Я ж казав: - Сидоре! Ти що, блекоти об’ївся? Нащо завів на своєму обійсті оту гаспидську химеру? Нащо тобі у дев'яностодвохлітньому віці коза, ще й така дурнувата як оця? Тільки в Полтаві ще можна таких надибати. Або в Яготині.
А тепер не плач, що гузно поколоте, а коліна збиті до крові. Воно змалку таке лукаве уродилося: як тільки сядеш під лопухами думу писнути – а воно вже тут як тут, з розгону – гах! рогами в зад. А ти ж тонкий лірик, тобі потрібна гранична концентрація та повна тиша. Тепер постійно озираєшся, мов злодій, здригаєшся від кожного поруху вітерця та шереху за спиною. Як тут можна писати щось путнє, коли у кущах постійно сновигає ота рогата мара?
Мовчить Сидір, тільки рукавом старої куфайки витирає заплаканого носа. А як придбав оте чудо цей нещасний дідуган зараз розкажу.
Одинокість виїдає людину зсередини. А Сидір – людина товариська та чуйна, умілець грати на козобасі та бубні. Та роки забрали найдорожчих людей, бігати у гості до сусідів стало важко, кіт утопився у криниці, необережно плигнувши на слизьку цямрину. І в хаті старого митця запанувала тиша, орнаментована лише басовитим гудінням залітних мух та пищанням зголоднілих комарів.
Дідуган був і справді розумний, оскільки зомбоящика не включав ніколи, слухаючи пташині голоси у власному саду та гавкіт сусідського цюцька.
Одного дня розболівся у його роті єдиний зуб, остання окраса щелепи. Приїхала племінниця-стоматолог та забрала його на пару днів до Полтави, де успішно висмикнула напівзогнилого пенька та поклала дядька спати на лоджії, вікна якої виходили на міську ярмарку.
Устав уранці дідуган. Визирнув у вікно, а там…
–Га-ла-ла-а-а-а-! - гелготіло людське товпище. Сидор накинув свитину і потупцював у калашні ряди.
Курки-чубатурки в залізних клітках давилися від тисняви, рохкали прив’язані поросята, поважно тупцювали гуси, нашорошували вуха кролі-стрибунці, чухалися лобами об своїх господинь телята. А над усім цим тваринячим царством стояла на возі молода коза Аглая. І серце Сидора розтануло, мов лід.
Коли з роботи вернулася племінниця, на кухні старигань якраз згодовував Аглаї останню шкоринку хліба.
- Дядьку! Нащо вам коза? Дивіться, що вона тут наробила в хаті? Кізяки по всіх кутках!
- Вибачай, дочко. Одиноко мені, одвези нас до села хоч зараз. А я тобі молочка буду передавати козиного як траплятимуться оказії. Гаразд?
Що тут сказати – старе що мале. Щось доказувати марно. Тож відцургенила племінниця свого дядька назад того ж вечора.
Старий хлів не закривався, тож Аглая там не ночувала ні дня. Потупцювала трохи приміщенням, вийшла на подвір’я і, просунувши голову у напівпрочинену веранду, пильно озирнулася. «Ось тут жити саме воно!» - подумало гаспидське створіння і заскочило до людської оселі.
Змилостивився дід, зробив їй прямо у веранді лежака, намостив підстилку. Правда стола забрав, бо Аглая вискакувала на нього і рогами пробувала на міцність шибки у вікнах, кілька з яких довелося знову засклити. Намагалася Аглая продертися і в кімнату, здерла дерматин на вхідних дверях, покоцала їх ратицями та ріжками, тож Сидор, як лягав спати, навішував зсередини навісний замок. Мороки додалося: довелося щодня бігати на луг підкошувати трави та заготовляти на зиму сіно. Отак і жили ці двійко одиноких душ: коза Аглая – без козла, а дід – без баби.
Довгими зимовими вечорами Сидір писав книгу свого життя – автобіографічний роман у віршах «Розхристана душа». Оскільки з села літератор ніколи не виїжджав далі Полтави, то більшість деталей в цій чудернацькій оповіді довелося додумувати. А уява у Сидора була о-го-го!
У цій казковій сповіді народився Сидір від шлюбу заблукалого титана та пророчиці. І були у нього крила, які він ховав під салатово-буряковим піджаком китайського виробництва. Хоча, насправді, то був горб від сколіозу, набутого ще у шкільні роки від сидіння за малою шкільною партою. А ще над головою в ультрафіолеті світився німб. Насправді - ніякого німбу не було, а була блискуча лисина майже зі стопроцентним альбедо.
Філософія складалася з одної істини: живи сам і давай жити іншим. Погодьтеся – не найгірша прописна істина з усіх існуючих. За великим рахунком вона включає в себе усі гамузом біблейські настанови на кшталт – не убий, не вкради, роби ближньому те, що й собі, не зґвалтуй жінку сусіда, не жери понад міру і так далі. І така моральна установка наклала відбиток на всю творчість віршувальника. Всі літгерої були не від світу цього – веселими жебраками, які жили одним днем.
Хоча, дехто таким є і в житті. Погляньте уважно на знайомців. Бачите – сусід лежить на ліжку і п’є пиво, а його жінка миє посуд та лається? Оце саме такі персонажі – ледачі товстуни з оплилими животами, які працюють не для того аби утішити власну жінку, а для того аби задовольнити лише власні потреби. Валяється такий боров на дивані, вважаючи себе хазяїном житття. А насправді він – ледачий трутень, який бездарно процвиндрює дорогоцінний час на підрощування обвислого черева.
За рік Сидір таки закінчив роман, поставив останню крапку та люто захряснув грубезного фоліанта на три тисячі сторінок, склеєного з трьох десятків товстенних зошитів в одну книженцію.
- Сидоре! – пролунав за вікном жіночий деренчливіий голос. – Пусти в хату, я по молоко прийшла, - гукає сусідка Настя.
Встав дід, зняв з дверей навісного замка та прочинив двері. Беззуба сусідка приязно посміхалася, тримаючи літрового бянячка у витягнутій правиці.
- Ось тара, а ось гроші,- додала баба Настя і увіпхнула десятку в кишеню засмальцьованого піджака сусіда-фермера.
- Заходь, Насте,- припрошує дідуган. –Давай почастую чаєм з медом та пиріжками.
- Дякую. Але не варто. Дочка в хаті онуками. Чекають на мене. Якось іншим разом, гаразд?
- Та гаразд,- одказав Сидор і скрушно почухав пупа. І почалапав до хвіртки провести шановну сусідку. Вийшов на вулицю, присів на лавку під парканом. І заснув.
І снилося йому рідне обійстя, ластівки прилетіли з вирію і залітали в розчинену настіж хату, шугаючи аж під самою стелею. Одна з ластівок присіла на ікону Божої матері, жваво крутячи головою та вишукуючи місця де б можна було звити гніздечко.
Цей сон йому снився майже щороку (окрім років, коли померли його діти та дружина), пророкуючи спокійне життя до наступної весни. І так йому було легко, так спокійно, що й прокидатися не хотілося. Але цього разу сон пішов не по плану: ластівок хтось наколошкав і вони прожогом чкурнули з хати. А дід розплющив очі та невдоволено покрутив головою. Піднявся і поволі поцургенив до будинку.
А там…
Коза Аглая стояла передніми ратицями на столі та дожовувала палітурку його «Розхристаної душі». І у діда побіліло в очах.
Я знайшов його вже притомного, але геть слабого - біля столу. Він лежав на спині і тихо плакав.
Коли швидка допомога, яку я викликав, поїхала до наступного пацієнта я наважився спитати у Сидора:
- Що сталося, сусіде?
І він мені усе розповів.
Забрав я козу, продав у сусідньому селі, а натомість купив собача – молодого померанського шпиця. Ви б тільки бачили як вони одне одного люблять! Сидір просто розцвів.
А я пообіцяв, що допоможу моєму сусідові написати заново його «Розхристану душу». Бо всі вірші, які він мені колись читав хоч раз я пам'ятаю і досі. Навіть ті, які почув тридцять років тому. Така особливість моєї пам'яті. Лише те, що читав мені Сидор останні п’ять років голова не тримає.
Праця потроху іде, щодня згадую та занотовую два-три вірша. Сьогодні згадав ось це. Сподіваюся що і вам сподобається. Якщо ні – кажіть: в «Розхристану душу» все підряд компонувати не буду.
Домовилися? Ну, тоді…

Як кличуть мене перса молоді
І вабить зір лоза гнучкого стану –
Іду шукати кетяга груді,
Блукати по первісному вулкану.

В долонях жінки – сонячні гаї,
Дощами вмиті пречудові квіти.
Їх ніжний доторк в почуття мої
Завжди приности радощі та літо.

Я над тобою тихо, як завжди,
Молитимуся в позі богомола.
І дякувати Богу, що є ти –
Моя кохана, ніжна матіоло.

12.10.2019р.