не скорочуйте.
- Коли кликати шефа?
-Післязавтра у Макарівському районі партійні збори. Хай прийде неодмінно. І виступить з промовою.Ось, візьми,- протягнув течку Люсінді. – Тут все що треба. І хай виставить поляну після конференції, привселюдно дасть грошенят Іванові Ондію на видання книжки віршів та покладе до партійної казни пачку гривень. І профінансує поїздку активістів до Кам’янця-Подільського. Я потім скажу коли.
Люсінда задумливо чухала кінчика носа, а я масажував їй литочку. «Чогось напружена вона» - майнуло в голові. Треба спитати, бо не люблю, коли за спиною шарудить чужа дуля.
- Люсінда, кажи що мучає. Я ж бачу, пазли не складаються?
- Розумієш, мого шефа протежує голова твоєї організації. А весь провід - проти. Коли на минулих виборах округ Павла Жовніренка продали за п’ять тисяч доларів Бакаєві,
то це багатьох обурило. Є інформація, що обласна коференція висуватиме іншого кандидата і на нього у мене компромата немає. Якийсь херувим, а не людина.
- А хто саме?
- Тарас Шимпанзенко.
Так, знаю я цього схимника. Колись розписував ікони, потім подався у богоборці. Непитущий, скопець, дівками не захоплюється. І не пропускає жодного мітингу чи політичної акції. Партійні внески платить регулярно, до того ж - друкується в "Літературній Україні", голова місцевого літоб'єднання, частий гість телевізійних посиденьок. Тобто особа публічна. І що цікаво – є гроші. Де бере – ще не дізнався. Але регулярно оплачує застілля партійному активу.
- Так, неприємна новина. Але не бійся – усе буде «чікі-пукі». Доберуся я до нього. По своїх каналах. А ти мені дай копію отого фільму з головою Фастівської партійної організації. Треба його схилити на нашу сторону.
Люсінда пішла за CD-диском, а я хутко витерся рушником і вдягнувся.
Розказав шефові про проблему.
- Бери гроші і роздай на партійні потреби в місцеві осередки. І натякни хто дає.
Погодьтеся - метод грубий. Але дієвий.
Ви знаєте як відбувається висунення кандидатів у депутати по мажоритарних округах? Нє? То коротко розкажу.
В Київській області таких округів вісім. А партійних організацій стільки, скільки районів – двацять п’ять плюс дев'ять – за кількістю міст міст обласного підпорядкування. Отже, кілька районів мусять висунути одного кандидата. А якщо той мужчинка «зальотний»? Ще й ніякого відношення до національної демократії немає? От тоді вмикається авторитет керівника обласної організації або приходить пряма вказівка від голови партії: голосувати за такого. І люди мовчки голосують. Але якщо є внутрішня опозиція, тоді плани можуть піти котові під хвоста.
А з блоком партій ще складніше: кожен тягне свого кандидата. Принцип один: хто більше дасть.
Як секретар конференції веду протокол зборів по висуванню кандидатів у депутати від блоку …щенка. Коли черга доходить до кандидата від Макарівського району, то їх виявляється…два. Отже, керівники партій кандидатури не погодили і тепер будуть «прєнія» .
Делегати конференції товчуть воду у ступі, розказують чий кандидат кращий. Коли час вичерпався почалося голосування.
Більшістю в один голос кандидатом висунуто… Ігора Михайловича. Всього в один голос! Матка боска! Погано я засіяв ниву грошима, якщо справа ледь не зірвалася. Треба було не купувати Люсінді «Пежо», а побудувати за них два міні-магазини та влаштувати туди безробітних партійців.
Уранці поніс протокол з печатками в Подільський офіс блоку на звірку-перевірку . А наступного дня навідався знову, бо мене викликали поставити підпис під протоколом та шльопнути печаткою. І яким же було моє здивування, коли замість прізвища Ігора Михайловича там стояло прізвище відомого київського забудовника!
- Не буду я ставити печатку! І підпис також! – одказую майбутній голові адміністрації Президента.
- А якщо ось це? - і жіночка двома руками ставить на стіл переді мною шкіряну валізку.
- Я таких уже три роздав під церквою, - одказую моторній молодиці.
- Зачекайте хвилинку. Зараз все облаштуємо, - прошавкотіла вона і щезла у глибині свого офісу. А я тим часом хутко набираю по мобільному номер голови партії та повідомляю, що кандидат у протоколі уже не наш.
- Геть звідти, Сашко, - гукає начальник. Печатку з рук не випускай. І… їдь до Люсінди, сховайся там.
Я людина слухняна, два плюс два складати вмію. Ось поставлю підпис, а оці «орли» понесуть протокола в ЦВК, а там «здадуть» мене з потрохами любі друзі та сяду я років на шість за службовий підлог. А не поставити не маю права.
Отаке життя, панове, складне і непередбачуване. Хотіли всупереч волі власних партійців «всунути» свого кандидата, а нас обскакали.
Сиджу у Люсінди в лазні, маківку від дум важких розчухую. Що ж робити? Позвонив своєму другові, не до ночі прізвище називати, розказав розклад, і він видав:
- Сашко! Цур тобі, пек! Давай ще вісім мільйонів і справа вигорить. Той дядя, який вас хоче обскакати ,- і так уже чотири позичив.
От що значить дружня інсайдерська інформація! Треба віддячити – подарую йому цікавезну касету з еротичними кульбітами в обіймах вусатих атлетів його начальника –міністра.
Ігор Михайлович не жмот – разом із Люсіндою спакували бабло у дві велетенських валізи на коліщатках і хутко увіпхнули їх у куплене мною «Пежо».
Наступний мій візит в офіс блоку був уже переможним. Коли я заволік на другий поверх готівку і почав викладати її на столі, то у присутніх загорілися очиці.
-Тут рівно вісім, - кажу майбутнім керівникам держави.- Перераховувати будете?
Ми з Люсіндою у Глевасі. У гейш сьогодні вихідний, тож ми сьогодні лишилися тільки удвох. Нам є про що погомоніти: згадуємо як училися в одному класі, як носив їй додому портфеля і наші перші підліткові поцілунки у тьмяному шкільному подвір'ї.
Завтра буде новий день, міністр у новому уряді попався якийсь шалапутний, - вже двічі телефонували та просили владнати непорозуміння. То чому б не допомогти добрим людям? Га? І ви не соромтеся, дзвоніть. Киянам дисконтна скидка. Я, усе ж патріот рідного міста.
Все, біжу до Люсінди, кличе спинку чухати.
24.02.2019р.