Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.16
23:54
Гріховна та недосконала
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.
Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.
Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
2026.08.16
23:10
Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.
І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.
І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
2026.08.16
21:37
Він надійшов не з того Миколаєва, на який зазіхав кремлівський мрійник, а з невеличкого містечка на Львівщині. У відповідь на свої дві книжки («Запорожець за Йорданом» та «Заплутавшись у гомоні століть») я отримав три («Розчарована осінь», «Терен у полум”
2026.08.16
21:21
Нічого і я не читатиму —
Ні батькового, ні материнського.
Кажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.
Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
То будьмо й надалі тверезими
Ні батькового, ні материнського.
Кажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.
Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
То будьмо й надалі тверезими
2026.08.16
19:58
як ми сиділи на трибуні
на стадіоні авангард
що також міг би зватись юність
в країні сумнозвісних рад
у день із дощиком серпневим
що до обіду вже ущух
як ми сиділи просто неба
усіх побачень і розлук
на стадіоні авангард
що також міг би зватись юність
в країні сумнозвісних рад
у день із дощиком серпневим
що до обіду вже ущух
як ми сиділи просто неба
усіх побачень і розлук
2026.08.16
19:03
У Києві, москалів тим щоб подратувати,
Одну з вулиць ім‘ям новим рішили назвати –
Кубанської України. Москальщина злиться
І, хто знає, чим в майбутнім воно закінчиться.
Раптом вулицю назвали, ідею заклали
Й через роки Кубань, справді українська стала
Одну з вулиць ім‘ям новим рішили назвати –
Кубанської України. Москальщина злиться
І, хто знає, чим в майбутнім воно закінчиться.
Раптом вулицю назвали, ідею заклали
Й через роки Кубань, справді українська стала
2026.08.16
18:41
Розпалився конюх у кошарі,
Затопив стоячою водою
Пічку, наче ковдру від клошарів,
В обладунках справжнього героя.
Був би Яковом,то мабуть мав би невід -
Пугачем співав на довгим ставом,
Хвилями біблійного сувою,
Затопив стоячою водою
Пічку, наче ковдру від клошарів,
В обладунках справжнього героя.
Був би Яковом,то мабуть мав би невід -
Пугачем співав на довгим ставом,
Хвилями біблійного сувою,
2026.08.16
13:52
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?
Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?
Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з
2026.08.16
13:46
Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.
Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.
Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
2026.08.16
11:06
ЕПІЛОГ: На хвилях Великої Ріки
(Минуло двадцять років.)
Рік 30-ий до нашої ери. 12 серпня. На вцілілих білих сходах, що колись вели до величних залів Головної Бібліотеки, сидів старий Філоксен. Його обличчя було помережане зморшками, а слід
2026.08.16
06:40
Пів ночі за серце тримаюсь рукою,
Вслухаючись чуйно в розриви ракет,
Бо вибухи їхні звучать за рікою,
А десь наді мною стрекоче "шахед".
За вибухом вибух, гудіння "шахедів"
І свист, або шурхіт, всіляких ракет, -
У темному небі я добре розгледів
Вслухаючись чуйно в розриви ракет,
Бо вибухи їхні звучать за рікою,
А десь наді мною стрекоче "шахед".
За вибухом вибух, гудіння "шахедів"
І свист, або шурхіт, всіляких ракет, -
У темному небі я добре розгледів
2026.08.15
23:28
Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.
Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.
Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
2026.08.15
23:15
Втрапивши у вир у плині часу
Захлиналась лінія життя.
Виходила дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.
Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу
Захлиналась лінія життя.
Виходила дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.
Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу
2026.08.15
21:58
Виступали за мир у Яркенді
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.
Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.
Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова
2026.08.15
20:29
Зійде ніч, у млі розтане ліс
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
Тло повсякчас одне
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
Тло повсякчас одне
2026.08.15
19:03
у поетичній жилі
осені бажання
поет прохає осені
що зробиш
ще не летять птахи
у вирій
листячко не вяне
але поетові кортить
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...осені бажання
поет прохає осені
що зробиш
ще не летять птахи
у вирій
листячко не вяне
але поетові кортить
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
МУЖНІСТЬ ЖІНОЧА
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
МУЖНІСТЬ ЖІНОЧА
Новела
Спекотне літо сорок першого. Жадібний дракон війни пожирає дозрілі хліба. Чорний дим важкими клубками підіймається у небосинь, заволакуючи сонце. «Ой, налетіла та чорна хмара...» Ніч посеред білого дня.
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
