Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.29
14:56
Баба стогне третій день –
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
2025.12.29
13:44
Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
2025.12.29
13:10
Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
2025.12.29
00:56
Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
2025.12.29
00:12
дружня пародія)
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
2025.12.28
22:35
Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
2025.12.28
22:17
Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
2025.12.28
16:43
Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
2025.12.28
13:09
Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
2025.12.28
12:27
Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
2025.12.28
12:16
Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
2025.12.28
12:13
Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
2025.12.28
11:06
Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
МУЖНІСТЬ ЖІНОЧА
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
МУЖНІСТЬ ЖІНОЧА
Новела
Спекотне літо сорок першого. Жадібний дракон війни пожирає дозрілі хліба. Чорний дим важкими клубками підіймається у небосинь, заволакуючи сонце. «Ой, налетіла та чорна хмара...» Ніч посеред білого дня.
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
