
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
СОЛДАТСЬКА ВЕСНА
Дністро,
Стрімливий,
Наче струм,
В каньйоні струменить…
А я стримлю,
Немов на глум,
На березі…
Ще мить –
І вибухну,
Й полишу пост,
Обридлий,
Наче піст,
І, побажавши сто корост
Статуту,
Через міст
Гайну за Дністер –
Заловлю
Попутку –
І гайда
До дівчини,
Яку люблю,
Яка ще вигляда
Свого солдата-дивака,
Що служить на Дністрі…
Вона ж бо юна ще така,
В такій іще порі,
Коли в душі весна-красна
Свавільно розцвіта;
Вона нічого ще не зна
Й ні в кого не пита
Про шал кохання…
На вустах
У неї – тихий сміх:
Вона живе в моїх листах
І в мареннях своїх;
Мій поцілунок зігріва
Її в холодні дні;
Вона усі мої слова
Повторює ві сні…
…Як остогид цей караул –
Хоч «Калавур!» кричи…
Але ж Дністра шалений гул
Не заглушить нічим –
Він все ліричне покрива
Стихійно, не зі зла:
Не чути,
Як росте трава,
Як гомонить бджола…
А хто почує голос мій
В суцільній глушині?!
Хіба ж раїн солдатський стрій
В крутій бережині…
Хіба ж вітрець із-за горба,
Чи під горбом верба…
Сто раз повторюю: «Хіба…»
І ще сто раз: «Хіба…»
Я перший рік служу,
Я ще
Душею не черствий:
У ній такий цивільний щем –
Хоч сірим вовком вий!
Я ще себе на тім ловлю,
Що – лютий пацифіст –
Армійську муштру не люблю,
Її брутальний зміст;
Мене принижує тупий,
Як мій сержант,
Статут:
За ним – куди лиш не ступи –
Все’дно потрапиш в кут!
«Не хочеш – змусимо!» – горла
На мене старшина.
«Ми з тебе зробимо орла!» –
Волає рать штабна.
А мій комроти
Так
Мою
Розв’язує судьбу:
«На кухні, мать твою, згною,
Відправлю на «губу»!
Не вмієш – навчимо, мудак…»
Отак мій капітан
Мене «виховує»,
Отак
Повчає, ветеран…
«Людмило, дівчинко,
Тобі
Я не писав листів
Тому,
Що знову на «губі»
Мітлою шелестів
Десяток діб…
Мій чорний хліб
Був чорний,
Мов земля,
Від нього я за десять діб
Охляв, немов теля
Колгоспне…
Господи, прости
Метафору дурну,
Я ж ненаписані листи
Спишу на старшину,
На службу рекрутську,
На все,
Що дихать не дає.
А далі… далі Бог спасе,
Якщо він справді є.
Людмило, сонечку,
Стою
Я на нічнім посту
І лиш про тебе,
Про свою
Намічену мету
До ранку думаю –
Лічу
Хвилин лінивий хід.
Їй-богу, вранці я втечу
З поста –
Сховаюсь від
Цієї дійсності!
Терпець
Скінчивсь –
Я вже не жду
Кінця щасливого:
Кінець
Я всьому покладу
Своєю втечею з поста…
Он там, удалині,
Шумлять олюднені міста –
Там знайдеться й мені
Достойне місце;
Там тебе
Знайду…»
…А за Дністром
Безкрає небо голубе
Проміниться добром,
Веселим травнем!
На траві
Ряхтить роси яса,
І барви міняться живі
Там,
Де ряхтить роса.
І я на міст уже ступив,
По мосту вже іду
На правий берег,
У степи,
До міста,
Де знайду
Любов і спокій,
Де нема
Сержантів і старшин,
Де я чуттями усіма
Збагну,
Що не один,
Я не один,
Я – не мішень
Для стріл чужих і куль,
Що буду слухати лишень
Палких брехух-зозуль
І всіх подільських солов’їв…
Яка ж то благодать
Серед розвеснених гаїв
Людмилу цілувать!
І не боятись патрулів,
Ховаючись від них,
Не знать принизливих жалів
І всеармійських лих!
…Наївні мрії
Диваку –
Розрада, ще й яка…
Армійську службу нелегку
Три роки,
До дзвінка,
Тягнув терпляче;
І завжди
В душі моїй жила
І рятувала від біди,
І берегла від зла
Моя Людмила.
Це ж вона
Зуміла без вагань
Всю чашу випити до дна
Жадань і сподівань!
Це ж лиш Людмилі завдяки
Я витримати зміг
Всі капітанські матюки
Й казармений барліг…
…Давно нема того Дністра –
В минулий витік час,
І незабутня та пора
Не вернеться до нас.
Давно вже службу не кляну, –
Багато що забув, –
Та пам`ятаю ту весну
Солдатську:
Певне ж був
Тоді щасливим я...
1963
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СОЛДАТСЬКА ВЕСНА
Поема-спогад
Дністро,
Стрімливий,
Наче струм,
В каньйоні струменить…
А я стримлю,
Немов на глум,
На березі…
Ще мить –
І вибухну,
Й полишу пост,
Обридлий,
Наче піст,
І, побажавши сто корост
Статуту,
Через міст
Гайну за Дністер –
Заловлю
Попутку –
І гайда
До дівчини,
Яку люблю,
Яка ще вигляда
Свого солдата-дивака,
Що служить на Дністрі…
Вона ж бо юна ще така,
В такій іще порі,
Коли в душі весна-красна
Свавільно розцвіта;
Вона нічого ще не зна
Й ні в кого не пита
Про шал кохання…
На вустах
У неї – тихий сміх:
Вона живе в моїх листах
І в мареннях своїх;
Мій поцілунок зігріва
Її в холодні дні;
Вона усі мої слова
Повторює ві сні…
…Як остогид цей караул –
Хоч «Калавур!» кричи…
Але ж Дністра шалений гул
Не заглушить нічим –
Він все ліричне покрива
Стихійно, не зі зла:
Не чути,
Як росте трава,
Як гомонить бджола…
А хто почує голос мій
В суцільній глушині?!
Хіба ж раїн солдатський стрій
В крутій бережині…
Хіба ж вітрець із-за горба,
Чи під горбом верба…
Сто раз повторюю: «Хіба…»
І ще сто раз: «Хіба…»
Я перший рік служу,
Я ще
Душею не черствий:
У ній такий цивільний щем –
Хоч сірим вовком вий!
Я ще себе на тім ловлю,
Що – лютий пацифіст –
Армійську муштру не люблю,
Її брутальний зміст;
Мене принижує тупий,
Як мій сержант,
Статут:
За ним – куди лиш не ступи –
Все’дно потрапиш в кут!
«Не хочеш – змусимо!» – горла
На мене старшина.
«Ми з тебе зробимо орла!» –
Волає рать штабна.
А мій комроти
Так
Мою
Розв’язує судьбу:
«На кухні, мать твою, згною,
Відправлю на «губу»!
Не вмієш – навчимо, мудак…»
Отак мій капітан
Мене «виховує»,
Отак
Повчає, ветеран…
«Людмило, дівчинко,
Тобі
Я не писав листів
Тому,
Що знову на «губі»
Мітлою шелестів
Десяток діб…
Мій чорний хліб
Був чорний,
Мов земля,
Від нього я за десять діб
Охляв, немов теля
Колгоспне…
Господи, прости
Метафору дурну,
Я ж ненаписані листи
Спишу на старшину,
На службу рекрутську,
На все,
Що дихать не дає.
А далі… далі Бог спасе,
Якщо він справді є.
Людмило, сонечку,
Стою
Я на нічнім посту
І лиш про тебе,
Про свою
Намічену мету
До ранку думаю –
Лічу
Хвилин лінивий хід.
Їй-богу, вранці я втечу
З поста –
Сховаюсь від
Цієї дійсності!
Терпець
Скінчивсь –
Я вже не жду
Кінця щасливого:
Кінець
Я всьому покладу
Своєю втечею з поста…
Он там, удалині,
Шумлять олюднені міста –
Там знайдеться й мені
Достойне місце;
Там тебе
Знайду…»
…А за Дністром
Безкрає небо голубе
Проміниться добром,
Веселим травнем!
На траві
Ряхтить роси яса,
І барви міняться живі
Там,
Де ряхтить роса.
І я на міст уже ступив,
По мосту вже іду
На правий берег,
У степи,
До міста,
Де знайду
Любов і спокій,
Де нема
Сержантів і старшин,
Де я чуттями усіма
Збагну,
Що не один,
Я не один,
Я – не мішень
Для стріл чужих і куль,
Що буду слухати лишень
Палких брехух-зозуль
І всіх подільських солов’їв…
Яка ж то благодать
Серед розвеснених гаїв
Людмилу цілувать!
І не боятись патрулів,
Ховаючись від них,
Не знать принизливих жалів
І всеармійських лих!
…Наївні мрії
Диваку –
Розрада, ще й яка…
Армійську службу нелегку
Три роки,
До дзвінка,
Тягнув терпляче;
І завжди
В душі моїй жила
І рятувала від біди,
І берегла від зла
Моя Людмила.
Це ж вона
Зуміла без вагань
Всю чашу випити до дна
Жадань і сподівань!
Це ж лиш Людмилі завдяки
Я витримати зміг
Всі капітанські матюки
Й казармений барліг…
…Давно нема того Дністра –
В минулий витік час,
І незабутня та пора
Не вернеться до нас.
Давно вже службу не кляну, –
Багато що забув, –
Та пам`ятаю ту весну
Солдатську:
Певне ж був
Тоді щасливим я...
1963
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію