Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
ВИШНІ ЦВІТУТЬ У ТРАВНІ
Переді мною стояла Світланка. Та, котру в селищі всі хлопці величають богинею Вроди. Та, котру я без одвіту люблю вже тисячу літ.
Я м’яв цигарку. Переступав з ноги на ногу, проковтнувши всі слова. А Світланка нетерпляче перепитувала:
– То ж як, проведеш?
Я – опудало опудалом. Бо не знав, що робити. На танці я пішов не один, а з Наталкою – сестрою свого дружка Ігоря. Ми завжди ходимо на танці разом, і хлопчаки дражнять нас женихом і нареченою. Але то неправда. Просто ми дружимо.
Світланка образилася: «Не стій мовчки. На нас дивляться! Незручно».
І справді, незручно. Я нарешті оговтався й сміливо взяв Світланку за руку.
Її я знаю тисячу літ. Пам’ятаю ще з кісками. Ми разом училися в школі. Вона завжди була вродливою. А я – ні. Високий і незугарний. Єдине, чим я міг пишатися, – сократівське чоло. Навіть Світланка колись сказала: «Дивуюся, як могло дістатися таке шикарне чоло такому пісному типу!».
– Ходімо швидше.
Проминувши клуб, ми вийшли на найдовшу вулицю селища. Десь у її кінці – будинок Світланки. Я йшов і думав про те, що Наталка залишилась одна на танцях, що вона розгнівалася на мене і тихо ненавидить за те, що проміняв її на Світланку. Завтра вона обов’язково прожене мене від себе, скаже: «Іди до своєї Свєтки!». Своєї... моєї... Свєтки... Було б здорово, якби вона й справді стала моєю.
Бігти з дівчиною по вулиці, спотикаючись і сопучи від натуги, було дуже нерозумно, навіть дико, і я запитав: «Хіба за нами хтось женеться?».
– Можуть і гнатися, – відповіла Світланка.
– Не кепкуй.
– Серйозно.
Тепер я починав дещо розуміти. Свєтка посварилася із своїми кавалерами і, щоб помститися їм, пішла додому зі мною. Трюк, нічого не скажеш, хитрий. Тепер нас хтось наздожене. Вони при мені будуть з’ясовуватити свої стосунки, потім помиряться, а я залишусь третім зайвим.
– Геніально!.. – промимрив я з болем.
– Що... геніально?
–...придуманий отой місяць, – збрехав.
– Не розумію. Дурниці!
І тут мене щось смикнуло за язик.
– Уяви, – кажу. – Цьому місяцю мільярди років. Він знає все. Як Ромео ходив до Джульетти, як Пушкін писав «Я помню чудное мгновенье...», бачив, як у Бахчисарайському палаці нудьгувала юна полонянка, красуня Марія... Як ми з тобою під стіл пішки мандрували. І зараз бачить, як із волі випадку я йду поруч тебе. Дивно й смішно...
– Ти все вигадуєш, Колю, – засміялась Світланка. – Місяць пахне нафталіном, як стара діва.
– Добре сказано. Можна й трійку поставити.
– Це модно нині, говорити все шиворіт-навиворіт.
– Не помічав.
– Де ж тобі! Ти все мрієш, на землю й небо глянути ніколи.
– Я щодня в шахті.
– А як з інститутом? – перевела розмову на інше Світланка,
– Готуюся.
– Втретє?
– І втретє, і вп’яте!
– Заздрю твоїй упертості, – зізналася Свєта. – А в мене один вуз – вийти вдало заміж. Усе забула. Крім анекдота: піфагорові штани на всі боки рівні...
– Багаж солідний, – єхидно зауважив я.
– А ти не дуже злорадій, пай-хлопчик. – Образилась дівчина і закричала: – Де я могла свій багаж брати? Хто мені його давав? Оті, що в’ються круг мене, мов комашня?! Залицяються, компліменти незугарні шепочуть... Далася їм моя врода! І ти такий.
– У мене про тебе інша думка, – заперечив я.
– Своя думка, свої плани, свої мрії.... У тебе все є своє, самостійне. А я – лялька! – Світланка заплакала,
Коли плачуть жінки, я гублюся й говорю дурниці. Аби заспокоїти. І зараз...
– Я допоможу тобі знайти щастя, Свєто! Ось побачиш.
– Чим ти допоможеш, як? – Світланка перестала плакати. – Ти хоч себе самого захищай. Іди краще додому. Не лізь у наше багно... Чуєш, хтось уже наздоганяє нас.
– Хто ж? Чому? – не зрозумів я.
– Сашко Ареф’єв. Іди геть, прошу тебе, скандал буде, – прошепотіла Світланка.
Сашка я знав. Колись він відлупцював мене за свого брата. Він старший за мене на п’ять років. Відомий у селищі хуліган. Двічі «тягнув строк» за свої діяння. Лячно вдруге зустрічатися з ним, та ще й за таких обставин. Я міг піти. Але... це буде капітуляція. Перед грубою силою, перед низьким і гидким.
– Нікуди я не піду, – намагаючись угамувати нервовий дріж, сказав я. – У мене з ним старі рахунки.
– У нього ніж.
– Ну й біс з ним!
Хай буде, що має бути.
Ось уже він біля нас. Розпатланий, злий.
– Вирішила змотатися з цим піжоном? – не бажаючи визнавати мене, накинувся Сашко на Світланку. – Я тебе попереджав, що від мене можна сховатися лише... сама знаєш де.
Вони сварилися довго. А я стояв і стискав кулаки. Нарешті не втерпів:
– Де ти навчився по-хамськи з дівчиною розмовляти?
– А, ти ще тут?
Стало тихо, так тихо, що Сашко, напевне, чув божевільне биття мого серця.
– Ах ти, гад! – і розмахнувся, щоб вдарити мене. Я відсахнувся. Сашко задоволено засміявся.
– Біжи звідси, поки я з тебе клоуна не зробив.
Я зрозумів, що миром нам не розійтися. Пригадавши всі прийоми боксу, які засвоїв у спортивній секції, я пішов на Сашка. Мій удар ковзнув по його щелепі. Відповідь була приголомшлива. Дивуюсь, як я встояв на ногах.
Ми зчепилися. Товкли один одного куди попало і чим попало. Він був сильнішим за мене, але в боксі зовсім не тямив. І в цьому була моя перевага. Удар у сонячне сплетіння повалив його на землю. Другий примирив Сашка з його незавидним становищем.
– Ходімо, – сказав я Світланці таким тоном, яким ніколи досі не говорив з дівчатами. Сьогодні, у цю мить, я став іншим. Упевненим у собі. Сильнішим.
Довго йшли мовчки.
– У нього ціла шайка, – промовила Свєта.
– А в мене – ціла бригада. І всі – дружинники, – похвастав я.
– Ой, а в тебе кров на щоці. І на сорочці...
– Пусте, – по-лицарськи відповів, хоча щока боліла нестерпно.
– Ні, не пусте... Ходімо до нас, я буду лікувати тебе.
– У такому вигляді? Не піду!
– Чому?
Я не знав, чому не можу піти до них додому. Я ніколи раніше не був у них. А тепер вона запрошує, а я схожий на дурника.
Пошарпаний, розхристаний.
Усе ж погодився. Пішов. Вона примусила мене вмитися, помазала чимось подряпини на щоці й заштопала дірки на сорочці. А потім провела до хвіртки. На подвір’ї цвіли вишні – буйно і запашно.
– У вас тут гарно, вишні цвітуть як!
– Тобі подобається?
– Дуже.
– I мені. Я люблю, коли вишні цвітуть. Тоді повітря в саду п’янке-п’янке. У мене завжди в таку пору чисті думки й світлі надії.
Ось тобі й Світланка. Такою я її не знав. Хоча й любив уже тисячу літ.
– Колю!
– Що?
– Ти тільки не подумай чогось такого... Мені було так легко з тобою... Я і не знала, що ти – такий...
– Шоколадний?
– Ні.
– А який же?
– Світлий.
Я взяв її руки у свої. Вони були холодні. І мені здалося, що вони просять захисту в моїх шкарубких від роботи рук.
– Ти змерзла?
– Ніскілечки.
– Ні, ти змерзла, іди вже додому.
– Не хочеться. Мені так хороше зараз, слово честі!
Я міг не вірити її словам. Вона могла кокетувати, як це робила з багатьма іншими. Та очі її дивилися серйозно і просили повірити.
– Ти ще прийдеш до нас? – запитала.
– Хіба так треба? – мені нараз стало жарко.
– Тобі ж подобається, як цвітуть вишні. А у вас вдома їх нема, сам говорив про це.
– Добраніч! Прийду.
– Я ждатиму.
Вона побігла у вишневий білоцвіт. А я пішов додому.
Світланка. Богиня Вроди. Смішно і нерозумно. Чому я тут? Що завтра скажу Наталці? А що я, власне, повинен їй говорити? Що тепер буду ходити на цю вулицю дивитися, як цвітуть вишні? Вишні... Вони завжди у травні цвітуть.
– Я жда-ти-му-у! – почулося в нічній тиші. Я оглянувся. Світланка стояла біля своєї хвіртки вся в білому. Мов квітуча вишенька. Цікаво, а скільки тривав цей дивний місяць травень? Тридцять днів чи все життя?
1968
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВИШНІ ЦВІТУТЬ У ТРАВНІ
Оповідання
Мені все життя не таланило в коханні. І раптом: «Колю, проведи мене додому!».
Переді мною стояла Світланка. Та, котру в селищі всі хлопці величають богинею Вроди. Та, котру я без одвіту люблю вже тисячу літ.
Я м’яв цигарку. Переступав з ноги на ногу, проковтнувши всі слова. А Світланка нетерпляче перепитувала:
– То ж як, проведеш?
Я – опудало опудалом. Бо не знав, що робити. На танці я пішов не один, а з Наталкою – сестрою свого дружка Ігоря. Ми завжди ходимо на танці разом, і хлопчаки дражнять нас женихом і нареченою. Але то неправда. Просто ми дружимо.
Світланка образилася: «Не стій мовчки. На нас дивляться! Незручно».
І справді, незручно. Я нарешті оговтався й сміливо взяв Світланку за руку.
Її я знаю тисячу літ. Пам’ятаю ще з кісками. Ми разом училися в школі. Вона завжди була вродливою. А я – ні. Високий і незугарний. Єдине, чим я міг пишатися, – сократівське чоло. Навіть Світланка колись сказала: «Дивуюся, як могло дістатися таке шикарне чоло такому пісному типу!».
– Ходімо швидше.
Проминувши клуб, ми вийшли на найдовшу вулицю селища. Десь у її кінці – будинок Світланки. Я йшов і думав про те, що Наталка залишилась одна на танцях, що вона розгнівалася на мене і тихо ненавидить за те, що проміняв її на Світланку. Завтра вона обов’язково прожене мене від себе, скаже: «Іди до своєї Свєтки!». Своєї... моєї... Свєтки... Було б здорово, якби вона й справді стала моєю.
Бігти з дівчиною по вулиці, спотикаючись і сопучи від натуги, було дуже нерозумно, навіть дико, і я запитав: «Хіба за нами хтось женеться?».
– Можуть і гнатися, – відповіла Світланка.
– Не кепкуй.
– Серйозно.
Тепер я починав дещо розуміти. Свєтка посварилася із своїми кавалерами і, щоб помститися їм, пішла додому зі мною. Трюк, нічого не скажеш, хитрий. Тепер нас хтось наздожене. Вони при мені будуть з’ясовуватити свої стосунки, потім помиряться, а я залишусь третім зайвим.
– Геніально!.. – промимрив я з болем.
– Що... геніально?
–...придуманий отой місяць, – збрехав.
– Не розумію. Дурниці!
І тут мене щось смикнуло за язик.
– Уяви, – кажу. – Цьому місяцю мільярди років. Він знає все. Як Ромео ходив до Джульетти, як Пушкін писав «Я помню чудное мгновенье...», бачив, як у Бахчисарайському палаці нудьгувала юна полонянка, красуня Марія... Як ми з тобою під стіл пішки мандрували. І зараз бачить, як із волі випадку я йду поруч тебе. Дивно й смішно...
– Ти все вигадуєш, Колю, – засміялась Світланка. – Місяць пахне нафталіном, як стара діва.
– Добре сказано. Можна й трійку поставити.
– Це модно нині, говорити все шиворіт-навиворіт.
– Не помічав.
– Де ж тобі! Ти все мрієш, на землю й небо глянути ніколи.
– Я щодня в шахті.
– А як з інститутом? – перевела розмову на інше Світланка,
– Готуюся.
– Втретє?
– І втретє, і вп’яте!
– Заздрю твоїй упертості, – зізналася Свєта. – А в мене один вуз – вийти вдало заміж. Усе забула. Крім анекдота: піфагорові штани на всі боки рівні...
– Багаж солідний, – єхидно зауважив я.
– А ти не дуже злорадій, пай-хлопчик. – Образилась дівчина і закричала: – Де я могла свій багаж брати? Хто мені його давав? Оті, що в’ються круг мене, мов комашня?! Залицяються, компліменти незугарні шепочуть... Далася їм моя врода! І ти такий.
– У мене про тебе інша думка, – заперечив я.
– Своя думка, свої плани, свої мрії.... У тебе все є своє, самостійне. А я – лялька! – Світланка заплакала,
Коли плачуть жінки, я гублюся й говорю дурниці. Аби заспокоїти. І зараз...
– Я допоможу тобі знайти щастя, Свєто! Ось побачиш.
– Чим ти допоможеш, як? – Світланка перестала плакати. – Ти хоч себе самого захищай. Іди краще додому. Не лізь у наше багно... Чуєш, хтось уже наздоганяє нас.
– Хто ж? Чому? – не зрозумів я.
– Сашко Ареф’єв. Іди геть, прошу тебе, скандал буде, – прошепотіла Світланка.
Сашка я знав. Колись він відлупцював мене за свого брата. Він старший за мене на п’ять років. Відомий у селищі хуліган. Двічі «тягнув строк» за свої діяння. Лячно вдруге зустрічатися з ним, та ще й за таких обставин. Я міг піти. Але... це буде капітуляція. Перед грубою силою, перед низьким і гидким.
– Нікуди я не піду, – намагаючись угамувати нервовий дріж, сказав я. – У мене з ним старі рахунки.
– У нього ніж.
– Ну й біс з ним!
Хай буде, що має бути.
Ось уже він біля нас. Розпатланий, злий.
– Вирішила змотатися з цим піжоном? – не бажаючи визнавати мене, накинувся Сашко на Світланку. – Я тебе попереджав, що від мене можна сховатися лише... сама знаєш де.
Вони сварилися довго. А я стояв і стискав кулаки. Нарешті не втерпів:
– Де ти навчився по-хамськи з дівчиною розмовляти?
– А, ти ще тут?
Стало тихо, так тихо, що Сашко, напевне, чув божевільне биття мого серця.
– Ах ти, гад! – і розмахнувся, щоб вдарити мене. Я відсахнувся. Сашко задоволено засміявся.
– Біжи звідси, поки я з тебе клоуна не зробив.
Я зрозумів, що миром нам не розійтися. Пригадавши всі прийоми боксу, які засвоїв у спортивній секції, я пішов на Сашка. Мій удар ковзнув по його щелепі. Відповідь була приголомшлива. Дивуюсь, як я встояв на ногах.
Ми зчепилися. Товкли один одного куди попало і чим попало. Він був сильнішим за мене, але в боксі зовсім не тямив. І в цьому була моя перевага. Удар у сонячне сплетіння повалив його на землю. Другий примирив Сашка з його незавидним становищем.
– Ходімо, – сказав я Світланці таким тоном, яким ніколи досі не говорив з дівчатами. Сьогодні, у цю мить, я став іншим. Упевненим у собі. Сильнішим.
Довго йшли мовчки.
– У нього ціла шайка, – промовила Свєта.
– А в мене – ціла бригада. І всі – дружинники, – похвастав я.
– Ой, а в тебе кров на щоці. І на сорочці...
– Пусте, – по-лицарськи відповів, хоча щока боліла нестерпно.
– Ні, не пусте... Ходімо до нас, я буду лікувати тебе.
– У такому вигляді? Не піду!
– Чому?
Я не знав, чому не можу піти до них додому. Я ніколи раніше не був у них. А тепер вона запрошує, а я схожий на дурника.
Пошарпаний, розхристаний.
Усе ж погодився. Пішов. Вона примусила мене вмитися, помазала чимось подряпини на щоці й заштопала дірки на сорочці. А потім провела до хвіртки. На подвір’ї цвіли вишні – буйно і запашно.
– У вас тут гарно, вишні цвітуть як!
– Тобі подобається?
– Дуже.
– I мені. Я люблю, коли вишні цвітуть. Тоді повітря в саду п’янке-п’янке. У мене завжди в таку пору чисті думки й світлі надії.
Ось тобі й Світланка. Такою я її не знав. Хоча й любив уже тисячу літ.
– Колю!
– Що?
– Ти тільки не подумай чогось такого... Мені було так легко з тобою... Я і не знала, що ти – такий...
– Шоколадний?
– Ні.
– А який же?
– Світлий.
Я взяв її руки у свої. Вони були холодні. І мені здалося, що вони просять захисту в моїх шкарубких від роботи рук.
– Ти змерзла?
– Ніскілечки.
– Ні, ти змерзла, іди вже додому.
– Не хочеться. Мені так хороше зараз, слово честі!
Я міг не вірити її словам. Вона могла кокетувати, як це робила з багатьма іншими. Та очі її дивилися серйозно і просили повірити.
– Ти ще прийдеш до нас? – запитала.
– Хіба так треба? – мені нараз стало жарко.
– Тобі ж подобається, як цвітуть вишні. А у вас вдома їх нема, сам говорив про це.
– Добраніч! Прийду.
– Я ждатиму.
Вона побігла у вишневий білоцвіт. А я пішов додому.
Світланка. Богиня Вроди. Смішно і нерозумно. Чому я тут? Що завтра скажу Наталці? А що я, власне, повинен їй говорити? Що тепер буду ходити на цю вулицю дивитися, як цвітуть вишні? Вишні... Вони завжди у травні цвітуть.
– Я жда-ти-му-у! – почулося в нічній тиші. Я оглянувся. Світланка стояла біля своєї хвіртки вся в білому. Мов квітуча вишенька. Цікаво, а скільки тривав цей дивний місяць травень? Тридцять днів чи все життя?
1968
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
