Переклав Василь Буколик

Оточення визначає життя більшості людей. Обставини, у які ставить їх доля, вони приймають не лише покірно, але й охоче. Вони подібні до трамваїв, цілковито задоволені тим, що біжать по своїх рейках, і зневажають веселу маленьку автівку, яка сновигає туди-сюди серед вуличного руху і жваво мчить сільськими дорогами. Я поважаю таких людей: це добрі громадяни, добрі чоловіки й батьки, і, крім того, хтось-бо мусить сплачувати податки; але вони не хвилюють мене. На мій погляд, набагато цікавіші люди – треба сказати, вельми рідкісні, – які беруть життя в руки й мовби ліплять його на свій смак.
Можливо, свободи волі нам взагалі не дано, але її ілюзія нас не полишає. На роздоріжжі нам видається, що ми вільні піти і праворуч і ліворуч, а коли вибір зроблено, тяжко побачити, що нас підвів до нього весь перебіг світової історії.
Я ніколи не зустрічав цікавішої людини за Мейг’ю. Це був адвокат із Детройта, здібний і успішний. До тридцяти п’яти років він мав велику і вигідну практику, досягнув незалежного матеріального становища і стояв на порозі чудової кар’єри. Він був розумний, чесний, симпатичний. Ніщо не заважало йому стати видною постаттю у фінансовому або політичному світі.
Раз увечері він сидів у себе в клубі з друзями; вони трохи випили. Один із них, котрий щойно побував в Італії, розповів про будинок, який він бачив на Капрі, – то був будинок у великому тінистому саду на пагорбі над Неаполітанською затокою. Вислухавши опис гарнот найкрасивішого острова в Середземному морі, Мейг’ю мовив:
– Звучить відмінно. А цей будинок продається?
– В Італії все продається.
– Ми надішлемо їм телеграму, запропонуємо ціну.
– А що, скажи на милість, ти робитимеш із будинком на Капрі?
– Мешкатиму в ньому, – сказав Мейг’ю.
Він послав по телеграфний бланк, заповнив його і відправив. За кілька годин надійшла відповідь. Пропозицію було прийнято.
Мейг’ю не був лицеміром і не приховував, що у тверезому стані ніколи не зробив би такого шаленого кроку, але, протверезівши, він не шкодував про це. Він не був ані імпульсивний, ні занадто емоційний; це була дуже чесна і щира людина. Мейг’ю не став би наполягати суто через браваду, якби, подумавши, розцінив свій вчинок як нерозсудливий. Але тут він не вваажав за потрібне змінювати ухвалене рішення. За великим багатством він не гнався, а на життя в Італії грошей мав достатньо. Йому спало на гадку, що, мабуть, не варто витрачати життя на залагодження дрібних чвар незначних людей. Жодного окресленого плану він не мав. Просто йому схотілося відійти од звичного життя, що втратило для нього будь-який інтерес.
Друзі, певне, вирішили, що він ошалів; декотрі, гадаю, не шкодували сил, аби його відмовити. Він уладнав справи, запакував меблі й поїхав.
Капрі – це сувора скеля неприступного вигляду, яку омиває темно-синє море, але жива зелень виноградників прикрашає її, пом’якшуючи її суворість. Це ласкавий, спокійний, привітний острів. Те, що Мейг’ю оселився в такому чудесному місці, дивує мене, адже я не зустрічав людини, менш сприйнятливої до краси. Не знаю, що він шукав там – щастя, свободи чи просто дозвілля, – але знаю, що він знайшов. У цьому куточку землі, такому привабливому для почуттів, він жив суто духовним життям. Річ у тім, що на Капрі все дихає історією, і над ним вічно витає загадкова тінь імператора Тиберія. Зі своїх вікон, що виходили на Неаполітанську затоку, Мейг’ю бачив благородні обриси Везувія, якмй змінює барву з кожною зміною освітлення, і сотні місць, які нагадують про римлян і греків. Минуле опанувало його думки. Усе, що він бачив тут уперше – бо ніколи раніше не бував за кордоном, – хвилювало його і будило творчу уяву. Мейг’ю був людиною дії. Невдовзі він вирішив написати історичну працю. Певний час він обирав тему і нарешті спинився на другому сторіччі Римської імперії. Ця доба мало була вивчена і, як йому здавалося, висувала проблеми схожі з сучасними.
Він почав збирати книжки й незабаром став власником величезної бібілотеки. Читати швидко Мейг’ю навчився за роки своєї адвокатської діяльності. Він став до діла.
Спочатку часто проводив вечори в товаристві художників і письменників у маленькій таверні на майдані, але потім віддалився од них, захоплений роботою. Він встиг полюбити купання в цьому тихому, теплому морі й далекі прогулянки серед кучерявих виноградників, але мало-помалу, шкодуючи час, відмовився і од прогулянок, і од моря. Він працював більше і старанніше, аніж будь-коли в Детройті. Розпочинав опівдні й працював весь день і всю ніч, допоки гудок пароплава, який щоранку ходить з Капрі до Неаполя, не давав йому знати, що вже п’ята година і час лягати.
Тема поступово розкривалася перед ним в усій своїй осяжності й значущості, і подумки він вже бачив працю, яка поставить його в один ряд із великими істориками минулого. З роками він дедалі більше цурався людей. Його можна було виманити з дому, лише спокусивши можливістю зіграти партію в шахи або з кимось посперечатися. Його захоплювали двобої інтелектів. Тепер він був широко начитаний, але не тільки в царині історії, але й у філософії, і в природничих науках; він був майстерний полеміст – швидкий, логічний, уїдливий. Але залишався людиною доброю і терплячою, і хоча перемога приносила йому цілком зрозуміле задоволення, він не радів їй уголос, дбаючи про суперникове самолюбство.
Він приїхав на острів дебелою, м’язистою людиною з шапкою чорного волосся і чорною бородою; але поступово його шкіра набула блідо-воскового відтінку, він став худим і слабким. Дивна річ: цей найбільш логічний з людей, переконаний і войовничий матеріаліст, зневажав тіло, дивився на нього як на грубе знаряддя, що лише мусило виконувати накази духу. Ані хвороба, ні втома не могли завадити йому продовжувати роботу. Чотирнадцять років він працював не опускаючи рук. Списав тисячі карток. Сортував і класифікував їх. Вивчав свою тему вздовж і впоперек, і нарешті підготовку було закінчено. Він сів до столу, аби розпочати писання. І помер.
Тіло, з яким він, матеріаліст, повівся так нешанобливо, помстилося йому.
Його величезні накопичені знання загинули безповоротно. Не здійснилася його мрія – нітрохи не ганебна – побачити своє ім’я поруч імен Ґіббона і Моммзена.
Пам’ять про нього зберігають нечисленні друзі, котрих з роками, на жаль, стає дедалі менше, а світу по смерті він не знаний так само, як був незнаний за життя.
Проте, на мій погляд, він прожив щасливе життя. Його картина прекрасна і викінчена. Він зробив те, що хотів, і помер, коли жаданий берег був вже близький, так і не пізнавши гіркоти досягнутої мети.