Моєму верхосульському селу Марківці, уважають місцеві краєзнавці, щойно виповнилося 340 років. Я ж особисто впевнений: рідному селу на кілька десятиліть більше, адже до офіційного визнання Марківської слободи на її обширній території вже існували козацькі зимівники й хутори. Може, то були на сьогодні вже неіснуючі, знищені радянською владою як неперспективні Кобзареве й Марусине, або ж і досі жива-незнищенна моя родима Рудка.
Мене запросили на ювілей села. Приїхав легковою машиною, разом зі своїми сватівськими друзями Володимиром Просіним і Сергієм Затєвим.
Після хресного ходу, скориставшись паузою, поговорив із моложавим священиком. І ось що почув від Божої людини:
– До більшовицького перевороту Марківська Слобода разом із довколишніми хуторами мала шістнадцять тисяч людей. А вже після Другої світової війни – на цілих десять тисяч менше. Сьогодні в сільраді зареєстровано вісім з половиною сотень осіб.
І вірю, і не вірю. Хоча, на моє переконання, батюшка керується більше історичними фактами, а не емоціями. Та й не місцевий він – із сусіднього селища Жовтневого. Та й обслуговує паству московського патріархату. Добре, що спілкується вишуканою українською мовою, що відчутний у його словах і поведінці наш, український, патріотизм.
– Прислужники сатанинської більшовицької кагали за більш як сімдесят літ своєї бісівської влади мало не до пня винищили український древньокозацький люд. Громадянською війною, голодоморами двадцятих, тридцятих і сорокових років. М’ясорубкою так званої Вітчизняної війни, політичними репресіями, розкуркулюванням, совєтизацією, колгоспним закріпачуванням. А ви кажете...
– Ой, мовчу, святий отче, до сліз мовчу, дорогий мій земляче! – вибачаюся перед Божим чоловіком, дарма що не почуваюся винним.
У старій школі, нині переобладнаній під церкву, зі мною навчалося в чотири-п’ять разів більше дітей, ніж нараховується учнів у нинішній новій, чудовій двоповерховій. Немає і двох сотень, сказали мені педагоги пізніше. Цю невеселу для мене тему я, звісно ж, оминув у коротенькій розмові з останньою моєю живою вчителькою Катериною Капітонівною. Навіщо засмучувати сиву-красиву мою улюбленицю в день такого свята – ювілею села і святкування медового Спаса!
Гостей із далеких далек, на жаль, було небагато: нас троє – з Луганщини; Надія Дідевич (донька моєї дорогої вчительки української мови та літератури Меланії Михайлівни, царство їй небесне!) – із Донецька, приїхала разом з донькою-студенткою; із Сум приїхали колишні марківці, а серед них і мій шкільний товариш Іван Загинайко... З Білопілля було начальство, із яким я не був досі знайомий… Оце, здається, і все. Зате на святкові заходи, що проходили в центральному парку села (є ще й клубний, точніше, приклубний парк, до якого і я мав колись безпосереднє відношення, оскільки висаджував там перші дерева), зійшлося мало не все населення як самої Марківки, так і хуторів Рудки та Первомайського. Були мої однокласники, зокрема Василь Сіренко, просто давні знайомі, молодші за мене на кілька років, мій племінник Микола, син двоюрідної моєї сестри Галини Великород, по чоловікові Фесенко. Підходили до мене Валя Коржова, Надія Гуйва (вдова мого друга юності Євгена), Петро Деркач та інші, усіх не запам’ятав.
У концерті місцевої художньої самодіяльності взяв участь і Сергій Зятів – він виконав кілька своїх чудових пісень, написаних на мої вірші. Я сам прочитав лише один, спеціально написаний до ювілею села, вірш. Читали свої твори місцеві та сумські аматори поетичної творчості.
По всьому була вечеря з районною та сільською владою в спеціально облаштованому курені. Пили та їли багато, бо таки було що пити-їсти, лиш я один «байдикував», бо не п’ю і фактично не їм, оскільки їсти немає чим: зуби розгубив на «фронтах совєцького строітельства», а вставити штучні – немає за що. Добре, хоч дружині своїй позаторік заробив на гарні зубоньки, аби гризла мене щодня не з нудьги чи занудства, а «токмо заради» поетичного натхнення!
Разом із Володимиром і Сергієм ми дві ночі перебули в сільській лікарні-профілакторії, де нам було вельми зручно: нам ніхто не заважав, і ми нікому не завдавали зайвого клопоту. Щоправда, нас запрошували на нічліг до себе і мій племінник Микола, і колишні мої сусіди по садибі, і ще дехто... Однак ми віддали перевагу профілакторівському боксу. Там ми могли, роздягнувшись до трусів, розслабитися, поділитися враженнями від побаченого й почутого, погомоніти досхочу, нарешті, просто попустувати. Смішно про це зараз говорити, але ми поводилися невимушено-легковажно, зовсім як підлітки. Сватівським друзям моя Марківка сподобалась, і я цьому дуже радий.
Були в гостях у місцевого підприємця Віктора – родом він із селища Білого, що на Луганщині, певний час жив на сусідньому з моїм Зарічним кварталі. До Марківки його переманила дружина, сум’янка родом, – їй сподобалось і село, і будиночок, який їм запропонували за порівняно невеликі гроші. Подружжя має в селі магазин, успішно займається торгівлею.




* * *

Зранку наступного дня – а це була субота двадцятого серпня – ми виїхали з профілакторію в напрямку селища Жовтневого. Ні з ким не прощались, аби марно не гаяти дефіцитного для нас часу.
У Жовтневому звернули на конотопський шлях, досить швидко проминули Улянівку (тут після закінчення вищого навчального закладу наш Президент Віктор Ющенко працював управляючим філією Ощадбанку) і вже невдовзі виїхали в мальовничі та славетні Терни. Чим знамениті? Таж місцевою породою чорношкірих і рябих свиней-скороспілок. О, Терни уславив своїм високим співочим талантом мій земляк, народний артист України Анатолій Мокренко! Про нього ми й спитали симпатичну тернівчанку, яку здибали на ранковій вулиці селища.
– А Мокренки наші – родина співуча, ніким іще не переспівана. Батько й мати співали, усі четверо їхніх синів, а не один лише Анатолій, і досі зачаровують людей своїми голосами. Он там, гляньте, стоїть будинок, де виростав Анатолій Мокренко...
– А чи далеко звідси до Хоружівки, і як нам туди проїхати? – питаємо у молодиці.
– Прямо їдьте, а отам, за отими яворами, наліво звертайте. Кілометрів з дванадцять буде, і дорога хороша, щойно заасфальтована.
Переїжджаємо мостом через річечку Терн, їдемо прямо, оглядаючи затишне містечко, затим «лівішаємо» і вихоплюємося на гладеньку-пряменьку доріженьку, або шлях, або шосе, або ж (і це буде найточніше визначення) магістраль. Незчулись, як у широченній зеленій долині виникло-заусміхалося старовинне козацьке поселення – рідне село Віктора Андрійовича Ющенка, мого близького, як ви, напевне, зрозуміли земляка і нашого, комусь любого та дорогого, а для когось і небажаного, немилого і, можливо, навіть ненависного Президента.
Перша зупинка – біля червоно-цегляної нової церкви, що стрелить у синє небо кількома хрестами з найвищого у селі місця – над розлогою долиною, широченним майбутнім (ведуться іригаційні та гідротехнічні роботи) ставком, над степовими просторами Недригайлівщини. Чудова церква – справді божественний дар братів Ющенків своїм землякам, найкращий пам’ятник їхнім батькам-учителям! Обійшли ми навколо храму, пройшли на подвір’я, оглянули довколишні краєвиди. Лишились у захваті від побаченого...
Наступна зупинка – у центрі села, біля палацу культури (колишня церковна будівля) і невеличкого приватного продуктового магазинчика. Спостерігаємо цікаву картинку буденного сільського життя: продавщиця неспішно підмітає майданчик перед крамницею, не звертаючи ні найменшої уваги ні на нас, що під’їхали на легковику, ні на місцевого дядька, який, не прив’язуючи, залишив свого коня з підводою прямо посеред центрального майдану і оце стоїть – не діждеться відкриття торговельної точки... «Та мені ж конче треба похмелитися після вчорашнього, бо робота не клеїться і кінь не слухається, – бідкається непохмелений земляк Президента. – Замітай хутчіше, дочко!» – «А чого я заради вас маю поспішати? – дивується дівулька. – Я ж не метеор!». Нам таки жаль дядька, і ми надаємо йому психологічну підтримку. Нарешті продавщиця здалася – відчинила двері «забігайлівки». Ні, я не обмовився випадковим і не дуже підходящим словом «забігайлівка». Бо магазин не справив серйозного враження – ні внутрішнім інтер’єром, ні асортиментом товарів. Хліб, мабуть, не дуже свіжий, консервні (рибні) вироби, якісь напої та ще горілки: місцевого виробництва, сумські, харківські, київські... Дядько між тим хутенько, одним подихом всмоктав у своє пересохле від спраги нутро «маненьку», занюхавши позавчорашнім скам’янілим маківником.
А ми (вибору майже не було) накупили всіляких риб’ячих консервів, а серед них і бички в маслі. Не делікатеси якість вишукані, але... з’їмо, у дорозі все їстівне і поживне.
Поговорили про життя-буття з місцевими жителями, подивувалися з більш ніж скромного сільського сервісу та й рушили далі, у напрямку райцентрівського Недригайлова.
Подивувала нас несподівана притока чи то вже згадуваного Терну, чи то самої Сули, із чудернацькою і незрозумілою назвою – Хусь. «Хоч Хусь, хоч не Хусь, я нікого не боюсь!» – проскрипів під колесами місточок, що зв’язує береги дивовижної річечки.
Ще одним дивом був для нас придорожній пам’ятник викопному мамонту. Сфотографувалися біля нього – на згадку про місцеве диво планетарного значення.
У Недригайлові не знайшли нічого особливого: містечко типове для Слобожанської України.
Тепер ми їдемо Роменським шляхом мимо більших і менших сіл – аж до повороту на історичну Пустовійтівку, у родимі праотчі місця останнього кошового Війська Запорозького Петра Калнишевського.
Аж ось і поворот направо. І вже незабаром – степове розлоге село. Запитую в першого зустрічного:
– Чи не підкажете, де тут мешкає вчитель-фізик Іван Васильович Івануна?
– Підкажу, чого б і ні. Їдьте прямо, до школи, а там іще трохи прямо і трохи направо, а там спитаєте...
До хати вчителя нас направила бадьориста ще бабуся, яку ми й підвезли прямо до її двора. Виявилося – сусідка вчителя.
Посмикав незачинену хвіртку. На брязкіт виглянула жінка, спитала: «Вам кого і хто ви?»
– Нам Івана Васильовича, а хто ми – він, можливо, впізнає...
– Він із сином на городі, картоплю копає...
Переходжу подвір’я-сад, торсаю низеньку хвірточку-«сезам» і м’якою стежкою простую в глибину городу. Одразу помічаю невисокого на зріст, мого віку чоловіка та молодого мужчину – обоє нагнулися над грядками сухого картоплиння.
Вітаюся, пропоную свою допомогу.
Чоловік, пильно-пильно оглянувши прибульця, усе ж упізнав мене, розцвів посмішкою: «Ти, Іване? Ну звісно ж ти, Іван Низовий, мій земляк і однокласник!»
– Молодець, Ваню, і через сорок п’ять років упізнав, – радію я й тішуся і його феноменальною пам’яттю, і своєю, звичайно ж. Ой, які ж ми молодці!
Іван кидає роботу, і ми повертаємося до двору. Я кличу з вулиці Володю і Сергія – знайомлю з товаришем дитинства. Іванова дружина виносить із хати табуретки, припрошує всіх сідати. Пропонує прохолодні напої – і ми не відмовляємося. Бо таки спекотно наприкінці літа, дарма, що існує приповідка: «Прийшов Спас – готуй рукавиці про запас!»
Нам є про що поговорити з Іваном. Наші добрі стосунки започаткувалися ще в Комуні, у початковій школі. Ми – ровесники, але я пішов до школи в шестирічному віці, а Іван – на рік пізніше. Однак у п’ятому класі, уже як ми ходили до Марківської десятирічки, Іван наздогнав мене, а ще через рік і перегнав: мене два чи три роки поспіль залишали «другорічником» – за погану поведінку й небажання вчитися. А пізніше й зі школи геть витурили: йди волам хвости крутити!
– Виключили тебе зі школи за якісь «нецензурні» репліки, – згадує Іван.
– Ні, за те, що я, ображений на ненормальне ставлення до мене директора і завуча, викричав прямо в очі їм усе, що про них думаю, та ще й пізніше шибки у вікнах побив.
– А вчився ж ти, пам’ятаю, легко...
– Коли цікаво було. А коли ні, то, звісно ж, виявляв своє невдоволення і демонстративно виходив з класу.
– А ти ж...
– А я ж...
Іван згадує, що я добре малював, і всі гадали, що з мене вийшов би непоганий художник, якби ж я...
– Якби ж я не захопився поезією і не почав сам віршувати.
– Так, я читав твої перші публікації в Улянівській «районці», – каже Іван. – Здається це було навесні шістдесятого року?
– Саме так, друже…
Іван здивував мене іще раз: по пам’яті процитував мій перший, опублікований російською мовою, вірш «Еду в Донбасс».
– А я все збираю, що стосується тебе і твоєї творчості, – каже Іван. – Ось зараз принесу... – і пішов до хати. Невдовзі виніс і розіклав на табуреті кілька журналів з моїми публікаціями, дві мої давні збірочки, що виходили в Донецьку та Києві. – Я іноді під час уроку розповідаю моїм учням про тебе і читаю твої вірші.
Мої хлопці, аби не заважати нашим спогадам-розмовам, вийшли з двору й чекали мене в машині.
– Жаль, друже, – кажу Іванові, – часу в мене немає, їхати треба, он хлопці зачекалися...
– А як ти взнав, що я живу і працюю в Пустовійтівці? – спитав Іван.
– На Рудці ж я був учора, із твоєю сестрою Марфою говорив. От вона й повідомила про твоє місцезнаходження, почувши, що я планую коротке турне по Недригайлівщині та Роменщині.
– Дякую тобі за провідини, порадував ти мене. А тепер, давайте, я проведу вас до церкви Калнишевського...




* * *

Тут я хотів би зазначити: і про старовинну дерев’яну церкву вісімнадцятого ще століття, і про все інше, що стосується теми, я збираюся написати окремо, пізніше, як тільки все побачене і почуте вляжеться в серці, відстоїться у свідомості. А поки що прощай, мила Пустовійтівко, бувай здоров, дорогий земляче-друже Іване Васильовичу – невтомний трудівниче-подвижнику на педагогічній ниві!


серпень-вересень 2005 року
м. Луганськ