Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.14
11:48
Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
2025.12.14
10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
2025.12.14
10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в результаті.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорід
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
«ВІКТОРІАНСЬКА» ЕПОХА: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ВІКТОРІАНСЬКА» ЕПОХА: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
«Вікторіанська», бо заправляють усім два Віктори (Медведчук, який міг би скласти «тріо», десь запропастився); епоха ж, та ні, скоріше епохочка, і справді багатовекторна та поперемінно-переможна, хоча й без передбачуваних вислідів; таки ж українська (якщо вже говорити про варіант), бо нічого подібного ніде, крім України, відбуватися не може; насправді ж варіантів могло бути набагато більше, однак розвитку набув лише один – «нашоукраїнський»… Певне, що не найкращий, дай Боже, щоб не найгірший!
Отже: чому Віктор Ю. подав руку Віктору Я., коли той, без перебільшення, перебував у великому розгубленні й не міг визначитись, куди втікати, кинувши напризволяще не тільки рідні «Регіони», але й «артистичну» дружину, але й велемовного Тарасика та рафіновану Анночку?
Варіант має бути один, але ми його не знаємо, тому й думаємо всіляке-різне: по-людськи пожалів приниженого, оскільки за православною вірою годиться жаліти всіх, у тому числі й повзучих гадів; злякався, що у випадку втечі Віктора Я. услід за ним утечуть з України Донбас і Крим, Запоріжжя і Харків; був не вельми тверезий, тому й не міг мислити розсудливо-адекватно; збили з пуття «любі друзі», які є «любими друзями» і «нелюбих недругів»…
Подальший розвиток «нашоукраїнського» варіанту подій (сварливі перемовини, велемовні розпатякування про вищу справедливість та про об’єднання Сходу й Заходу, про багатовекторність насущної політики тощо) ще більше заплутав суспільство, позбавив його тями й кебети. Я особисто думаю, що це – не мій, не наш «фетиш»: єднання з бандитами, які так і не сіли в тюрми, із багатими, які так і не поділилися з бідними. Це – нонсенс, абсурд, фікція, сатанинський вибрик… Це свідома чи несвідома капітуляція обранця народу перед обранцем антинародних чорних сил. Це – зрада українства, яка спричинить ще небачену в нашій багатостраждальній історії Руїну. Це тотальна бандитизація від Дону до Сяну, це витравлення з мапи світу самого поняття Україна.
Універсал чи меморандум, про який так багато говорять-розсусолюють угорі та внизу, – звичайне окозамилювання, гіпнотизація мислячої частини населення, відволікання суспільства від головного: куди йти далі та що робити завтра, аби вже післязавтра зрозуміти, де ми є, що маємо та від чого мусимо категорично відмовитись. А нам уже зараз, ось цієї хвилинки хочеться знати, куди нас занесуть осінні вітри, штучно витворені в тій лабораторії-кухні, де за герметично зачиненими дверима Віктор Ю. і Віктор Я. «полюбовно» ділили між собою вкрадену Москвою шапку Мономаха! Я, маленький і пересічний українець, близький земляк Віктора Ю. і його ж закладник кланові Віктора Я., мушу знати, де я опинюся через день чи тиждень, яка роль для мене визначена в цій «вікторіанській» епосі-епохочці, чим я буду підживляти свій потенціал: пташиним молоком чи тюремною баландою?
Так, я хочу, аби Схід і Захід замирилися й знову породичалися. Але не за рахунок моєї (і моїх найближчих родичів і друзів) української мови. Не ціною повної втрати національної ідентичності, історичної пам’яті-правди. Не в результаті відмови від вимріяної віками й здобутої ще не так і давно свободи й незалежності своєї і свого роду-народу.
Миритися треба, але не на кухні, не в міжкланових кулуарчиках, не на політичних «міжсобойчиках». Мирити Схід і Захід (розсварені-таки північним сусідом!) годиться із самих низів, із самісіньких початків, від ганьбославної Переяславської ради-зради. І миритися-вибачатися, каятися-висповідатися необхідно не де-небудь, а в Батурині та під Полтавою, на Лисоні та на Маківці, під Крутами і Базаром, у Биківні та Дем’яновім Лазі! Покаятись – розставити крапки над «і»: що було злочином і хто творив цей злочин. Визнати, що злочинами проти українського народу були завоювання території та закріпачення населення імперською та більшовицькою Росією; репресії, голодомор, депортації, розстріли, організовані Леніним – Сталіним – Хрущовим – Брежнєвим… Визнати, що ті, хто чинив спротив усьому цьому, хто був репресований, заморений голодом, депортований на вічні мерзлоти, розстріляний у Сандармосі, Норільску й Карлазі, – оборонці своєї долі і волі, істинні герої України. Віддати належне колишнім воякам УПА й воздати по заслузі катюгам із НКВС і КДБ… Бандитів – у тюрми, заповзятих ворогів нашої незалежності – на депортацію! Усіх інших, менших і ще меншеньких негідників-п’ятиколонників – до церкви: нехай замолюють гріхи, несуть покуту! Усе ж – громадяни України, хоч і не дуже достойні. Може, ще й вирівняються, відмиються від бруду…
Як ми живемо сьогодні? А таки не дуже… Не про харчі веду мову, не про розваги всілякі та видовища. У невизначеності перебуваємо, у цілковитій політичній темряві, у соціально-суспільному вакуумі. Маємо те, що маємо. Знаємо, що нічого не знаємо. Хто такий Кравчук – іще пам’ятаємо, бо в печінки, був, уївся. А хто такий Сократ – забули, або й геть ніколи не знали. Ким були для нас учора Віктор Ю. і Віктор Я., – про це зайве говорити, оскільки «на вкус и цвет товарищей нет». Хто вони є сьогодні – знаємо всі достеменно: наші Президент і Прем’єр-міністр! А що вони роблять з нами – не второпаємо ніяк, а самі вони пояснити не можуть, або ж не хочуть. Від незнання-невизначеності виникає суспільна тривога: що з нами буде? «Вікторіанська» епоха виявилася незатишною для всіх нас, «маленьких» і «пересічних». Я особисто дуже хочу примирення всіх кольорів у єдиному райдужному спектрі, але бачу в Луганську переважно синьо-білий колір. Я хочу до Європи, але мене тягнуть в Азію, у минуле, у ганьбу малоросійську. Я хочу сміятися, а мене змушують плакати… А мені ж остогидло бути «дитинкою-сиротинкою» – я хочу почуватися веселим, вільним козаком і писати для веселого та вільного українства путні й чесні вірші!
2006
Отже: чому Віктор Ю. подав руку Віктору Я., коли той, без перебільшення, перебував у великому розгубленні й не міг визначитись, куди втікати, кинувши напризволяще не тільки рідні «Регіони», але й «артистичну» дружину, але й велемовного Тарасика та рафіновану Анночку?
Варіант має бути один, але ми його не знаємо, тому й думаємо всіляке-різне: по-людськи пожалів приниженого, оскільки за православною вірою годиться жаліти всіх, у тому числі й повзучих гадів; злякався, що у випадку втечі Віктора Я. услід за ним утечуть з України Донбас і Крим, Запоріжжя і Харків; був не вельми тверезий, тому й не міг мислити розсудливо-адекватно; збили з пуття «любі друзі», які є «любими друзями» і «нелюбих недругів»…
Подальший розвиток «нашоукраїнського» варіанту подій (сварливі перемовини, велемовні розпатякування про вищу справедливість та про об’єднання Сходу й Заходу, про багатовекторність насущної політики тощо) ще більше заплутав суспільство, позбавив його тями й кебети. Я особисто думаю, що це – не мій, не наш «фетиш»: єднання з бандитами, які так і не сіли в тюрми, із багатими, які так і не поділилися з бідними. Це – нонсенс, абсурд, фікція, сатанинський вибрик… Це свідома чи несвідома капітуляція обранця народу перед обранцем антинародних чорних сил. Це – зрада українства, яка спричинить ще небачену в нашій багатостраждальній історії Руїну. Це тотальна бандитизація від Дону до Сяну, це витравлення з мапи світу самого поняття Україна.
Універсал чи меморандум, про який так багато говорять-розсусолюють угорі та внизу, – звичайне окозамилювання, гіпнотизація мислячої частини населення, відволікання суспільства від головного: куди йти далі та що робити завтра, аби вже післязавтра зрозуміти, де ми є, що маємо та від чого мусимо категорично відмовитись. А нам уже зараз, ось цієї хвилинки хочеться знати, куди нас занесуть осінні вітри, штучно витворені в тій лабораторії-кухні, де за герметично зачиненими дверима Віктор Ю. і Віктор Я. «полюбовно» ділили між собою вкрадену Москвою шапку Мономаха! Я, маленький і пересічний українець, близький земляк Віктора Ю. і його ж закладник кланові Віктора Я., мушу знати, де я опинюся через день чи тиждень, яка роль для мене визначена в цій «вікторіанській» епосі-епохочці, чим я буду підживляти свій потенціал: пташиним молоком чи тюремною баландою?
Так, я хочу, аби Схід і Захід замирилися й знову породичалися. Але не за рахунок моєї (і моїх найближчих родичів і друзів) української мови. Не ціною повної втрати національної ідентичності, історичної пам’яті-правди. Не в результаті відмови від вимріяної віками й здобутої ще не так і давно свободи й незалежності своєї і свого роду-народу.
Миритися треба, але не на кухні, не в міжкланових кулуарчиках, не на політичних «міжсобойчиках». Мирити Схід і Захід (розсварені-таки північним сусідом!) годиться із самих низів, із самісіньких початків, від ганьбославної Переяславської ради-зради. І миритися-вибачатися, каятися-висповідатися необхідно не де-небудь, а в Батурині та під Полтавою, на Лисоні та на Маківці, під Крутами і Базаром, у Биківні та Дем’яновім Лазі! Покаятись – розставити крапки над «і»: що було злочином і хто творив цей злочин. Визнати, що злочинами проти українського народу були завоювання території та закріпачення населення імперською та більшовицькою Росією; репресії, голодомор, депортації, розстріли, організовані Леніним – Сталіним – Хрущовим – Брежнєвим… Визнати, що ті, хто чинив спротив усьому цьому, хто був репресований, заморений голодом, депортований на вічні мерзлоти, розстріляний у Сандармосі, Норільску й Карлазі, – оборонці своєї долі і волі, істинні герої України. Віддати належне колишнім воякам УПА й воздати по заслузі катюгам із НКВС і КДБ… Бандитів – у тюрми, заповзятих ворогів нашої незалежності – на депортацію! Усіх інших, менших і ще меншеньких негідників-п’ятиколонників – до церкви: нехай замолюють гріхи, несуть покуту! Усе ж – громадяни України, хоч і не дуже достойні. Може, ще й вирівняються, відмиються від бруду…
Як ми живемо сьогодні? А таки не дуже… Не про харчі веду мову, не про розваги всілякі та видовища. У невизначеності перебуваємо, у цілковитій політичній темряві, у соціально-суспільному вакуумі. Маємо те, що маємо. Знаємо, що нічого не знаємо. Хто такий Кравчук – іще пам’ятаємо, бо в печінки, був, уївся. А хто такий Сократ – забули, або й геть ніколи не знали. Ким були для нас учора Віктор Ю. і Віктор Я., – про це зайве говорити, оскільки «на вкус и цвет товарищей нет». Хто вони є сьогодні – знаємо всі достеменно: наші Президент і Прем’єр-міністр! А що вони роблять з нами – не второпаємо ніяк, а самі вони пояснити не можуть, або ж не хочуть. Від незнання-невизначеності виникає суспільна тривога: що з нами буде? «Вікторіанська» епоха виявилася незатишною для всіх нас, «маленьких» і «пересічних». Я особисто дуже хочу примирення всіх кольорів у єдиному райдужному спектрі, але бачу в Луганську переважно синьо-білий колір. Я хочу до Європи, але мене тягнуть в Азію, у минуле, у ганьбу малоросійську. Я хочу сміятися, а мене змушують плакати… А мені ж остогидло бути «дитинкою-сиротинкою» – я хочу почуватися веселим, вільним козаком і писати для веселого та вільного українства путні й чесні вірші!
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
• Перейти на сторінку •
"СЛІДАМИ ІГОРЯ СВЯТОСЛАВОВИЧА (Післяслово до «Слова»)"
• Перейти на сторінку •
"СЛІДАМИ ІГОРЯ СВЯТОСЛАВОВИЧА (Післяслово до «Слова»)"
Про публікацію
