Оповідання

Довжелезний потяг-товарняк врешті зрушив із місця, перерізавши колесами вродливого п’яного цигана – одного-єдиного цигана з харківського призову шістдесят першого року. На пероні билася в істериці молода циганка, у її численних строкатих спідницях заплуталось трійко циганят. Так починалося моє добровільно-примусове рекрутство.
Наш вагон-теплушка, як, зрештою, і всі двадцять із хвостиком вагонів, був тісний, гамірний і п’яний. Кожен призовник мав у своєму заплічному лантусі або чамайдані невичерпний запас горілки, самогону і вина, не кажучи вже про сало й ковбаси, домашню солонину і квашенину. Мої ровесники, народжені в сорок другому, їхали до армії з цікавістю, майже з охотою, а старші, кому було вже за двадцять чи й під тридцять, були відловлені районними військкоматами з-під теплих жіночих спідниць, їх силою відірвали від маленьких діточок, стареньких і недужих матерів, власного господарства, улюбленої роботи. Якщо ми, молоді та нежонаті, пили, співали, дурачилися, то старші пили і плакали, пили і матюкалися, пили і заздрили перерізаному навпіл цигану, пили і поривалися на ходу вистрибнути з теплушки. Сержант і двоє рядових, приставлених до нас, хоч і тверезі були, не могли ніяк навести армійського порядку в цьому дикому збіговиську стрижених рекрутів.
Перед Ромоданом, на якомусь перегоні, потяг зупинився. Взвод солдатів з карабінами вишикувався вздовж залізничного полотна. Худорлявий, високий капітан, що мав собі штаб у єдиному пульманівському вагоні, побіг уздовж потяга, видряпувався в кожну теплушку, кучеряво матюкаючись і погрожуючи всьому нашому кодлу невідомими й незрозумілими для нас репресіями. З дверей вагона, куди вривався бойовий капітан, за хвилину-дві вилітали пляшки з горючою рідиною і дзвінко розбивалися на рейках. Смердюча рідина псувала первісну екологію чорноземної Полтавщини.
Обеззброєний контингент сержанти заперли наглухо в замирених вагонах і не випускали навіть по нужді до самісінького Києва.
До столиці прибули серед ночі. Під конвоєм перегнали в пульманівські вагони, що стояли напоготові в якомусь глухому закутку станції. Згодом солдати принесли гарячу пшоняну кашу, густо заправлену армійською тушонкою, і чай-кип’яток уприкуску з колотим рафінадом. Похмелитися, звісно ж, не було чим, дарма, що кожен призовник мав гроші, а дехто – і немалі.
Повечерявши чи поснідавши, полізли всі на полиці. Куди нас везуть, ніхто нам не говорив – «не положено!». Я ще не знав, що оте «не положено!» звучатиме для мене по кілька разів на день цілих три безкінечних роки. І добре, що не знав, інакше мені не наснилося б рідне село у верхів’ї Сули, старенька моя бабуся і старшокласниця-сестра… А поїзд мчав далі й далі на захід, минаючи станції зі славетними назвами: Фастів, Жмеринка, Львів… Нарешті запірнув у Карпати. Я не відривав погляду від фантастичного краєвиду, що кінострічкою снувався за вагонним вікном.

Залізничний вокзал. Похмура європейська готика. Куди нас завезли – за кордон? Ах, ні – Ужгород, обласний центр Закарпаття. Отже, служити будемо вдома.
Повели нас по місту безладною і вельми барвистою колоною. Ми озиралися на всі боки: для східняків тут було все цікавим. На нас уваги ніхто не звертав, ніби нас узагалі не існувало.
Приблизно через півгодини звернули на річкову набережну з кам’яним парапетом. Глибоко внизу, перекочуючись по камінню, кипіла й вирувала вода. На протилежному, правому, березі височіли якісь стародавні кам’янці: чи то древній замок, чи то монастир. Чалапаємо через калюжі на розбитій мостовій. Аж ось і металеві ворота з великою червоною зіркою на ядучо-зеленім тлі. За ними – інше життя: сувора дисципліна, муштра і, чомусь мені так подумалося, погані харчі. Прощай, безтурботне життя на волі, плачте за мною, усі недолюблені мною дівчата!

Ноги мене не тримали – так подіяв «універсальний» укол під праву лопатку. Санінструктор пояснив, що це щеплення від усіх мислимих і немислимих хвороб і ґарантія того, що жодна дівчина мені не буде снитися, принаймні, протягом року.
Під вечір мені стало зовсім погано: трясла пропасниця, в очах пропливали різнобарвні кола, серце вискакувало з грудей. Я, ледь видряпавшись на верхній ярус металевих ліжок, не заснув – знепритомнів.
Уночі випав сніг і добряче підморозило. Засвіт у казармі пролунало: «Подьйом!». Я звалився з ліжка й порачкував до табуретки, де лежав мій солдатський одяг. Але одягнутися не зміг – знову знепритомнів.
Прийшовши до тями, озирнувся: у казармі порожньо, лише на двох-трьох ліжках лежали трупи. Себто такі ж немічні новобранці, як і я, а всю роту сержанти погнали на полігон, на тактичні заняття. Мовляв, це дуже корисно після уколу: збиває температуру, відновлює пружність м’язів. Щось мені не вірилося в це, адже я не маю сил пересуватися по казармі, а не те що повзати по-пластунськи в снігових заметах. Із горем пополам одягнувся і, тримаючись за бильця ліжок, вийшов з казарми на засніжений плац. Очі засліпило сонце, ноги посковзнулися на закрижанілій стежці, і я, немов підкошений, упав обличчям уперед – на водозабірну колонку. Уже не непритомнів, бо дуже боліло розбите до крові підборіддя.
Хвалена Радянська армія – це машина, яка переробляє людей на звичайнісіньке бидло. Безсловесне, покірне, безвідмовне. А майстрами біля цієї машини – молоденькі сержанти, щойно випущені з полкової школи, й тупі надстроковики, влучно охрещені «кусками». Добре вже й те, що офіцери починаючи від командира роти, капітана Крюкова, у недавньому минулому були фронтовиками. Суворі, звісно ж, зачерствілі душею, але за великим рахунком справедливі. Не те, що лейтенантики, учорашні випускники військових училищ. Мій командир взводу, Гена Жуковський, був лише на рік-два старший за мене, і не думаю, що розумніший і досвідченіший, однак випендрювався він перед солдатами вельми артистично: мовляв, я офіцер, біла кістка й голуба кров, зроблю з вами все, що тільки забажаю, бо ви – ніхто, колгоспно-заводське бидло та пожирачі кислого борщу, «шрапнельної» каші та смердючих оселедців. Дещо пізніше він змінився – у кращий бік. Очевидно, зрозумів: так ставитися до своїх підлеглих не годиться. Навчився говорити по-людськи, хоча й не без підкресленої іронії.

До прийняття присяги я не почувався повноцінним солдатом, хоча й звикав поступово до військової форми, розпорядку дня, дисципліни, зрештою, до свого «високого» звання – рядовий. Двічі на місяць, вишикувавши в шеренги, нас водили до однієї з міських лазень. По дорозі туди або назад під приводом купівлі сигарет можна було заскочити до кав’ярні і нашвидку випити кави з коньяком або рюмочку лікеру. Офіцер, який супроводжував колону, не здогадувався ні про що, а сержанти мовчали. Бо їм за це дещо перепадало. Приміром, я давав своєму командиру відділення три карбованці й спокійнісінько собі випивав у кав’ярні дві-три рюмки лікеру. Допоки ще лишалися гроші з подвійної місячної платні, належної призовникам. Я, був, отримав на своїй будові щось близько двохсот карбованців. Гроші немалі, але танули все ж таки швидко.
В Ужгороді ми пробули не більше трьох місяців. Карантин, присяга, перші стрільби. Стріляли ми в лісі, поблизу чехословацького кордону. Падав лапатий сніг. Я лежав на позиції і майже не фіксував мішені, що бовваніла неподалік, перекреслена снігопадом. Сніг заліплював скельця окулярів, налипав на мушці карабіна. Очі сльозилися. Здається, відстрілялися вже всі, крім мене. Капітан Надточій, той, що супроводжував нашу команду з Харкова, уже біг до мене, беззлобно матюкаючись. Матюки нікого не вражали, їх в армійському словнику було набагато більше, ніж простих людських слів, і я не зважав на матюкню капітана, бо весь був зосереджений на стрільбі, точніше, на підготовці до неї. Отож не встиг капітан добігти до моєї позиції та штурхонути мене чоботом під бік, як я, майже без інтервалів, тричі вистрілив у білий світ, пославши свій палкий свинцевий привіт словацьким смерекам. Як же я здивувався, коли перед шеренгою стрільців-молодців капітан Надточій похвалив мене, очкарика, за вдалі, та що там вдалі – за відмінні стрільби: я вибив двадцять п’ять очок з тридцяти можливих! Щастило мені, їй-право, як Швейку… Не встиг нарадуватись успіхом на стрільбищі, як тут одержав сумного (трагічного!) листа: моя дівчина вийшла заміж за Миколу, який щойно повернувся з армії. А клялася ж, що, крім мене, її ніхто ніколи не цілував. Мені б застрелитися, та нічим, карабіни у нас відібрали. Спробував заморити себе голодом, так теж нічого не вийшло: товариш якраз одержав з дому посилку з салом і ковбасою. А смерть через повішення я забракував: надто вже неприваблива смерть із посинілим обличчям і висунутим до самого плеча язиком. А тут іще оголосили, що батальйон має терміново передислокуватися в інше місце. У яке – нам не сказали. Наказали спакуватися в далеку дорогу й чекати команди з години на годину.
Над нічним загадковим Ужгородом яскравіли зорі, зірки і зірочки. І місяць сяяв чималою полковницькою, а може й генеральською кокардою.

«Так-так, не так, так-так, перетак», – вистукували колеса на рейках перегонів. Наш довжелезний ешелон-товарняк, вантажений технікою, живою силою і продовольством для живої сили, гнав крізь снігову завію на північ, до Львова. Техніка замерзала на льодяному вітрі, намертво примоцьована тросами до платформ, жива сила поперемінно спала покотом на брезенті навколо пічки-буржуйки, жувала сухий продовольчий пайок, знову спала і знову жувала…
Через кілька діб вивалились із теплушок на відталу землю Кам’янця-Подільського. Як слід і не роззирнулися – почалапали розгрузлою польовою дорогою до місця дислокації, разом із технікою та залишками продовольства. З величезними втратами (слава Богу, не в живій силі!), подолавши двадцять верст, дісталися лівого берега Дністра. Високий положистий берег вразив нас порожнечею і похмурою негостинністю. Довелося сходу вирішувати житлово-комунальне питання: лопатами вирівнювали місцину, закопували стовпи і забивали кілочки, напинаючи на них великі, сорокамістні, на цілий взвод, намети, установлювали в них чавунні пічки, настилали дощату підлогу, встановлювали двоярусні ліжка. Десь роздобули мокрої соломи – набивали спальні матраци та подушки. Усе навкруг кипіло, жило й дихало оптимізмом. З’явилася електрика, задиміли польові кухні, запахло кислим борщем і чайною заваркою. Відробили своє лопати, сокири й молотки – натомість забряжчали казанки та ложки, алюмінієві миски й кухлі. Залоскотало в горлі від тютюнового диму. Сержанти подобрішали, опустившися з небес на грішну землю, офіцери стали схожими на рідних-прерідних батьків. Так, ми – вдома, нам тут жити, служити, страждати й радуватися листам із далеких домівок, тяжко працювати на спорудженні стратегічного залізничного мосту через бурхливий і підступний Дністер, клянчити в сержантів звільнення з поїздкою до Кам’янця або потай від них бігати в самоволку, до дівчат із навколишніх сіл, стрілятися на посту від невимовного жалю до себе, від уселенської армійської нудьги та несправедливості…
Уже наведено понтонний міст – можна сходити у Вороновицю на правому березі, це вже Чернівецька область, до крамниці. Закладено в дерев’яну опалубку перші порції бетону – під майбутні двадцяти- і тридцятиметрові опори. Збудовано дощату їдальню – вона ж править і за клуб. Обжито намети. Є санчастина, будиночок для штабу батальйону, така-сяка лазня, каптьорки, склади. Живи-радій, бо нікуди подітися, терпи нужду і голод, бо до міста не пробитися – дороги перемело чи перековбанило, запаси продовольства, привезені з Ужгорода, катастрофічно швидко зменшуються, листи й посилки не доходять, красти нічого та й нема де… Хліба майже не бачимо, каша все рідша та рідша, борщ – самісінька підкислена вода, про чай і говорити нічого, а про куриво – тим паче. Загорювали й сержанти, геть полиняли ще недавно блискучі випускники офіцерських училищ. Що ж, правду кажуть: голод – не тітка. А тут іще й вибори приспіли – чи то до місцевих органів влади, чи то до найвищих. Геть мокрі та брудні, зморені й голодні, повернулися ми пізнього вечора до намету, гріємось біля єдиної грубки. Прийшла, нарешті, довгождана пошта, і мені – лист від сестри. Прочитав, лежачи на верхньому ярусі, пишу відповідь. Усі чимось зайняті: чистяться, перешивають комірці на гімнастерках, грають у шашки. А молодший сержант Шульгин чиргикає на гармошці. Уже понад годину грає на нервах змученої солдатні, на прохання полишити ґвалтувати гармонь не відповідає. Тоді втрутився я – не допомогло. Я психонув, схопив заліпленого багном чобота й пожбурив його в голову вологодського паразита. Влучив у плече, прямо в погон з двома вузенькими личками. Що тут вчинилося! Адже я підняв руку на командира, за це належалася щонайвища покара. Або рік-два тюрми, або стільки ж – дисбату. Останнє – страшніше тюрми, старші служиві розповідали про страхіття дисциплінарного батальйону. Перестраханий, я тихо лежав на верхньому ярусі, мовчав, ждав найжахливішого…


1962