 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
    2025.10.30
    21:33
    Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
    2025.10.30
    20:00
    А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
    2025.10.30
    18:21
    Землетруси,  повені,  цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
    2025.10.30
    11:18
    Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
    2025.10.30
    10:52
    «На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
    2025.10.30
    10:03
    Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
    2025.10.29
    22:28
    Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
    2025.10.29
    21:47
    Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
    2025.10.29
    18:32
    Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
    2025.10.29
    17:54
    Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
    2025.10.29
    13:15
    А для мене негода - вона у замащених берцях 
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
    2025.10.29
    11:51
    Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
    2025.10.29
    06:04
    Пообіді в гастрономі 
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
    2025.10.28
    22:03
    Вогненні мечі - це основа закону. 
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
    2025.10.28
    16:14
    Безліч творчих людей 
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
    2025.10.28
    12:32
    Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом. 
Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття. 
Промишляв на скляній тарі та макулатурі.
Якщо везло знайти пристойні ношені речі,
здавав по п’ять гривен Вірці – 
стерві у дві точки: на барахолці
і
    
Останні надходження:  7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
 Нові автори (Рецензії):
 Нові автори (Рецензії): 
    2021.12.12
    2020.01.20
    2020.01.18
    2019.07.07
    2018.01.11
    2017.11.16
    2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
 
Автори /
  Василь Шляхтич (1946) /
  
    Рецензії
  
  
  
Рецензія написана проф. Тадеєм Карабовичем на мої збірки поезій
  
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рецензія написана проф. Тадеєм Карабовичем на мої збірки поезій
 Наше слово	27 Травень 2019
Тадей Карабович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2019-05-12
Василь Шляхтич – це український поет, родом із села Улюч (Надсяння), який живе в переселенні після акції «Вісла» 1947 року. Поет народився 10 серпня 1946 року.
Василь Шляхтич є автором чотирьох збірок поезії: «Мій Улюч» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2010), «На схилах Карпат» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2012), «Я син України» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2014), «Тільки з Богом» (Львів, 2012). Поет готує до друку п’яту збірку віршів під промовистим заголовком «Букет рідних слів».
У своїй творчості Василь Шляхтич торкається теми життєвих шляхів, а його поезія є спробою розповісти поетичною мовою про непросту пройдену дорогу її автора. Збірки поета – це душевний літопис серця, з якого лунають вдумливі рядки поетичної мови й ведуть нас до правди пройдених Василем Шляхтичем життєвих доріг. Це зерно, засіяне для далекого майбутнього поетичною мовою знаків, відомих тільки автору натхненних збірок.
Серед творів переважає особиста лірика, тому читати вірші поета доводиться з особливим зосередженням. У кожному творі лунають знайомі акорди переселенської історії та відчувається невблаганний плин часу. Отже, збірки поета можна розглядати під різними кутами й бачити в них відлуння української історії. На таку позицію Василь Шляхтич має повне право, адже він народився на рідних землях і пройшов непростий життєвий шлях на переселенні.
Місце народження Василя Шляхтича, рідне село Улюч, увійшло до його поезії як сакральна сутність. Власне до Улюча повертає поет, наче до життєдайної криниці. Він сакралізує рідне село й говорить про нього, як про найдорожчий скарб. Село народження – це початок життя, зростання, мандрівка в дорослість. Але це також і рідні сторони, країна втрачених надій – поетові Надсяння та Лемківщина. Що б автор віддав за те, щоб історія його життя пролягла іншими шляхами? Тому він так зворушливо сакралізує свою малу Батьківщину. Вона в творчості поета має магічні контури і звучить як заклинання дійсності.
Безумовно, сакральністю переповнена вся поетична сфера творчості, а освітлені поетом окремі об’єкти мають не тільки духовний вимір, але й пов’язуються з вищим, надреальним світом. Тому так сильно звучать слова Василя Шляхтича:
Кажуть що час лікує рани
Лиш рани тіла не душі
Душа болить тужить не в’яне
Летить у рідне хоч в ночі
Рідна земля є символом, який поет викликає до дійсності та прагне повернутися до її священних порогів. Василь Шляхтич у своїй натхненній поезії говорить, що, власне, рідна земля означає Ойкумену – як освячену його предками найріднішу частину світу. Це село Улюч з омріяними рідними порогами, давніми могилами, церквою, залишеною напризволяще. Але це також надія на завтра, адже її продовження буде в антропологічному майбутньому роду Шляхтичів. Ойкумена рідної землі у Василя Шляхтича ототожнюється з Аркадією – земним символом ідеалізованого щастя. Тому так непросто звучать вірші поета та не таким очевидним залишається їхній зміст. Ці дві сутності, Ойкумена й Аркадія – втрачені, вони хоч і сакралізуються автором, залишаються у сфері нереального. Вони побачені в творчості поета очима дитини, яка спостерігає світ, неначе казку. Тому таку неймовірну силу Василь Шляхтич надає рідному українському слову й каже, що воно спроможне будувати все: і спогад минулого, і сьогодення, і майбутнє.
Темою, яка прикрашає збірки, є християнська поетикальна молитва. Вона надає сенс натхненному слову й доповнює інші, не менш важливі теми збірок поета. Молитва веде до храму поезії і відкриває перед автором нові глибинні сенси. Молитва в творчий палітрі митця має небесного адресата. Він у структурі текстів релігійної тематики Василя Шляхтича сприяє увиразненню молитовного змісту поезії. Така експозиція молитовної дії, вираженої в творчості, особливо яскраво виявляється у віршах, де сам Господь оспівується молитвою.
Важливе місце в збірках поета посідає таке поняття, як знак, який намічає контури поезії Василя Шляхтича й надає їй особистого сенсу. Говорячи конкретніше, творчістю митця володіє логіка знаків, тому його вірші мають філософську основу. Через знаки відбувається номінація поезії, поет називає предмети реального світу поіменно. Він кличе до дійства слова своїх предків, свою затрачену рідну землю, і свою теперішню дійсність. У творчому дискурсі автора, безтілесність минулого чергується з реальним і через абстрактну структуру поезії існує як сакралізована дійсність.
Тадей Карабович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2019-05-12
Василь Шляхтич – це український поет, родом із села Улюч (Надсяння), який живе в переселенні після акції «Вісла» 1947 року. Поет народився 10 серпня 1946 року.
Василь Шляхтич є автором чотирьох збірок поезії: «Мій Улюч» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2010), «На схилах Карпат» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2012), «Я син України» (Зелена Гора–Львів–Сянік, 2014), «Тільки з Богом» (Львів, 2012). Поет готує до друку п’яту збірку віршів під промовистим заголовком «Букет рідних слів».
У своїй творчості Василь Шляхтич торкається теми життєвих шляхів, а його поезія є спробою розповісти поетичною мовою про непросту пройдену дорогу її автора. Збірки поета – це душевний літопис серця, з якого лунають вдумливі рядки поетичної мови й ведуть нас до правди пройдених Василем Шляхтичем життєвих доріг. Це зерно, засіяне для далекого майбутнього поетичною мовою знаків, відомих тільки автору натхненних збірок.
Серед творів переважає особиста лірика, тому читати вірші поета доводиться з особливим зосередженням. У кожному творі лунають знайомі акорди переселенської історії та відчувається невблаганний плин часу. Отже, збірки поета можна розглядати під різними кутами й бачити в них відлуння української історії. На таку позицію Василь Шляхтич має повне право, адже він народився на рідних землях і пройшов непростий життєвий шлях на переселенні.
Місце народження Василя Шляхтича, рідне село Улюч, увійшло до його поезії як сакральна сутність. Власне до Улюча повертає поет, наче до життєдайної криниці. Він сакралізує рідне село й говорить про нього, як про найдорожчий скарб. Село народження – це початок життя, зростання, мандрівка в дорослість. Але це також і рідні сторони, країна втрачених надій – поетові Надсяння та Лемківщина. Що б автор віддав за те, щоб історія його життя пролягла іншими шляхами? Тому він так зворушливо сакралізує свою малу Батьківщину. Вона в творчості поета має магічні контури і звучить як заклинання дійсності.
Безумовно, сакральністю переповнена вся поетична сфера творчості, а освітлені поетом окремі об’єкти мають не тільки духовний вимір, але й пов’язуються з вищим, надреальним світом. Тому так сильно звучать слова Василя Шляхтича:
Кажуть що час лікує рани
Лиш рани тіла не душі
Душа болить тужить не в’яне
Летить у рідне хоч в ночі
Рідна земля є символом, який поет викликає до дійсності та прагне повернутися до її священних порогів. Василь Шляхтич у своїй натхненній поезії говорить, що, власне, рідна земля означає Ойкумену – як освячену його предками найріднішу частину світу. Це село Улюч з омріяними рідними порогами, давніми могилами, церквою, залишеною напризволяще. Але це також надія на завтра, адже її продовження буде в антропологічному майбутньому роду Шляхтичів. Ойкумена рідної землі у Василя Шляхтича ототожнюється з Аркадією – земним символом ідеалізованого щастя. Тому так непросто звучать вірші поета та не таким очевидним залишається їхній зміст. Ці дві сутності, Ойкумена й Аркадія – втрачені, вони хоч і сакралізуються автором, залишаються у сфері нереального. Вони побачені в творчості поета очима дитини, яка спостерігає світ, неначе казку. Тому таку неймовірну силу Василь Шляхтич надає рідному українському слову й каже, що воно спроможне будувати все: і спогад минулого, і сьогодення, і майбутнє.
Темою, яка прикрашає збірки, є християнська поетикальна молитва. Вона надає сенс натхненному слову й доповнює інші, не менш важливі теми збірок поета. Молитва веде до храму поезії і відкриває перед автором нові глибинні сенси. Молитва в творчий палітрі митця має небесного адресата. Він у структурі текстів релігійної тематики Василя Шляхтича сприяє увиразненню молитовного змісту поезії. Така експозиція молитовної дії, вираженої в творчості, особливо яскраво виявляється у віршах, де сам Господь оспівується молитвою.
Важливе місце в збірках поета посідає таке поняття, як знак, який намічає контури поезії Василя Шляхтича й надає їй особистого сенсу. Говорячи конкретніше, творчістю митця володіє логіка знаків, тому його вірші мають філософську основу. Через знаки відбувається номінація поезії, поет називає предмети реального світу поіменно. Він кличе до дійства слова своїх предків, свою затрачену рідну землю, і свою теперішню дійсність. У творчому дискурсі автора, безтілесність минулого чергується з реальним і через абстрактну структуру поезії існує як сакралізована дійсність.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію 
 



