Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.05
22:16
Мене тягне чомусь у минуле,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
2025.12.05
17:03
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
2025.12.05
15:26
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
2025.12.05
14:59
Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
2025.12.05
14:15
Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.
"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.
"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
2025.12.05
11:02
Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться.
«Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, р
2025.12.05
09:16
Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
2025.12.05
09:00
Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
2025.12.04
21:40
Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
2025.12.04
19:59
Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
2025.12.04
17:58
Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
2025.12.04
13:42
Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
2025.12.04
13:12
В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.
У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.
У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
2025.12.04
10:51
Привіт, зима! Я знову входжу в тебе.
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаров
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаров
2025.12.04
06:06
Щось ухопив на око, гадав, що збагнув
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній г
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній г
2025.12.04
05:01
Вкрути ж мені, вкрути,
Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,
Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,
Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
ТО НАЙТОНША СТРУНА
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТО НАЙТОНША СТРУНА
Оповідання
Кохання... З усіх почуттів, які будь-коли звідала людина, це почуття найсильніше і найінтимніше. Ще ніхто не зміряв його широти й глибини, але кожному відомо, що воно – всевладне. Про це написано багато книг, складено багато пісень. Із коханням ніхто не розминеться на життєвому шляху. Потрапить воно в слабкі руки – від першого ж подиху вітру розлетиться, мов ефемерна корона кульбаби, у сильних руках розцвіте квіткою столітника.
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
