Переклав Василь Буколик

Цікаво, чи зумію це зробити.
Коли я вперше побачив Сальваторе, то був п’ятнадцятирічний хлопчик, вельми невродливий, але з приємним обличчям, усміхненим ротом і безтурботним поглядом. Ранками він лежав на березі майже голяка, і його засмагле тіло було худе, наче цурка. Він був надзвичайно граціозний. Раз у раз брався пірнати й плавати, розтинаючи воду незграбними змахами, як усі хлопчаки-рибалки. Він вилазив на гострі скелі, чіпляючись за них шершавими п’ятками (черевики носив тільки по неділях), і з радісним вигуком кидався звідти у воду. Його батько був рибалка і мав невеликий виноградник, а Сальваторе мусив займатися двома молодшими братами. Коли хлопці запливали надто далеко, він кликав їх назад; коли надходив час вбогого обіду, змушував їх вдягатися, і вони підіймались гарячим схилом пагорба, вкритим виноградниками.
Але на півдні хлопчики ростуть швидко, і невдовзі він вже був шалено закоханий у гарненьку дівчину, яка мешкала на Маріна Ґранде [1]. Її очі були подібні до лісових озер, і поводилася вона, як Цезарева дочка. Вони заручились, але не могли одружитися, допоки Сальваторе не відбуде терміну військової служби, і коли він – уперше в житті – від’їжджав зі свого острова, аби стати матросом у флоті короля Віктора-Емануїла, то плакав, як дитина. Тяжко було Сальваторе, який звик до вільного життя птаха, підкорятися тепер будь-якому наказові; ще тяжче – мешкати на військовому кораблі з чужими людьми, а не у своєму білому будиночку посеред виноградника; сходячи на берег, блукати галасливими містами, де він не мав друзів і де на вулицях була така тіснява, що він навіть боявся їх переходити, – адже він так звик до тихих стежок, гір і моря. Він, певно, і не уявляв, що може обійтися без Іск’ї – острова, на котрий він дивився щовечора, аби визначити, яка випаде погода наступного дня (при заході сонця цей острів був зовсім казковим), – і без перлового на світанні Везувія; тепер, більше їх не бачачи, він невиразно усвідомив, що вони так само невіддільні од нього, як будь-яка частина його тіла. Він болісно тужив за домівкою. Але найтяжче зносив розлуку з дівчиною, яку кохав усім своїм пристрасним молодим серцем. Він писав їй дитячим почерком довгі, повні орфографічних помилок листи, у яких розповідав, що безнастанно думає про неї й мріє повернутися додому. Його посилали в різні місця – до Спеції, Барі, Венеції – і нарешті відправили до Китаю. Там він захворів на загадкову хворобу, через яку його багато місяців протримали у шпиталі. Він зносив це з німим терпінням собаки, яка не розуміє, що відбувається. А коли довідався, що хворий на ревматизм і тому непридатний до подальшої служби, його серце зраділо, оскільки тепер він міг повернутись додому; його зовсім не хвилювало, радше, він майже не слухав, коли лікарі казали, що він ніколи не зможе цілковито вилікуватися від цієї хвороби. Яке це мало значення – адже він повертався на свій маленький острів, котрий так любив, і до дівчини, котра його чекала!
Коли Сальваторе сів у човен, що зустрічав пароплав з Неаполя, і, під’їжджаючи до берега, побачив на пристані батька, матір і обох братів, він помахав їм рукою. У юрбі на березі він шукав очима свою наречену. Але її не було. Він побіг сходами вгору, почалися нескінченні цілунки, і всі вони, емоційні створіння, трохи поплакали, радіючи зустрічі. Він спитав, де дівчина. Мати відповіла, що не знає: вони не бачили її вже два чи три тижні. Увечері, коли місяць світив над спокійним морем, а вдалині мерехтіли вогні Неаполя, він спустився до Маріна Ґранде, до її будинку. Вона сиділа на ґанку вкупі з матір’ю. Він трохи полохався, бо давно її не бачив. Спитав, можливо, вона не отримала листа, в якому він повідомляв про своє повернення. Ні, листа вони отримали, а один хлопець із їхнього ж острова розповів їм про його хворобу. Тому-то він і повернувся; хіба йому не пощастило? Так, але вони чули, що він ніколи не зможе одужати цілковито. Лікарі базікали всілякі дурниці, але ж він-бо добре знає, що тепер, удома, він одужає. Вони трохи помовчали, потім мати легко підштовхнула дочку ліктем. Дівчина не стала церемонитися. З грубою прямотою італійки вона відразу сказала, що не піде за людину, недостатньо сильну, аби виконувати чоловічу роботу. Вони вже все обговорили в родині, її батько ніколи не погодиться на цей шлюб.
Коли Сальваторе повернувся додому, виявилося, що там вже й раніше все знали. Батько дівчини заходив попередити про ухвалене рішення, але батькам Сальваторе забракло духу йому це розповісти. Він плакав на материних грудях. Був неймовірно нещасний, але дівчини не винив. Житя рибалки тяжке і вимагає сили й витривалості. Він чудово розумів, що дівчині не можна виходити заміж за людину, яка, можливо, не подужає прогодувати її. Він сумно усміхався, його очі були мов очі побитого собаки, але він не скаржився і не говорив нічого поганого про ту, котру так сильно кохав. За кілька місяців, коли він вже обжився, втягнувся в роботу на батьківському винограднику і ходив на риболовлю, мати сказала, що одна молода жінка з їхнього села не проти вийти за нього. її звуть Ассунта.
– Вона страшна, як дідько, – зауважив він.
Ассунта була старша за нього, вже мала двадцять п’ять років, не менше; її нареченого вбили в Африці, де він відбував військову службу. Вона накопичила трохи грошей і, якби Сальваторе одружився з нею, купила б йому човна; до того ж вони б могли орендувати виноградник, який, через щасливу випадковість, порожнів у цей час. Мати розповіла, що Ассунта бачила його на храмовому святі й закохалася в нього. На губах Сальваторе з’явилася його звичайна ніжна усмішка, і він обіцяв подумати. Наступної неділі, вдягнувшись у грубий чорний костюм – у ньому він мав вигляд набагато гірший, аніж у рваній сорочці й штанах, які зазвичай носив, – він пішов до парафіяльної церкви на обідню і прилаштувався так, аби добряче розгледіти молоду жінку.
Повернувшись, він сказав матері, що згоден.
Отже, вони одружилися й оселилися в малесенькому білому будинку, який притулився посеред виноградника. Тепер Сальваторе був величезним незграбним здорованем, високим і широкоплечим, але зберіг свою хлопчачу наївну усмішку і довірливі ласкаві очі. Тримввся він напрочуд благородно. Ассунта мала різкі риси, понурий вираз обличчя і вигляд старший за свої роки. Але мала добре серце і була недурна. Мене забавляла ледве помітна віддана усмішка, якою вона обдаровувала свого чоловіка, коли той раптом починав командувати й розпоряджатися в домівці; її завжди тішила його лагідність і ніжність. Але вона терпіти не могла дівчини, яка йому відмовила, і, незважаючи на добродушні вмовлення Сальваторе, ганила її останніми словами.
У них з’явилися діти. Життя було тяжке. Протягом усього сезону Сальваторе вкупі з одним із своїх братів щовечора вирушав до місця вилову. Аби дістатися туди, вони йшли на веслах не менш як шість або сім миль, і Сальваторе проводив там усі ночі, ловлячи каракатицю, вигідну для продажу. Потім розпочиналася довга зворотна дорога: треба було встигнути продати улов, аби першим пароплавом його повезли до Неаполя. Інколи Сальваторе працював на винограднику – від зорі до того часу, поки спека не заганяла його на відпочинок, а тоді, коли ставало трохи прохолодніше, – дотемна. Бувало й так, що ревматизм не давав йому працювати, і тоді він валявся на березі, попалюючи цигарки, і завжди знаходив для всіх добре слівце, попри біль, який його мучив. Іноземці, приходячи купатися і бачачи його, казали, що італійські рибалки – страшенні ледацюги.
Подеколи він приносив до моря своїх діток, аби їх викупати. У нього було два хлопчики: у той час старший мав три роки, а молодшому не виповнилося і двох. Вони повзали голими по берегу, і час від часу Сальваторе, стоячи на камені, занурював їх у воду. Старший зносив це мужньо, але малюк відчайдушно ревів. Руки Сальваторе мав величезні, кожна завбільшки з окіст, вони були жорсткі й згрубіли від постійної роботи; але коли він купав своїх дітей, він так обережно тримав їх і так дбайливо витирав, що, чесно кажу, його руки ставали ніжними, як квіти. Посадивши голого хлопчака на долоню, він високо піднімав його, сміючись з того, що дитина така крихітна, і його сміх був подібний до сміху янгола. У подібні хвилини його очі були так само чисті, як очі дитини.
Я розпочав оповідь словами: цікаво, чи зумію це зробити; і тепер мушу сказати, що сáме я намагався зробити. Мені було цікаво, чи зможу опанувати вашу увагу на кілька хвилин, допоки намалюю для вас портрет людини, простого італійського рибалки, який нічого не мав за душею, крім щонайрідкіснішого, найбільш цінного і прекрасного дару, який тільки може мати людина. Одному Богу відомо, через яку дивну випадковість цей дар було послано саме Сальваторе. Особисто я знаю одне: Сальваторе з відкритим серцем ніс його людям, але якби він робив це не так не усвідомлено і скромно, багатьом, напевне, тяжко б було прийняти його. Коли ви не здогадались, який це дар, скажу вам: доброта, просто доброта.

1. Маріна Ґранде – головний порт на острові Капрі.