Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
2025.11.22
07:30
Хочу щось намалювати. – мовив батьку син.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
2025.11.22
06:28
Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
2025.11.21
22:14
На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
2025.11.21
21:13
мовчіть боги
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
2025.11.21
21:11
вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
2025.11.21
16:14
І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
2025.11.21
16:07
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
2025.11.21
15:58
Багатострадний верші пад
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
2025.11.21
09:21
Осені прощальної мотив
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
2025.11.21
02:48
Димок мисливського багаття
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
2025.11.20
22:08
Я іду у широкім роздоллі,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
2025.11.20
21:46
Прем’єр угорський Орбан заграє
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще оди
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще оди
2025.11.20
21:20
Ой учора ізвечора сталася новина:
Зчаровала дівчинонька вдовиного сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
“Зайди, зайди, козаченьку, щось маю сказати!"
Українська народна пісня
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку в
Зчаровала дівчинонька вдовиного сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
“Зайди, зайди, козаченьку, щось маю сказати!"
Українська народна пісня
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку в
2025.11.20
13:41
У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
ТО НАЙТОНША СТРУНА
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТО НАЙТОНША СТРУНА
Оповідання
Кохання... З усіх почуттів, які будь-коли звідала людина, це почуття найсильніше і найінтимніше. Ще ніхто не зміряв його широти й глибини, але кожному відомо, що воно – всевладне. Про це написано багато книг, складено багато пісень. Із коханням ніхто не розминеться на життєвому шляху. Потрапить воно в слабкі руки – від першого ж подиху вітру розлетиться, мов ефемерна корона кульбаби, у сильних руках розцвіте квіткою столітника.
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
