Скульптура… Етимологія слова походить від латинського sculpo – вирізати, висікати. Твори цього виду образотворчого мистецтва мають тривимірну, об’ємну форму, та виконуються із різних матеріалів, пластичних або твердих.

Ліпку мало просто любити, бо це один з найскладніших і найважчих шляхів у мистецтві. Мусить буяти пристрасть, яка надихне творити ледь не щоденно, треба ще й бути терплячим у процесі копіткої праці. Тоді забуваються усі приземлені проблеми і клопоти, скульптор повністю віддається чудодійству творення. У блискучому романі Д. Вейса про геніального скульптора Родена є такий красномовний уривок:

- Значить, я божевільний, якщо хочу стати скульптором. Невже це така божевільна ідея?
- Навіть якщо ти вкладеш в камінь все життя і всього себе, невідомо, чи досягнеш ти чогось, - відповів Лекок. Мендрон підхопив:
- Ліпка – це самий дорогий спосіб заробляти собі на хліб. Небо чи там копиця не можуть служити вам моделлю, як, до прикладу, Мілле. Потрібні люди, а їм треба платити. В жодному виді мистецтва не вкладаєш так багато, а отримуєш так мало…».

Праця скульптора рукотворна, чутливі пальці вміло використовують можливості матеріалу, образи людей минулих років і віків оживають у робітні творця. Правдивість, простота, ліризм і поетика присутні у витворах скульптора, але, окрім них – стоїцизм і велич духу тих, хто горішнє мав у бутті за первинне. Енергетичні струмені породжені єством митця, тепло рук і помисли залишаються у завершеній скульптурі.

Степан Жиляк той митець, якому чужа філософія споживацького способу життя, він не сприймає і не приймає лицемірство, фальш, облуду, чи не тому звертається у творчості до великих, видатних постатей нашого народу, державних і духових провідників, - короля Данила, першого генія українства -Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Дмитра Яворницького, Миколи Гоголя…
Дивишся на роботи автора і гадка зринає, вони дуже українські. Один з найвагоміших факторів впливу є мова (хай і непрямий). Науковець з берегів Дніпра Василь Шевцов переконує: «Якою мовою ми спілкуємося, такою мовою думаємо, такі й результати творчості думки. Мова не просто інструмент спілкування, це «програмний пакет» вирішення задач, призначення даному етносу».

Про архіважливість мови у творчості писав і мислитель Р. Кісь: «Де немає повноводного українського мовленнєвого русла, де творець культури (художник, літератор, режисер, архітектор) не «купається» у живих комунікативних потоках рідного мовлення, не занурюється у «своє» спілкування – там його психокультурне життя неминуче розконцентровується чи того гірше – розщеплюється, роздвоюється. Формотворення починається вже у мовленні. Етос мовлення – це і є етос самої культури, і він – подібно до пахощів – хоч і не видимий, але пронизує собою геть чисто усе, усі культурні структури – у тому числі і творчість художника, і письменника, і скульптора…».

Дійсно, за допомогою асоціативного ореолу мови, митець створює свій індивідуальний український світ.

Блукає у творчих спільнотах думка, - що в мистецтві нічого нового не може бути створено, але, хто дуже прагне, той знайде як зуміти бодай промовити по – своєму, віднайти свою вузьку стежину. В думках нерідко триває гарячковий пошук, як саме втілити певну ідею. Якщо ж ця особлива напруга зникне, то і сам творець стане спокійним, навіть збайдужілим, застиглим, як бронза…

Михайло Гаврилко** – український скульптор, художник і літератор початку ХХ століття зауважував: «Техніку вважаю не ціллю, а тільки способом, техніка є зброєю артиста, як меч у вояка, а ціллю творчости – композиція…».

Зупинімо ж свою увагу на деяких роботах автора. Скульптор неодноразово створював образ Т. Шевченка, волхва і національного Пророка. Великий Тарас у витворах митця, що в молодому віці, чи вже у зрілі роки наділений зором, поглядом езотерика, він має дар будителя, є вчителем народу, до заповітів якого не надто дослухаємося…

Вираз обличчя і вся постать Миколи Гоголя ніби промовляє про високість поривань і думок письменника, може і про роздвоєність його єства. Ймовірним бачиться і…. потужне прагнення рвонути геть з холодного і чужого Петербургу до рідних земель Полтавщини?...

Ганна Горенко (Анна Ахматова) поетка українського родоводу, хоча й не дуже це визнавала. Витончена жіноча натура, вираз обличчя оповитий сумом, але і повний рішучості, хіба не в такі миттєвості народжуються подібні рядки?...

«Та клянусь тобі янгольським садом,
Чудотворною іконою клянусь
І ночей наших полум’яним чадом –
Я до тебе ніколи не повернусь».

Липень 1921 року. (переклад мій, А.Б.)

Степаном Жиляком у співпраці з архітектором В. Шульгою, користаючись консультаціями професора С. Стороженка був створений пам’ятник до 350- ліття Жовтоводської битви, який встановили 28 червня 1998 року у селі Жовтоолександрівці Січеславської області.

Перебуваючи у робітні скульптора, до речі, уродженця Івано – Франківщини, котрий від 1982-го року мешкає і творить у Дніпрі, ще і ще раз вдивляюся у скульптурні роботи: «В’їзд у Єрусалим», «Літа минають», «Мамині руки», «Двоє», багато ще… Не оминеш увагою «Чорногору», що створена у вигляді оголеної жінки, «Скіфська мадонна» чарує, «Зоряна», створена автором на свій лад, але помітний тонкий вплив великого Архипенка…

Зізнаймося самі собі, нині, завдяки руйнівному впливу ЗМІ, перш за все ТБ, у більшості втрачене бачення і відчуття справжньої краси. Мистецтво у масі сприймається на противагах – «подобається» чи «не подобається». Буває глядачі дивляться на твори очима місцевих мистецтвознавців, які дотепер грішать «радянським» (московським) світоглядним баченням і мисленням. Немає тієї поваги до людей, котрі в самотності несамовито уречевлюють у пластиці свою душу. Та не потрібно засуджувати цю публіку, провина ж бо лягає на її виховників…

Роки не йдуть, а мчать, завдання митці ставлять перед собою вагомі – вдосконалюватися, продовжувати експерименти і творити. Залишається дослухатися до значимих рядків із заповіту О. Родена:

«Пристрасно любіть своє покликання. Немає нічого прекраснішого за нього. Воно значно піднесеніше, ніж думає міщанин.
Художник подає великий приклад. Він пристрасно любить свою професію: найвища нагорода для нього – РАДІСТЬ ТВОРЧОСТІ. Шкода, в наш час дехто відноситься з презирством, ненавидить свою роботу. Та світ буде щасливим тільки тоді, коли у кожної людини буде душа художника, інакше кажучи, коли кожен буде знаходити радість у своїй праці.

Мистецтво – прекрасний урок щирості. Справжній художник завжди висловлює те, що думає, не боючись розтоптати існуючі норми. Тим самим він вчить щирості собі подібних…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Цей текст, дещо скорочений, опублікований у Всеукраїнському культурологічному тижневику «СЛОВО ПРОСВІТИ» №43(1043), від 24- 30 жовтня 2019 року.

**Призабуте ім’я талановитого українця воскресив для нас письменник Р. Коваль