
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
СОЛДАТСЬКА ВЕСНА
Дністро,
Стрімливий,
Наче струм,
В каньйоні струменить…
А я стримлю,
Немов на глум,
На березі…
Ще мить –
І вибухну,
Й полишу пост,
Обридлий,
Наче піст,
І, побажавши сто корост
Статуту,
Через міст
Гайну за Дністер –
Заловлю
Попутку –
І гайда
До дівчини,
Яку люблю,
Яка ще вигляда
Свого солдата-дивака,
Що служить на Дністрі…
Вона ж бо юна ще така,
В такій іще порі,
Коли в душі весна-красна
Свавільно розцвіта;
Вона нічого ще не зна
Й ні в кого не пита
Про шал кохання…
На вустах
У неї – тихий сміх:
Вона живе в моїх листах
І в мареннях своїх;
Мій поцілунок зігріва
Її в холодні дні;
Вона усі мої слова
Повторює ві сні…
…Як остогид цей караул –
Хоч «Калавур!» кричи…
Але ж Дністра шалений гул
Не заглушить нічим –
Він все ліричне покрива
Стихійно, не зі зла:
Не чути,
Як росте трава,
Як гомонить бджола…
А хто почує голос мій
В суцільній глушині?!
Хіба ж раїн солдатський стрій
В крутій бережині…
Хіба ж вітрець із-за горба,
Чи під горбом верба…
Сто раз повторюю: «Хіба…»
І ще сто раз: «Хіба…»
Я перший рік служу,
Я ще
Душею не черствий:
У ній такий цивільний щем –
Хоч сірим вовком вий!
Я ще себе на тім ловлю,
Що – лютий пацифіст –
Армійську муштру не люблю,
Її брутальний зміст;
Мене принижує тупий,
Як мій сержант,
Статут:
За ним – куди лиш не ступи –
Все’дно потрапиш в кут!
«Не хочеш – змусимо!» – горла
На мене старшина.
«Ми з тебе зробимо орла!» –
Волає рать штабна.
А мій комроти
Так
Мою
Розв’язує судьбу:
«На кухні, мать твою, згною,
Відправлю на «губу»!
Не вмієш – навчимо, мудак…»
Отак мій капітан
Мене «виховує»,
Отак
Повчає, ветеран…
«Людмило, дівчинко,
Тобі
Я не писав листів
Тому,
Що знову на «губі»
Мітлою шелестів
Десяток діб…
Мій чорний хліб
Був чорний,
Мов земля,
Від нього я за десять діб
Охляв, немов теля
Колгоспне…
Господи, прости
Метафору дурну,
Я ж ненаписані листи
Спишу на старшину,
На службу рекрутську,
На все,
Що дихать не дає.
А далі… далі Бог спасе,
Якщо він справді є.
Людмило, сонечку,
Стою
Я на нічнім посту
І лиш про тебе,
Про свою
Намічену мету
До ранку думаю –
Лічу
Хвилин лінивий хід.
Їй-богу, вранці я втечу
З поста –
Сховаюсь від
Цієї дійсності!
Терпець
Скінчивсь –
Я вже не жду
Кінця щасливого:
Кінець
Я всьому покладу
Своєю втечею з поста…
Он там, удалині,
Шумлять олюднені міста –
Там знайдеться й мені
Достойне місце;
Там тебе
Знайду…»
…А за Дністром
Безкрає небо голубе
Проміниться добром,
Веселим травнем!
На траві
Ряхтить роси яса,
І барви міняться живі
Там,
Де ряхтить роса.
І я на міст уже ступив,
По мосту вже іду
На правий берег,
У степи,
До міста,
Де знайду
Любов і спокій,
Де нема
Сержантів і старшин,
Де я чуттями усіма
Збагну,
Що не один,
Я не один,
Я – не мішень
Для стріл чужих і куль,
Що буду слухати лишень
Палких брехух-зозуль
І всіх подільських солов’їв…
Яка ж то благодать
Серед розвеснених гаїв
Людмилу цілувать!
І не боятись патрулів,
Ховаючись від них,
Не знать принизливих жалів
І всеармійських лих!
…Наївні мрії
Диваку –
Розрада, ще й яка…
Армійську службу нелегку
Три роки,
До дзвінка,
Тягнув терпляче;
І завжди
В душі моїй жила
І рятувала від біди,
І берегла від зла
Моя Людмила.
Це ж вона
Зуміла без вагань
Всю чашу випити до дна
Жадань і сподівань!
Це ж лиш Людмилі завдяки
Я витримати зміг
Всі капітанські матюки
Й казармений барліг…
…Давно нема того Дністра –
В минулий витік час,
І незабутня та пора
Не вернеться до нас.
Давно вже службу не кляну, –
Багато що забув, –
Та пам`ятаю ту весну
Солдатську:
Певне ж був
Тоді щасливим я...
1963
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СОЛДАТСЬКА ВЕСНА
Поема-спогад
Дністро,
Стрімливий,
Наче струм,
В каньйоні струменить…
А я стримлю,
Немов на глум,
На березі…
Ще мить –
І вибухну,
Й полишу пост,
Обридлий,
Наче піст,
І, побажавши сто корост
Статуту,
Через міст
Гайну за Дністер –
Заловлю
Попутку –
І гайда
До дівчини,
Яку люблю,
Яка ще вигляда
Свого солдата-дивака,
Що служить на Дністрі…
Вона ж бо юна ще така,
В такій іще порі,
Коли в душі весна-красна
Свавільно розцвіта;
Вона нічого ще не зна
Й ні в кого не пита
Про шал кохання…
На вустах
У неї – тихий сміх:
Вона живе в моїх листах
І в мареннях своїх;
Мій поцілунок зігріва
Її в холодні дні;
Вона усі мої слова
Повторює ві сні…
…Як остогид цей караул –
Хоч «Калавур!» кричи…
Але ж Дністра шалений гул
Не заглушить нічим –
Він все ліричне покрива
Стихійно, не зі зла:
Не чути,
Як росте трава,
Як гомонить бджола…
А хто почує голос мій
В суцільній глушині?!
Хіба ж раїн солдатський стрій
В крутій бережині…
Хіба ж вітрець із-за горба,
Чи під горбом верба…
Сто раз повторюю: «Хіба…»
І ще сто раз: «Хіба…»
Я перший рік служу,
Я ще
Душею не черствий:
У ній такий цивільний щем –
Хоч сірим вовком вий!
Я ще себе на тім ловлю,
Що – лютий пацифіст –
Армійську муштру не люблю,
Її брутальний зміст;
Мене принижує тупий,
Як мій сержант,
Статут:
За ним – куди лиш не ступи –
Все’дно потрапиш в кут!
«Не хочеш – змусимо!» – горла
На мене старшина.
«Ми з тебе зробимо орла!» –
Волає рать штабна.
А мій комроти
Так
Мою
Розв’язує судьбу:
«На кухні, мать твою, згною,
Відправлю на «губу»!
Не вмієш – навчимо, мудак…»
Отак мій капітан
Мене «виховує»,
Отак
Повчає, ветеран…
«Людмило, дівчинко,
Тобі
Я не писав листів
Тому,
Що знову на «губі»
Мітлою шелестів
Десяток діб…
Мій чорний хліб
Був чорний,
Мов земля,
Від нього я за десять діб
Охляв, немов теля
Колгоспне…
Господи, прости
Метафору дурну,
Я ж ненаписані листи
Спишу на старшину,
На службу рекрутську,
На все,
Що дихать не дає.
А далі… далі Бог спасе,
Якщо він справді є.
Людмило, сонечку,
Стою
Я на нічнім посту
І лиш про тебе,
Про свою
Намічену мету
До ранку думаю –
Лічу
Хвилин лінивий хід.
Їй-богу, вранці я втечу
З поста –
Сховаюсь від
Цієї дійсності!
Терпець
Скінчивсь –
Я вже не жду
Кінця щасливого:
Кінець
Я всьому покладу
Своєю втечею з поста…
Он там, удалині,
Шумлять олюднені міста –
Там знайдеться й мені
Достойне місце;
Там тебе
Знайду…»
…А за Дністром
Безкрає небо голубе
Проміниться добром,
Веселим травнем!
На траві
Ряхтить роси яса,
І барви міняться живі
Там,
Де ряхтить роса.
І я на міст уже ступив,
По мосту вже іду
На правий берег,
У степи,
До міста,
Де знайду
Любов і спокій,
Де нема
Сержантів і старшин,
Де я чуттями усіма
Збагну,
Що не один,
Я не один,
Я – не мішень
Для стріл чужих і куль,
Що буду слухати лишень
Палких брехух-зозуль
І всіх подільських солов’їв…
Яка ж то благодать
Серед розвеснених гаїв
Людмилу цілувать!
І не боятись патрулів,
Ховаючись від них,
Не знать принизливих жалів
І всеармійських лих!
…Наївні мрії
Диваку –
Розрада, ще й яка…
Армійську службу нелегку
Три роки,
До дзвінка,
Тягнув терпляче;
І завжди
В душі моїй жила
І рятувала від біди,
І берегла від зла
Моя Людмила.
Це ж вона
Зуміла без вагань
Всю чашу випити до дна
Жадань і сподівань!
Це ж лиш Людмилі завдяки
Я витримати зміг
Всі капітанські матюки
Й казармений барліг…
…Давно нема того Дністра –
В минулий витік час,
І незабутня та пора
Не вернеться до нас.
Давно вже службу не кляну, –
Багато що забув, –
Та пам`ятаю ту весну
Солдатську:
Певне ж був
Тоді щасливим я...
1963
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію