Оповідання

Мені все життя не таланило в коханні. І раптом: «Колю, проведи мене додому!».
Переді мною стояла Світланка. Та, котру в селищі всі хлопці величають богинею Вроди. Та, котру я без одвіту люблю вже тисячу літ.
Я м’яв цигарку. Переступав з ноги на ногу, проковтнувши всі слова. А Світланка нетерпляче перепитувала:
– То ж як, проведеш?
Я – опудало опудалом. Бо не знав, що робити. На танці я пішов не один, а з Наталкою – сестрою свого дружка Ігоря. Ми завжди ходимо на танці разом, і хлопчаки дражнять нас женихом і нареченою. Але то неправда. Просто ми дружимо.
Світланка образилася: «Не стій мовчки. На нас дивляться! Незручно».
І справді, незручно. Я нарешті оговтався й сміливо взяв Світланку за руку.
Її я знаю тисячу літ. Пам’ятаю ще з кісками. Ми разом училися в школі. Вона завжди була вродливою. А я – ні. Високий і незугарний. Єдине, чим я міг пишатися, – сократівське чоло. Навіть Світланка колись сказала: «Дивуюся, як могло дістатися таке шикарне чоло такому пісному типу!».
– Ходімо швидше.
Проминувши клуб, ми вийшли на найдовшу вулицю селища. Десь у її кінці – будинок Світланки. Я йшов і думав про те, що Наталка залишилась одна на танцях, що вона розгнівалася на мене і тихо ненавидить за те, що проміняв її на Світланку. Завтра вона обов’язково прожене мене від себе, скаже: «Іди до своєї Свєтки!». Своєї... моєї... Свєтки... Було б здорово, якби вона й справді стала моєю.
Бігти з дівчиною по вулиці, спотикаючись і сопучи від натуги, було дуже нерозумно, навіть дико, і я запитав: «Хіба за нами хтось женеться?».
– Можуть і гнатися, – відповіла Світланка.
– Не кепкуй.
– Серйозно.
Тепер я починав дещо розуміти. Свєтка посварилася із своїми кавалерами і, щоб помститися їм, пішла додому зі мною. Трюк, нічого не скажеш, хитрий. Тепер нас хтось наздожене. Вони при мені будуть з’ясовуватити свої стосунки, потім помиряться, а я залишусь третім зайвим.
– Геніально!.. – промимрив я з болем.
– Що... геніально?
–...придуманий отой місяць, – збрехав.
– Не розумію. Дурниці!
І тут мене щось смикнуло за язик.
– Уяви, – кажу. – Цьому місяцю мільярди років. Він знає все. Як Ромео ходив до Джульетти, як Пушкін писав «Я помню чудное мгновенье...», бачив, як у Бахчисарайському палаці нудьгувала юна полонянка, красуня Марія... Як ми з тобою під стіл пішки мандрували. І зараз бачить, як із волі випадку я йду поруч тебе. Дивно й смішно...
– Ти все вигадуєш, Колю, – засміялась Світланка. – Місяць пахне нафталіном, як стара діва.
– Добре сказано. Можна й трійку поставити.
– Це модно нині, говорити все шиворіт-навиворіт.
– Не помічав.
– Де ж тобі! Ти все мрієш, на землю й небо глянути ніколи.
– Я щодня в шахті.
– А як з інститутом? – перевела розмову на інше Світланка,
– Готуюся.
– Втретє?
– І втретє, і вп’яте!
– Заздрю твоїй упертості, – зізналася Свєта. – А в мене один вуз – вийти вдало заміж. Усе забула. Крім анекдота: піфагорові штани на всі боки рівні...
– Багаж солідний, – єхидно зауважив я.
– А ти не дуже злорадій, пай-хлопчик. – Образилась дівчина і закричала: – Де я могла свій багаж брати? Хто мені його давав? Оті, що в’ються круг мене, мов комашня?! Залицяються, компліменти незугарні шепочуть... Далася їм моя врода! І ти такий.
– У мене про тебе інша думка, – заперечив я.
– Своя думка, свої плани, свої мрії.... У тебе все є своє, самостійне. А я – лялька! – Світланка заплакала,
Коли плачуть жінки, я гублюся й говорю дурниці. Аби заспокоїти. І зараз...
– Я допоможу тобі знайти щастя, Свєто! Ось побачиш.
– Чим ти допоможеш, як? – Світланка перестала плакати. – Ти хоч себе самого захищай. Іди краще додому. Не лізь у наше багно... Чуєш, хтось уже наздоганяє нас.
– Хто ж? Чому? – не зрозумів я.
– Сашко Ареф’єв. Іди геть, прошу тебе, скандал буде, – прошепотіла Світланка.
Сашка я знав. Колись він відлупцював мене за свого брата. Він старший за мене на п’ять років. Відомий у селищі хуліган. Двічі «тягнув строк» за свої діяння. Лячно вдруге зустрічатися з ним, та ще й за таких обставин. Я міг піти. Але... це буде капітуляція. Перед грубою силою, перед низьким і гидким.
– Нікуди я не піду, – намагаючись угамувати нервовий дріж, сказав я. – У мене з ним старі рахунки.
– У нього ніж.
– Ну й біс з ним!
Хай буде, що має бути.
Ось уже він біля нас. Розпатланий, злий.
– Вирішила змотатися з цим піжоном? – не бажаючи визнавати мене, накинувся Сашко на Світланку. – Я тебе попереджав, що від мене можна сховатися лише... сама знаєш де.
Вони сварилися довго. А я стояв і стискав кулаки. Нарешті не втерпів:
– Де ти навчився по-хамськи з дівчиною розмовляти?
– А, ти ще тут?
Стало тихо, так тихо, що Сашко, напевне, чув божевільне биття мого серця.
– Ах ти, гад! – і розмахнувся, щоб вдарити мене. Я відсахнувся. Сашко задоволено засміявся.
– Біжи звідси, поки я з тебе клоуна не зробив.
Я зрозумів, що миром нам не розійтися. Пригадавши всі прийоми боксу, які засвоїв у спортивній секції, я пішов на Сашка. Мій удар ковзнув по його щелепі. Відповідь була приголомшлива. Дивуюсь, як я встояв на ногах.
Ми зчепилися. Товкли один одного куди попало і чим попало. Він був сильнішим за мене, але в боксі зовсім не тямив. І в цьому була моя перевага. Удар у сонячне сплетіння повалив його на землю. Другий примирив Сашка з його незавидним становищем.
– Ходімо, – сказав я Світланці таким тоном, яким ніколи досі не говорив з дівчатами. Сьогодні, у цю мить, я став іншим. Упевненим у собі. Сильнішим.
Довго йшли мовчки.
– У нього ціла шайка, – промовила Свєта.
– А в мене – ціла бригада. І всі – дружинники, – похвастав я.
– Ой, а в тебе кров на щоці. І на сорочці...
– Пусте, – по-лицарськи відповів, хоча щока боліла нестерпно.
– Ні, не пусте... Ходімо до нас, я буду лікувати тебе.
– У такому вигляді? Не піду!
– Чому?
Я не знав, чому не можу піти до них додому. Я ніколи раніше не був у них. А тепер вона запрошує, а я схожий на дурника.
Пошарпаний, розхристаний.
Усе ж погодився. Пішов. Вона примусила мене вмитися, помазала чимось подряпини на щоці й заштопала дірки на сорочці. А потім провела до хвіртки. На подвір’ї цвіли вишні – буйно і запашно.
– У вас тут гарно, вишні цвітуть як!
– Тобі подобається?
– Дуже.
– I мені. Я люблю, коли вишні цвітуть. Тоді повітря в саду п’янке-п’янке. У мене завжди в таку пору чисті думки й світлі надії.
Ось тобі й Світланка. Такою я її не знав. Хоча й любив уже тисячу літ.
– Колю!
– Що?
– Ти тільки не подумай чогось такого... Мені було так легко з тобою... Я і не знала, що ти – такий...
– Шоколадний?
– Ні.
– А який же?
– Світлий.
Я взяв її руки у свої. Вони були холодні. І мені здалося, що вони просять захисту в моїх шкарубких від роботи рук.
– Ти змерзла?
– Ніскілечки.
– Ні, ти змерзла, іди вже додому.
– Не хочеться. Мені так хороше зараз, слово честі!
Я міг не вірити її словам. Вона могла кокетувати, як це робила з багатьма іншими. Та очі її дивилися серйозно і просили повірити.
– Ти ще прийдеш до нас? – запитала.
– Хіба так треба? – мені нараз стало жарко.
– Тобі ж подобається, як цвітуть вишні. А у вас вдома їх нема, сам говорив про це.
– Добраніч! Прийду.
– Я ждатиму.
Вона побігла у вишневий білоцвіт. А я пішов додому.
Світланка. Богиня Вроди. Смішно і нерозумно. Чому я тут? Що завтра скажу Наталці? А що я, власне, повинен їй говорити? Що тепер буду ходити на цю вулицю дивитися, як цвітуть вишні? Вишні... Вони завжди у травні цвітуть.
– Я жда-ти-му-у! – почулося в нічній тиші. Я оглянувся. Світланка стояла біля своєї хвіртки вся в білому. Мов квітуча вишенька. Цікаво, а скільки тривав цей дивний місяць травень? Тридцять днів чи все життя?


1968