ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олег Вишень
2019.11.22 20:51
Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

Олег Вишень
2019.11.22 20:49
Зірка зірвалась і летить,
Той нескінченний шлях,
Що в міліарди разів,
Коротший за моє існування.

Що я знаю про час?
Коли на моє бажання,
Поки летить впавши зоря,

Ігор Федів
2019.11.22 19:55
Волію обрії наздоганяти,
Де утворилися у долі силуети,
Але вона не хоче показати
Утаємничені у вимірі сюжети.
Бажання нині є іти до краю,
І не боятися за дії прорахунків,
Дізнатися, які шляхи до раю,
Ціну пекельної безодні подарунків,

Надія Тарасюк
2019.11.22 19:26
Боюсь наполохать…
тишу, —
погідність до сліз красива.
Мовчанкою меседж пише —
плетуть
павучки вітрила,
і линуть у простір
Нету

Сергій Губерначук
2019.11.22 16:31
Поро моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

Адель Станіславська
2019.11.22 12:59
Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в тобі, що не

Олександр Сушко
2019.11.22 12:30
Дух свободи! Ох і затуркали простий люд баєчкою, що часник допомагає від вампірів! Ох і наплели! А люди й вірять. Насправді ж, від упиряк допомагають квашені огірки. І капуста, до речі, також. Тушкована теж годиться. Тут головне ловкенько її наїс

Тетяна Левицька
2019.11.22 12:03
Смарагдова, шикарна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,

Микола Дудар
2019.11.22 11:55
Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…

Галина Сливка
2019.11.22 09:49
Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить

Віктор Кучерук
2019.11.22 08:34
Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях

Микола Соболь
2019.11.22 05:37
Тиха ніч запалила вогні,
Прилюлюкала води Дніпрові.
І так затишно стало мені
Край ріки у розкішній діброві.

Зрідка вітром гойдне очерет,
Заспівають листочки про літо…
Легковію, небесний поет,

Марґо Ґейко
2019.11.21 18:42
Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,

Галина Сливка
2019.11.21 17:05
Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...

Олена Побийголод
2019.11.21 16:46
Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас

Сергій Губерначук
2019.11.21 16:31
Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "У Сватовім світає Україна" (2006)

 ВІД СІВЕРСЬКОГО ДІНЦЯ ДО СІВЕРСЬКОГО СЕЙМУ

«Та й поїдем, та й пої...»

От і визріло задумане давно: ми їдемо на північ Слобожанщини, у сіверські землі, овіяні славою та затьмарені неславою далеких наших пращурів. Свою історію треба знати, свій рідний край годиться любити.
О сьомій годині чудового липневого ранку тринадцятого дня до мого під’їзду підкочує всюдихідний «бобик», присланий за мною зі Сватового. Завантажуюсь, і – вперед!
Швидко проминаємо невловиме Щастя, старий, приморений незрозумілими перемінами Новоайдар. У тихому Штормовому прошу водія Юру зупинитися на десять-двадцять хвилин, аби провідати могилу бабусі. Цвинтар потонув у бур’янах та розбуялих кущах. Рік тут не був, а як усе змінилося! Багато свіжих поховань – острівцями в зеленому морі. Геть заросився, набрався реп’яшків – і все намарне. Не зміг відшукати останній прихисток найріднішої мені бабусі Уляни Олексіївни. Це недобрий знак. Що ж, буде можливість – приїду сюди іншим разом і таки знайду недоглянуту могилу під металевою пірамідкою і дерев’яним хрестом. Якби ж були зайві гроші, то поставив би скромний кам’яний пам’ятник.
«У Сватовім світає Україна» – це рядок із мого вірша, присвяченого слобожанському містечку, яке я щиро люблю ось уже тридцять п’ять років. Тут звучить така ж м’яка мова-говірка, як і в моєму рідному селі на Сумщині. Тут мені завше і затишно, і втішно. Тут у мене були, є і ще, вірю, будуть хороші та надійно-незрадливі друзі.
Щойно висідаю з «бобика» біля будинку селянської спілки «Сватова Лучка» й одразу ж здибаюся з Валерієм Честних, колишнім головою райвиконкому й тимчасово безробітним «реґіоналом». Він упізнає мене й привітно усміхається. Коротко поговорили про те, про се. Наші стосунки завжди були доброзичливими, Валерій Станіславович у всі часи приймав мене гостинно та виказував свої патріотичні настрої. А тепер він – «оригінал», себто примкнув до Партії реґіонів, бо це зараз «модно». Узагалі ж у стан реґіоналів перекинулося дев’яносто відсотків сватівського «бомонду», аби лиш не позбавитися насиджених місць і непоганих «зарплат». Чи мені їх судити?! Ще не так давно, до президентських виборів-боїв, усі вони любили і мене, і нашу спільну Україну, а тепер уникають зустрічей зі мною і проголосували дружно за «новояз» – реґіональну мову (російську – у споконвічно українському районі). «Раньше думай о Родине, а потом о себе» – так співали патріоти за радянської влади. Наївні! Завжди треба піклуватися про себе, єдиного та гаряче любленого, і лише потім, пізніше – про розукраїнену та покраяну на озлоблені один проти одного реґіони свою-чужу Україну…
Та ось підійшов дорогий моєму постійному (постійно хворому) серцю Володя – колишній багаторічний, воістину патріотичний голова Сватівської районної державної адміністрації та заступник голови ОДА з гуманітарних питань Володимир Володимирович Просін. Із ним я обнявся і почоломкався. Він ніколи не перефарбовувався, не двоївся і не «шестерив» перед вищими можновладцями. Отож і безробітний сьогодні, і цькований собачками з реґіональних буд і будочок. Та «Ще не вмерла Україна!», друже мій щирий, і ми поборемося з сепаратистами-пісуаристами, і Бог нам у цьому допоможе. І світла тінь Мазепи, у колишню вотчину якого ми зібралися їхати, теж наснажить нас вірою в українську Україну!
У просторому фойє селянської спілки проводимо урочистий літературно-просвітянський захід, що називається «Зустріч з відомим українським поетом Іваном Низовим». Прийшло людей не густо, але то були друзі мої, щирі патріоти. І серед них – чудова поетеса Оленка Балаба, моя літературна хрещениця. Не побоялася «реґіонального» табу, молодчина! Я читаю нові речі, розповідаю про творчі плани. А затим урочисто передаю Сергієві Зятєву тираж його першої поетично-пісенної книжки «У кожного джерельце є своє», яку я відредагував і видав. Усе пройшло справді святково, з піснями та безалкогольними тостами. Тепер можна й вирушати в далекі мандри.
Нас, мандрівників, четверо: Володимир Просін – за кермом «Мерседеса»; я – поряд із ним – штурман; і на задньому сидінні – музикант Василь і Сергій, якому ми присудили звання «Народного Мандрики». Просін їде на Сумщину вже вдруге (минулоріч ми обидва, та ще поет і композитор Сергій Зятєв їздили в мою рідну Марківку, президентову Хоружівку й Калнишеву Пустовійтівку під Ромнами). Я, звісно ж, усоте і втисячне, бо мала батьківщина магнітом притягує до себе. Сергій Мандрикін має в Сумах дядька і племінницю, а на Путивльщині – коріння його батьків. А Василь ніколи не бував на сіверській землі, тож йому ця поїздка – географічне відкриття.
У багажнику «мерса» – мішки з харчем, а ще намет, спальні причандали, розкладні столик і стільчики, міні-примус, посуд і все-все для «зеленого туризму».
Проскакуємо Куп’янськ і Чугуїв, Харків і Богодухів. На казковій Ворсклі – привал. Купаємося, тішимося сосновим спокоєм, повною відсутністю відчуття причетності до «реґіонального шабашу» Луганська та сватівської хвороби з діагнозом «сепаратизм». Добре пообідали-пополуднували, розслабилися та й геть забули про час. А день хилився до вечора, і небо заволокло хмарами. Чи й потрапимо до моєї Марківки завидна… Доганяймо прогаяне!
Ось уже й Тростянець – улюблене місто Петра Ілліча Чайковського, батьківщина видатного письменника Миколи Хвильового. Особливо роздивлятися ніколи – мчимо далі. До Сум потрапляємо смерком. Треба заночувати тут. Довго мотаємося містом, шукаємо вулицю Польову, де мешкає Сергіїв дядько Павло. Нарешті знаходимо. Гостей приймають добре, частують зеленим борщем і трав’яним чаєм. Сну не було, бо ж на новому місці я ніколи не можу заснути, як би не втомився.
Поснідавши, виїжджаємо на Роменський шлях. Через якусь годину дістаємося Марківки, але ще рано й усе зачинено – сільрада, клуб, крамниці. Вихоплюємося на Шутчину гору й польовою дорогою пливемо (інакше й не скажеш, бо наокіл хлюпотить море дозріваючих посівів) до моєї родимої Рудки. О, які високосні бур’яни прикрасили до мого візиту мій дитячий рай! А втім, таких високоврожайних бур’янів достатньо і на Луганщині, і по всій Україні.
Бур’яниться нива національна осотом і будяками, заростає пам’ять народна густим споришем байдужості.
А в моєї двоюрідної сестри-ровесниці Галі, у рудянської достойниці Галини Іванівни Великород-Фесенко, широкий двір і хата на помості, та ще й здалеку приїхали сподівані гості. І при хаті – стара береза, що живить своїм цілющим соком усю родину, ще й для гостей того добра вистачає.
Обнялися, розцілувалися. Племінник мій Коля з роботи прибіг – до столу сідаємо під вишнями-черешнями. На столі всього-превсього: очима з’їв би усе, та… Одначе не заздрю селянському достатку, бо напрацьований він потом і кров’ю. Дай, Боже, здоров’я моїй рідні, а сестрі – довголіття!
Прости, Галю, що ми так мало родичалися все минуле життя; мабуть, у цьому найперше винен я, оскільки через свою надмірну амбітність (ні, я не гордував перед тобою, я просто намагався довести й самому собі, й іншим, який я самостійний та самодостатній), через вироблену роками жорстокість характеру (це теж своєрідний самозахист) я поводився так, як про це сказано було колись великим мудрецем Сковородою: «Світ мене ловив, але не спіймав». Тепер, на схилі віку, я розумію: світ мене таки спіймав, і це влаштовує мене цілком. Ми залежимо один від одного: нас об’єднує рідна кров. Ми приречені горнутися одне до одного, аби чутися не самотніми в розбурханому океані буття. Ще раз прошу, сестро, прости! Бувай здорова і прощавай!
З Рудки ми приїхали до Комуни, до того закинутого раю, який більше як півстоліття тому називався Комуною. Лісопарк геть здичавів, перетворився на хащу непролазну – годі шукати й самого цвинтаря, а не те що могилу моєї матері. Ставок зовсім обмілів, замулився, поріс очеретом і рогозом. На залишку колись тіністої липової алеї – самотній надгробок з білого каррарського мармуру… Хтось притягнув його сюди зі зруйнованого ще по війні родинного кладовища сім’ї поміщиків Крамаренків, мабуть, хотів закопати (неглибока яма вже заростає травою) та чомусь не довів справу до кінця.
Я не міг не заїхати на Кучерівку, де колись була наша садиба. Провідав тітку Галину, яка вже другий рік поспіль живе одна, бо чоловік її, добрий наш сусіда в далекі п’ятдесяті роки, Іван Кіндратович відійшов у кращий зі світів. Пожурилися разом на квітучому городі, що своїм нижнім краєм спадав до зарослої верболозами Сули. Давно колись річка була чистоплесою і швидкоплинною, у ній водилися щуки та в’юни, яких дядько Йван ловив ятерями й вершами. Не стало річки, і дядька не стало – він був останнім фронтовиком у нашому селі. Й останнім рибалкою та мисливцем.
Іван Лісовенко, шкільний товариш, не впізнав мене. А Надя, його весела дружина, признала відразу ж. Пораділи зустрічі, трохи погомоніли. Ще на кілька хвилин зупинилися біля Чумакового двору: з колишньою красунею Валею я не міг не поговорити про нашу спільну юність, про своїх друзів і подруг, яких, на жаль, уже немає на цьому світі.
Прощай, сумна моя Марківко, може, востаннє прощай! Приїжджаю до тебе з надією – полишаю тебе в печалі та розпачі. Але добре, що зустрілися.
На відміну від луганського бедламу та повального хамства моя Білопільщина видалася нам оазою спокою і втомленого умиротворення. Усі поля колосяться, соняховіють, буряковіють, гречаняться та ячменіють. Урожай має бути щедрим. У селах ще не всі люди повимирали, хати чепуряться, усюди пасеться худоба й ґелґоче різне птаство. Лише дороги помітно споганіли, тож наш «Мерседес» кидало з боку на бік, неначе катер у штормовому морі.
Колишня районна Улянівка, де я приймався до комсомолу, куди ходив за книгами й де вперше надрукувався в районній газеті, купалася в липневому сонці, вовтузилася на розлогих присадибних ділянках, торгувала різним крамом у магазинах і на мініатюрному базарчику. Усі, до кого ми зверталися, були привітні й доброзичливі. Добробутом не хвалилися, але й не ремствували надто, владу не схвалювали, але й не вимагали смертної кари ні для Ющенка, ні для його антипода Януковича.
До речі, наш Президент, після закінчення інституту, працював завідувачем філії Ощадбанку в Улянівці, тут уперше одружився з місцевою вродливицею, від якої має доньку та сина. Подейкують, що перша дружина Ющенка доводиться племінницею банкірові Гетьману, убитому кілька років тому в Києві невідомо ким (у нас воно все таке – невідоме), і що Віктор Андрійович згодився на цей шлюб заради кар’єри. Та я думаю, що це лишень плітки, запущені кимось для якоїсь підлої користі. Мало що пліткують заздрісники про відомих людей.
У селищній раді, куди ми зайшли з Володею Просіним, аби відмітити відрядження, застали секретаря ради та його заступницю. Відрекомендувалися, хто ми й звідки, чого й куди їдемо. Зав’язалася розмова цікава й некоротка – аж на півгодини. Секретар, як виявилося, добре знає моїх сумських друзів і знайомих – Григорія Хвостенка, Миколу Петренка, чув про Віктора Васильця (усі вони – журналісти й літератори, усі походять з Улянівки та сусіднього Жовтневого).
До Білопілля ми не змогли додзвонитися – якраз була обідня перерва. Вирішили їхати без попередження, адже я вірив, що зустрінуть мене в райцентрі, зокрема у відділі культури та бібліотеці, де я вже бував не раз, як завжди, добре. Запевнив у цьому й своїх товаришів.
Дісталися мети хвилин за тридцять – якраз перерва закінчилася. Швидко відшукали привабливий двоповерховий будинок з колонами, у якому розміщуються відділ культури, райбібліотека і музей Олександра Олеся. Зустріли нас, треба сказати, більше ніж добре. І директорка бібліотеки, і завідувачка музею, і начальниця управління культури, моя вже давня (з 2003 року) знайома Світлана Валентинівна щиро обнімали мене й цілували, що було особливо приємно…
Відбули екскурсію музеєм та й сіли за імпровізований стіл – із горілкою, вином і закусками. Так захопилися розмовою, що й про час забули. А нам треба було дістатися до Путивля ще завидна.
Прощалися мало не зі сльозами. Дуже вже хороші білопільські діви!
Що я скажу про древній, тисячолітній Путивль?
Чудові храми й монастирі. Чудова, майже первісна природа (хто знає, якою вона була століття і століття тому, за князя Ігоря або Лжедмитрія!). Мальовничі пагорби, на одному з яких серед сивих сосон височить над широкою долиною Сейму поетично-трагічний пам’ятник любові та вірності Ярославни.
У Путивлі живе мій знайомий – поет Олександр Педяш. Та часу немає для зустрічі з ним. Дай, Боже, хоч в історико-краєзнавчий музей заглянути, бо іншої нагоди не буде, а із Сашком, є надія, ми ще колись зустрінемось.
Платимо тридцять гривень за екскурсію. Грубого охоронця-беркутівця «довелося поставити на місце», а от ученого екскурсовода-дівчинку, яка не володіє державною мовою й усі події, що відбувалися в історії міста, прив’язує до Москви, її князів, царів, імператорів та генсеків, довелося «просвіщати», хоч це й не входило в наші плани. Від «каверзних» запитань історика за фахом Володимира Просіна і моїх «підказок» дівчина аж спітніла – тяжко їй далися наші тридцять гривень.
– А чого у вашій експозиції гетьман Мазепа знаходиться поряд із Петром Першим? – запитує Просін?
У відповідь – подив і розгублення.
– А хто такий Мазепа? – наївно запитую я.
– Зрадник, – лепече дівчина.
– А кого ж він зрадив? – уточнюю.
– Так царя ж Петра! – вигукує екскурсовод.
– А в якій державі ми живемо? – це запитання Володимира Володимировича геть приголомшило путивльську спеціалістку з історії.
А в кімнатах музею, на видноті, на спеціальних підвищеннях стояли пихаті скульптурні портрети московських окупантів усіх мастей і всіх часів – від Петра Кривавого до Сталіна Кровожерного.
Зате за містом – роздолля і воля! Ліси, луки, поля… І знову – ліси. Проїхали Спадщанським – аж до музею партизанської слави. Побачили нікчемний трофей ковпаківської придуманої белетристами-ідеологами слави й величі – невеличкий німецький бронетранспортер. А ще величезну гаубицю, яку, мабуть, було спущено вертольотом на галяву біля партизансько-туристичної бази. Сама гармата ніяк не могла проїхати сюди через лісові хащі. Колись розкішну й, певно, багатолюдну турбазу нині атакували полчища комарів, сервісне обслуговування яких пильно охороняв місцевий дядько в польовій десантській формі. Йому за стійкість ми піднесли склянку доброго сватівського самогону.
Їдемо далі. На крутому вигині Сейму – висока, обривиста круча. Над самою прірвою – цвинтар хутора Красного, де поховані прадіди нашого товариша Сергія Мандрикіна.
– Сейм навесні підмив берег і змив частину кладовища. Деякі домовини встигли виловити з води та перепоховати – розказує Сергій Миколайович. – А чимало попливло до Десни та Дніпра.
Сергій знаходить могилу свого діда, вітається з покійним та просить у нього дозволу погостювати на хуторі.
Зустрів нас на дідівській садибі дядько Сергія – Василь Іванович Суховєєв. Трохи іронічний, неабияк хитромудрий, але привітний, видно, що компанійський чолов’яга.
Вечеряли біля хати, під зорями та в супроводі комариної симфонії. Споживали дари природи й те, що привезли з собою. Багато про що балакали, ще більше співали. Аж до півночі лунали в широкій долині Сейму не дуже-то тверезі баси й тенори.
Дивний дядько Василь Іванович, дитя ще довоєнної, розкуркульсько-колективізаторської епохи! По закінченні середньої школи подався з присеймівських лісів-лугів до колишньої Прусії, учився в технічному училищі й морехідці. Плавав по морях-океанах, більше, звісно, по океанах, до капітана якогось там вищого рангу доматросив. На Кубі «чегеварив» і в південній Атлантиці «магелланив». А як вийшов у відставку, то разом із дружиною-псковитянкою і дітьми повернувся до «слово-полко-ігоревого» Путивля, де й прожив понад два десятки літ, командуючи турбазою «Спадщанський ліс» (чи табір, уже й не пам’ятаю точної старосовєцької назви). Жив у дружбі з людьми простими й непростими, у повазі та честі високого начальства місцевого, обласного та ще вищого.
А якось згадав батькову настанову: «Не дай, сину, по смерті моїй згинути родовому гнізду!». Згадав, прийняв рішення, продав задешево путній міський будинок у центрі Путивля та й переїхав на хутір Красний. Стару дерев’яну хату цеглою обіклав, дах заново перекрив, усі господарські прибудови обновив – для себе ж, і не тільки для себе, а для дітей та онуків, і для гостей, звичайно ж. У затишному дворі садиби – на п’єдесталі дерев’янім – великий човен, а скоріше, катер або шлюпка: хоч під парусом пливи, хоч на веслах, або й мотор можна запрягти. Та де тут, по Сейму, розгонишся?! Хай стоїть, про меридіани морські нагадує, про екватор навколоземний.
Уранці (спалося ніби й нічого, але комарі так покусали звечора, що все тіло свербіло та чесалося до крові) прокинулися від дражливого аромату риб’ячої юшки (ух, і уха!). Як я настьобував її ложкою, ніби з тиждень нічого не їв! Смачна, навариста, зеленню приправлена.
А тоді, босоніж, по траві й росі подалися до Сейму купатися. Хутір уже давно прокинувся – гавкав, кукурікав, торохтів возом. Острівець примітивної цивілізації в дрімучих лісах сіверської землі.
Місце для купання здавен Голубком зветься: голубіюче небо, голубенько-сріберна течія ріки, приголублені хвилею зарості та дрібнопіщаний пляж. Хлопці пороздягалися до плавок і побрели в теплу та пружняву швидкотекучу хвилю. Заплескалися, мов дітлахи, запирхали, мов коні. А я всіх переплюнув: зняв сімейні труси, щоб не мочити найінтимнішу одіж, і виклично проголосив на весь Голубок:
– А поет таки ж голий!
Усі схвально розсміялися, а Сергій слушно зауважив:
– Ні, Іване Даниловичу, ви не зовсім голий, бо ви – в окулярах.
Весело нам купалося в Сеймі, веселіше, ніж у Ворсклі.
А середлітття буяло і палало, і палило на попіл наші негаразди луганські, наші тривоги й клопоти…
А в Глухові зовсім не глухо: гудуть машини й сигналять – бережися, неуважний пішоходе; вирує міні-базарчик біля автостанції; дзвінко перекликаються діти… Місто невелике, по-розумному кучне та продумано-сплановане, жителів у ньому щось близько тридцяти п’яти тисяч, але дуже багато молоді приїжджої – студентів місцевого педагогічного університету. Вищий навчальний заклад був заснований ще задовго до жовтневого більшовицького перевороту як учительський інститут. Свого часу тут навчалися письменники Сергій Сергєєв-Ценський, Олександр Довженко, Степан Васильченко; закінчили інститут мій літературний товариш Станіслав Реп’ях і подруга юнацьких літ з рідної мені Марківки Люда Ткаченко. У роки української незалежності навчальний заклад набув статусу університету, і сьогодні тут на п’яти чи шести факультетах здобувають знання тисячі юнаків та дівчат з усіх усюд і сторін.
Зовсім не зайвим буде відзначити, що з історією Глухова пов’язана діяльність відомих політичних і культурних діячів: генеральних канцеляристів М. Ханенка і Я. Маркевича, перекладача генеральної військової канцелярії (за часів існування так званої Малоросійської колегії) С. Дівовича, українського філософа Я. Козельського, історика П. Симоновського… Славетні імена, але список видатних глухівців ними не вичерпується. Бо ж у Глухові народилися й одержали початкову музичну освіту засновники духовного хорового співу вісімнадцятого століття композитори, яких знає і шанує весь світ, Максим Березовський та Дмитро Бортнянський. (Між іншим, Володимир Просін сфотографував мене біля пам’ятників митцям, установлених на міській «стометровці», на згадку.)
Уродженцями Глухова були й відомі художники А. Лосенко і М. Мурашко, письменник-енциклопедист Є. Юнацький.
В учительському інституті навчався засновник хорової капели «Думка» Н. Городовенко, а в чоловічій гімназії – історики В. Романовський, Ф. Ернст, М. Василенко, композитор Ю. Шапорін, і, нарешті, засновник української художньої графіки Г.І. Нарбут і російський поет В.І. Нарбут.
Завдяки названим іменам Глухів уславився як центр духовності та культури, а до його розбудови та розквіту, починаючи з другої половини дев’ятнадцятого століття, доклали рук (і чималих коштів) найвідоміші представники родини мільйонерів-цукрозаводчиків Терещенків.
Невеличким Глуховом, заснованим ще у дванадцятому столітті (за Іпатьєвським списком «Літопису Руського»), можна ходити цілісінький день, дивуючись його величчю та красою. І люди тут, як ми переконалися, вельми привітні й чемні, говорять доброю українською мовою. Не те, що в нашому Луганську…
На виїзді з Глухова Володимир Володимирович дещо розгубився: на перехресті поблизу даішного пункту було кілька вказівних стрілок – на Брянськ і далі, на Москву, на Київ, Чернігів і ще кудись… А нам – на Батурин.
– Їдь у напрямку Києва, а там видно буде, – раджу Володі. І він дає задній хід, щоб розвернутися на сто вісімдесят градусів.
Даішник завбачив у нашому «маневрі» щось вельми підозріле й різко підняв свою палицю-годувальницю: а ну сюди, потенційні злочинці!
Просін під’їхав ближче, зупинив машину на узбіччі. «Сидіть», – сказав нам і пішов на «таран» із мордатим стражем доріг. Той козирнув Володимиру та наказав іти в «будинок», а сам залишився стерегти нас. Через пару хвилин Просін повернувся до машини й коротенько доповів ситуацію: капітан з будки, запідозривши нас у перевезенні контрабанди, суворо запитав, куди ми їдемо і звідки? Якщо з Луганська на Батурин, то чому заблукали так далеко на північ від потрібного маршруту? Яка справжня мета вояжу та що насправді везете?
– Я відразу перебив начальника, – розказує Володя. – Сказав йому, що везу не «що», а «кого». «Так кого ж?» – запитав «кеп». «Видатного українського поета, уродженця Сумщини Івана Низового!». – «А вірші у нього є?» – поцікавився даішник, хоч, мабуть, ніколи й не чув про «видатного поета», але не хотів зізнатися у своїм невігластві. «Є, – кажу, – і він вам підпише свою книжку на пам’ять». Підписуйте, Іване Даниловичу, може, таким чином уникнемо підозр у контрабанді наркотиків, зброї та молодих дів, і штрафу уникнемо…
Капітан підійшов до машини. Усе ще, видно було, сумнівався. Та коли я дістав із сумки кілька своїх книжок та спитав, кому підписувати, молодий страж порядку розслабився і подобрішав. «Загонові патрульної служби», – підказав. Я ж охоче підписав «духовні надбання поезії» – і для ЗПС, і для капітана особисто. Після останньої крапки на титульній сторінці четвертої книжки ми подружилися й завели коротенький діалог.
– Ви любите свою роботу-службу? – співчутливим тоном запитую в стража.
– Не дуже, – чесно відповідає чоловік, – але вона годує і мене, і мою сім’ю.
– А чи маєте якусь «цивільну» професію?
– Закінчив педагогічний вуз, чотири роки працював за фахом, але ж самі знаєте, які заробітки у вчителів…
Попрощалися тепло. Міліція на Сумщині – це перш за все теж люди. Зі своїми великими й малими проблемами. У них є душа, а форма – то лише тимчасова оболонка для вічної душі.
– Погнали! – каже Сергій Мандрикін. – Нас чекає мазепинський Батурин.
Володимир Володимирович різко додав газу – колеса зашелестіли по асфальту автостради Москва – Київ. Хоч і потомилися ми, та дух наш не пригас. І дорога попереду ще далека, і різних див-подій чекає на нас іще немало.
– На Батурин! – висвистує зустрічний вітер-передгрозовець.


13 – 16.07.2006
Сватове – Суми – Глухів








  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-26 16:10:06
Переглядів сторінки твору 8
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.064 / 6.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Культурологічна тематика
Довкола відомих персон
Автор востаннє на сайті 2019.11.02 21:43
Автор у цю хвилину відсутній