Давно цікавить питання: з якого дива людина починає писати? І не прозу, а одразу поезію. От я теж змалку, рік як вивчивши алфавіт, усівся за це священнодійство і уперше писнув на дошці вічності десь так у класі другому. Мама казала аби не супив чоло, інакше будуть морщини. Так воно і сталося: глибокі проори мудреця вже давно затаврували мого лоба, вселяючи в людей благоговіння та захват від усвідомлення того, що вони розмовляють із генієм.
А я себе таким не вважаю, оскільки найулюбленішими справами в житті є збирання білих грибів та ловитва на тлустих хробаків річкових карасиків. Погодьтеся – для генія такі прозаїчні справи не годяться,- не той розмах, не ті горизонти. Та й путніх учителів у мене на той час ще не було.
А Вольфганг Амадей Моцарт у п’ятирічному віці, вимуштрований батьком, уже писав п’єси. Послухайте уважно Анданте до мажор та Аллегро до мажор для клавіра і дайте собі чесну відповідь: ви на таке здатні?
Кажуть, нині у нас бум народжуваності діток-індиго з супер здібностями. Але більшість з них працюють або вчаться працювати в торгівлі. Думки татка та мамці про хліб насущний диктують, ким у майбутньому вони бажають бачити власне чадо: голодним митцем, який увесь свій час витрачатиме на прекрасні творіння, чи керівником гурту роботящих телепнів, руки якого гребуть із річки достатку нікчемне, але таке бажане багатство.
Моя кума, відчуваючи, що в усіх справах, за які вона бралася , пасе задніх, а бажання показати світові власну значущість з роками тільки зростало,- взялася за перо. І пішло-поїхало.
Людина особливо не парилася над словесними викрутасами або граматикою : дієслівна рима? Ну той що? Так усі пишуть. Неправильні наголоси? Ну то й що? Так зараз модно. Нестравні інверсії? Тю! Он, гляньте на сторінку української поезії – там цього добра валом. І всі тільки хвалять. Ніякої критики.
Попросила мене люба кумася допомоги з редагуванням чотиритомної праці. Якби не наказ моєї жінки – відмовився однозначно. Але вона гарикнула:
- Помагай убогим, не відмовляй нужденним. Стань вище над власним его.
Я й узявся за цю каторжну працю. За місяць із чотирьох тисяч творів лишилося тільки шість. Якби жінка не попросила, то лишив би два. Або один. Я його переписав, чим невимовно зобидив талановиту родичку. Відмовилася вона від моїх послуг, сказала, що у мене немає душі. А починався він так:
"Я просила: «Спинись!» Та він іншу любив.
Все – стаю на карниз! Хай лаштують гроби."
На запитання «Нащо лаштувати гроби, якщо й одного достатньо» відповіла, що я не розумію розмаху та глибини цієї епічної трагедії. Одного гробу малувато.
І справді, в одну домовину після польоту з двадцятого поверху, на якому живе описаний літгерой, складатимуть руки, в іншу – ноги. Окремо - серце та душу. Там у кінці твору виявиться, що скривавлене серце б’ється навіть після поховання, а душа ще рік літатиме над кладовищем і витиме аж волосся дибки ставатиме у відвідувачів місця скорботи.
А через місяць вийшла книжка любовної лірики під оглушливою назвою «Логос». Я пропонував перейменувати її на « Спаси і сохрани!». Поетка спочатку погодилася, навіть у макеті ця назва була. Але випадково до справи видання вічного творіння долучився бродячий геній з інтернета і моя назва попала під редакторський ніж. А дарма: кожен читач, який насмілився пірнути в ту ахінею уже з перших сторінок починав люто хреститися і шепотіти «Спаси і сохрани!».
Лежимо із жінкою у ліжку, вона дивиться по телевізору передачу про садівництво та чухає мені кігтиками спинку, а я читаю поезію. І так мені млосно стало, так гнітюче, що вирішив поділится із дружиною своїми думками.
- Сонце,- кажу до неї,- зглянься, прочитай оце ось. Може ти мені скажеш про що тут?
Відкрила вона «Логоса», дійшла до переклада вірша «Обман, обида, суета – не сбылась светлая мечта», перехрестилася і, люто захряснувши фоліанта , галопом чкурнула до груби. Не встиг я і зойкнути, а вона вже кочергою у полум’ї ворушить, жару нагортає на любовну поезію.
- Киця! Та нащо так жорстоко?
- Я тобі дам киця! Тепер зрозуміло, чому ти увечері після отакого чтива не можеш жінку утішити! Ще раз отаку каку візьмеш до рук – не буде в хаті ні смартфона, ні планшета, ні комп'ютера! Тепер іди – помий мацаки та послухай музику Вівальді в навушниках, і тільки потім тулися до мене.
Грізна у мене жінка, невмолима як Немезида. До того ж – чарівниця сили неймовірної. Може і на небеса піднести, а може і в глибоку прірву кинути. Все їй підвладне. Тож я тихо, як мишеня, рушив мити руки в умивальнику, а потім усівся слухати музику в ютубі. І справді, згодом мене попустило, загробні думки розвіялися, мов ранковий туман, а млосне почуття розпачливої безвиході змінилося на радісну впевненість у власних силах.
Коли знову влігся біля своєї мольфарки, то вона цьомкнула мене у щічку, грайливо посміхнулася і мовила:
- Ось такий ти мені до вподоби! Лізь під мою ковдру, будемо грітися.
Окрім куми є ще гурточок прекрасних жіночок, яким я безоплатно допомагав стати на поетичні ратички. Нині це відомі членкині Національної Спілки письменників України, сподвижники титанів духу нашої славної минувшини. Хотіли вони мені віддячити за те, що допоміг їм опанувати вершини Парнасу. Запросили, начебто на творчий вечір, а виявилося – надумали гуртом у Спілку мене доцургенити: вчепилися у ременя і потягнули до Київської міської організації, офіс якої знаходиться на другому поверсі відомої усім споруди на вулиці Банковій,2. А я вперся руками та ногами у вхідні двері і противлюся щосили. Луснув китайський пасок на джинсах і ми розлетілися в різні боки: я покотився під Адміністрацію Президента, яка знаходиться навпроти, а дівчата - у темряву фой’є будинку вічності.
Не став очікувати на другу їхню спробу затягти мене у нутрощі оселі талантів – дременув до станції метро «Хрещатик». Вийшов на станції «Святошино», купив плавленого сиру та поїхав на електричці до своєї дружини.
Відтоді боюся потикатися в ту споруду на творчі мистецькі вечори : чигають на мене там, сил відбитися від удячних членкинь вже не вистачить, бо не парубок, а підтоптаний вуйко, в літах.
А ви, шановні друзі,- пишіть. Це справа благородна, возвеличує людину, дає їй можливість творчо реалізуватися та втішити результатами своєї праці наше згорьоване людство. А якщо будуть сумніви щодо написаного – давайте мені, допоможу неодмінно. Інакше не можу, бо якщо жінка дізнається що комусь відмовив - буде бити мене ляпачкою по носі. А я цього страх як не люблю.
А назву книжки ми придумаємо удвох. Лише одне прошу: «Логос» не використовувати, аби не було плагіату.
То що – домовилися?

03.03.2019р.