ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Таршин (1949) /
Проза
Пом'яни, Україно, Василя...
Декілька днів ця сумна подія не відпускає мене, не іде з голови. Я розповім її, щоб розуміли у якій Україні ми живемо з Вами. Можна оточити себе друзями-однодумцями у ФБ, і почуватися у цьому середовищі відносно спокійно, умиротворено. Та у житті цього зробити не можна, бо усе так переплелося і заплуталося, що можливо і не потрібно бути надто категоричними до тих хто думає інакше, бо ми від цього не набуваємо, а втрачаємо, як на мою думку. Разом з тими, хто відверто ненавидить Україну, ми втрачаємо і цілий пласт тих, хто заплутався, піддався ворожій пропаганді, а вона ж як отрута проникає в організм з голови до п’ят і настільки токсична, що вивести її з організму дуже важко. Не вистачає у нас інколи переконливої аргументації, інколи знань справжньої нашої історії, а інколи просто людського терпіння, щоб переконати опонента. І як наслідок ті що заблукали, заплуталися через зовсім короткий проміжок часу уже не посередині, уже на ворожій стороні.
Днями мій чоловік прийшов з роботи і повідомив, що був на похороні одного малознайомого йому чоловіка: – Знаєш мені сказали, що ідемо хоронити твого побратима. Я здивувався і запитав, якого. Мені мій співробітник відповів, а того що на велосипеді літом і зимою, як і ти, їздить, та ще і з прапором України з того моменту, як почалася війна з Росією. Василем його звали. Я згадав, що не раз бачив цього чоловіка і навіть бачив, як ти з ним розмовляла. Це твій знайомий, що жив у одному з трьох 12-ти квартирних будинків. А знаєш, що мене вразило дуже, що майже ніхто з сусідів не прийшов на похорон. Нас було декілька чоловік. Не було навіть кому віко нести.
Як же мені боляче було чути цю сумну новину. Так дійсно, я знала цього чоловіка, колись давно ми разом працювали у будівельній організації: я інженером, Він механіком. Коли ми переселилися у свій будинок, то часто бачилися у маршрутці. Василь був великим патріотом своєї землі. Коли прийшла повістка його сину на війну, Він не відмовляв сина, не відкупляв, Він пишався, що син його там, на фронті. Ніколи не приховував свою позицію, свої погляди на те, що відбувається навколо, називав речі своїми іменами. І про манкуртів, і про перетворення в недумаючу біомасу. Я дивувалася, що чоловік, який народився поблизу м. Дніпра має таку міцну і незбориму проукраїнську позицію. Інколи читав мені свої коротенькі вірші. Останній раз ми бачилися на початку літа, Він побачив мене біля маршрутки і повернувся бігом у квартиру. Через хвильку Він вибіг тримаючи у руці листок з останнім своїм віршом і попросив, щоб я його виклала на своїй сторінці у інтернеті. Я прочитала, хотіла підправити, потім затуркалася і не опублікувала. Вчора знайшла цей листок і виконую волю Василя.
Сусіди обивателі не простили йому нічого, ні різких його заяв на їх адресу, ні того, що Він не такий, як вони. На похорони не прийшли. То чи далеко ми ментально відірвалися від Донбасу?
Українці – патріоти, пом’янімо Василя.
15.09. 2019р. Надія Таршин
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пом'яни, Україно, Василя...
Декілька днів ця сумна подія не відпускає мене, не іде з голови. Я розповім її, щоб розуміли у якій Україні ми живемо з Вами. Можна оточити себе друзями-однодумцями у ФБ, і почуватися у цьому середовищі відносно спокійно, умиротворено. Та у житті цього зробити не можна, бо усе так переплелося і заплуталося, що можливо і не потрібно бути надто категоричними до тих хто думає інакше, бо ми від цього не набуваємо, а втрачаємо, як на мою думку. Разом з тими, хто відверто ненавидить Україну, ми втрачаємо і цілий пласт тих, хто заплутався, піддався ворожій пропаганді, а вона ж як отрута проникає в організм з голови до п’ят і настільки токсична, що вивести її з організму дуже важко. Не вистачає у нас інколи переконливої аргументації, інколи знань справжньої нашої історії, а інколи просто людського терпіння, щоб переконати опонента. І як наслідок ті що заблукали, заплуталися через зовсім короткий проміжок часу уже не посередині, уже на ворожій стороні.
Днями мій чоловік прийшов з роботи і повідомив, що був на похороні одного малознайомого йому чоловіка: – Знаєш мені сказали, що ідемо хоронити твого побратима. Я здивувався і запитав, якого. Мені мій співробітник відповів, а того що на велосипеді літом і зимою, як і ти, їздить, та ще і з прапором України з того моменту, як почалася війна з Росією. Василем його звали. Я згадав, що не раз бачив цього чоловіка і навіть бачив, як ти з ним розмовляла. Це твій знайомий, що жив у одному з трьох 12-ти квартирних будинків. А знаєш, що мене вразило дуже, що майже ніхто з сусідів не прийшов на похорон. Нас було декілька чоловік. Не було навіть кому віко нести.
Як же мені боляче було чути цю сумну новину. Так дійсно, я знала цього чоловіка, колись давно ми разом працювали у будівельній організації: я інженером, Він механіком. Коли ми переселилися у свій будинок, то часто бачилися у маршрутці. Василь був великим патріотом своєї землі. Коли прийшла повістка його сину на війну, Він не відмовляв сина, не відкупляв, Він пишався, що син його там, на фронті. Ніколи не приховував свою позицію, свої погляди на те, що відбувається навколо, називав речі своїми іменами. І про манкуртів, і про перетворення в недумаючу біомасу. Я дивувалася, що чоловік, який народився поблизу м. Дніпра має таку міцну і незбориму проукраїнську позицію. Інколи читав мені свої коротенькі вірші. Останній раз ми бачилися на початку літа, Він побачив мене біля маршрутки і повернувся бігом у квартиру. Через хвильку Він вибіг тримаючи у руці листок з останнім своїм віршом і попросив, щоб я його виклала на своїй сторінці у інтернеті. Я прочитала, хотіла підправити, потім затуркалася і не опублікувала. Вчора знайшла цей листок і виконую волю Василя.
Сусіди обивателі не простили йому нічого, ні різких його заяв на їх адресу, ні того, що Він не такий, як вони. На похорони не прийшли. То чи далеко ми ментально відірвалися від Донбасу?
Українці – патріоти, пом’янімо Василя.
15.09. 2019р. Надія Таршин
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію