ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"З низів я бачу все" (2008)
ЛІТОПИСЕЦЬ СЕЛЯНСЬКОЇ ДОЛІ
Хата пасічника і літописця Івана Васильовича Дробицького віртуально доживає віку в самісінькому епіцентрі Всесвіту, а в реальності ж пасеться на краєчку села Свистунівки, на віддалі від бурхливих політичних подій, від глобальних зрушень у живій природі й у свідомості напівживого-напівмертвого українського суспільства.
Сама хата пасеться в густих бур’янах людського безпам’ятства, а мудрий дід Іван, ветеран війни і праці, на диких квітниках випасає своїх бджіл, мимохідь опікуючись ще й долею десятка курочок на чолі з двома півнями, чотирьох песиків та однієї кішечки. Обидві доньки зі своїми дітьми й онуками живуть на Донеччині, син Віктор – у Сіверськодонецьку. Із ними Іван Васильович зрідка передзвонюється. А буває, що вони й наїжджають до батька, діда та прадіда – поласувати добрим степовим медком.
Неймовірна спека, неймовірна тиша, неймовірно первозданна краса довкіл! А бджоли собі гудуть, а нічні цикади пиляють дідові дрова з пересохлого саду, бо вугілля закінчується, а газу немає – не дотягнули трубу до видатної, як на мій погляд, людини місцеві начальники-людинолю… вибачте, людиноненависники-регіонали. До «лампочки» їм дідові неабиякі заслуги: те, що фашиста громив, поки й скалічився; те, що весь вік трудився в колгоспі, втрачаючи залишки здоров’я; те, що написав і своїм пенсіонерським коштом видав аж чотири цікаві й корисні для сучасників книги з історії рідного села, Сватівщини, усієї любленої ним України…
«Дід Іван – вічний трудівник, – кажу я сам собі, – а місцеві начальнички – тимчасові трутні». І це не метафора, не якась гіпербола, а чистісінька правда, ота, яку називають життєвою.
Від нагоди до нагоди навідуюсь я до дідового обійстя, та не сам-один, а з друзями: Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Миколою Твердохлібом, Василем Леоненком… На пісенно-поетичну «толоку» нашу незрідка підходили сусіди й родичі Івана Васильовича, керівники господарств і підприємці. Тоді подвір’я літописця селянської долі перетворювалося на своєрідний Майдан, на якому говорилося все про все. І виходило, що всім присутнім боліло одне: пограбування села й держави іменитими негідниками місцевого штибу та всеукраїнського масштабу. Іван Васильович, чесна й принципова натура, не може й не хоче прощати руйнівників колгоспу, який він творив і збагачував своєю багаторічною працею. Ще зовсім юним хлопцем захищав рідну землю від гітлерівських зайд; у голодні повоєнні роки писав листи Сталіну про голодомор у селі… Його неодноразово затримували всюдисущі «гебісти-беріївці», могли знищити, але правда, слава Богу, перемагала…
Іван Васильович має твердий намір засісти за написання своєї п’ятої чесної книги про рідне село та своїх земляків. На її видання знову витратить не одну свою пенсію, а книги безкоштовно роздасть людям – нехай читають.
А дров йому на всю зиму напиляв син Віктор – буде чим зігріватися у творчій самотності.
11.08.2008
с. Свистунівка на Сватівщині
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛІТОПИСЕЦЬ СЕЛЯНСЬКОЇ ДОЛІ
Хата пасічника і літописця Івана Васильовича Дробицького віртуально доживає віку в самісінькому епіцентрі Всесвіту, а в реальності ж пасеться на краєчку села Свистунівки, на віддалі від бурхливих політичних подій, від глобальних зрушень у живій природі й у свідомості напівживого-напівмертвого українського суспільства.
Сама хата пасеться в густих бур’янах людського безпам’ятства, а мудрий дід Іван, ветеран війни і праці, на диких квітниках випасає своїх бджіл, мимохідь опікуючись ще й долею десятка курочок на чолі з двома півнями, чотирьох песиків та однієї кішечки. Обидві доньки зі своїми дітьми й онуками живуть на Донеччині, син Віктор – у Сіверськодонецьку. Із ними Іван Васильович зрідка передзвонюється. А буває, що вони й наїжджають до батька, діда та прадіда – поласувати добрим степовим медком.
Неймовірна спека, неймовірна тиша, неймовірно первозданна краса довкіл! А бджоли собі гудуть, а нічні цикади пиляють дідові дрова з пересохлого саду, бо вугілля закінчується, а газу немає – не дотягнули трубу до видатної, як на мій погляд, людини місцеві начальники-людинолю… вибачте, людиноненависники-регіонали. До «лампочки» їм дідові неабиякі заслуги: те, що фашиста громив, поки й скалічився; те, що весь вік трудився в колгоспі, втрачаючи залишки здоров’я; те, що написав і своїм пенсіонерським коштом видав аж чотири цікаві й корисні для сучасників книги з історії рідного села, Сватівщини, усієї любленої ним України…
«Дід Іван – вічний трудівник, – кажу я сам собі, – а місцеві начальнички – тимчасові трутні». І це не метафора, не якась гіпербола, а чистісінька правда, ота, яку називають життєвою.
Від нагоди до нагоди навідуюсь я до дідового обійстя, та не сам-один, а з друзями: Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Миколою Твердохлібом, Василем Леоненком… На пісенно-поетичну «толоку» нашу незрідка підходили сусіди й родичі Івана Васильовича, керівники господарств і підприємці. Тоді подвір’я літописця селянської долі перетворювалося на своєрідний Майдан, на якому говорилося все про все. І виходило, що всім присутнім боліло одне: пограбування села й держави іменитими негідниками місцевого штибу та всеукраїнського масштабу. Іван Васильович, чесна й принципова натура, не може й не хоче прощати руйнівників колгоспу, який він творив і збагачував своєю багаторічною працею. Ще зовсім юним хлопцем захищав рідну землю від гітлерівських зайд; у голодні повоєнні роки писав листи Сталіну про голодомор у селі… Його неодноразово затримували всюдисущі «гебісти-беріївці», могли знищити, але правда, слава Богу, перемагала…
Іван Васильович має твердий намір засісти за написання своєї п’ятої чесної книги про рідне село та своїх земляків. На її видання знову витратить не одну свою пенсію, а книги безкоштовно роздасть людям – нехай читають.
А дров йому на всю зиму напиляв син Віктор – буде чим зігріватися у творчій самотності.
11.08.2008
с. Свистунівка на Сватівщині
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію