Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
МУЖНІСТЬ ЖІНОЧА
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
МУЖНІСТЬ ЖІНОЧА
Новела
Спекотне літо сорок першого. Жадібний дракон війни пожирає дозрілі хліба. Чорний дим важкими клубками підіймається у небосинь, заволакуючи сонце. «Ой, налетіла та чорна хмара...» Ніч посеред білого дня.
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
