Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.09
07:12
Золотіють соняхи від сонця,
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
2026.08.09
00:07
Перші кроки серед руїн
Посеред цього згарища, оточені щільним кільцем німецьких тілоохоронців Цезаря, з'явилися володарі доль. Юлій Цезар ішов першим. На ньому був похідний панцир, але поверх нього – пурпуровий плащ імператора. Його обличчя виглядало
2026.08.08
21:48
Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
2026.08.08
20:10
Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хв
2026.08.08
19:31
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
2026.08.08
17:13
Не піду під щитом я "на ви",
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
2026.08.08
16:11
А бики не зарили сокири
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
2026.08.08
15:10
Весна барвиста, лагідно-казкова,
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
2026.08.08
13:44
Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
2026.08.08
11:56
Задощило.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
2026.08.08
11:56
коли розвиднюється
але хмарам тісно
і цей розклад
небесний цей ландшафт
гармоніює із душевним
надто звісним
із люстром де усі
шляхи навспак назад
але хмарам тісно
і цей розклад
небесний цей ландшафт
гармоніює із душевним
надто звісним
із люстром де усі
шляхи навспак назад
2026.08.08
09:52
P.S. Четвер – есей
0 Друзям. Песах. Смеркалось.
1 От і Четвер. З Петром приготували Пасху, запекли ягня, щоб Учитель спожив зі Своїми учнями.
2 Знайомий воду приніс*. В цей час і учні зайшли.
3 Накритий стіл в світлиці. З’явивсь Ісус і почали. Ще
2026.08.08
07:33
За хмарою хмара - і кожна мрячить
Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
2026.08.08
04:44
постійна втома, не розумію
спав три, чи більше, діб
мене змолов хтось, поспіль розсіяв
не годний до трудів
наче хтось соки із мене вичавив
пить не у змозі я
голодним чуюся, у чім тут причина
їв же кінський біляш
спав три, чи більше, діб
мене змолов хтось, поспіль розсіяв
не годний до трудів
наче хтось соки із мене вичавив
пить не у змозі я
голодним чуюся, у чім тут причина
їв же кінський біляш
2026.08.07
21:51
А без тебе і небо несинє —
наче осінь дочасна спива
з неба синяву всмак по краплині.
Вигасає в осмуті трава.
Замовкають поволі цикади —
найказковіший супровід снів, —
а натомість нема кому грати.
Кожен вечір тепер онімів.
наче осінь дочасна спива
з неба синяву всмак по краплині.
Вигасає в осмуті трава.
Замовкають поволі цикади —
найказковіший супровід снів, —
а натомість нема кому грати.
Кожен вечір тепер онімів.
2026.08.07
15:27
Чорний сніг і попелястий світанок
Контраст цієї ночі розколов місто навпіл. На римських барикадах легіонери, втомлені, брудні від сажі та кіптяви, дивилися на заграву з полегшенням. Вони витирали піт з чола і міцніше стискали руків'я своїх гладіусів.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"З низів я бачу все" (2008)
ЛІТОПИСЕЦЬ СЕЛЯНСЬКОЇ ДОЛІ
Хата пасічника і літописця Івана Васильовича Дробицького віртуально доживає віку в самісінькому епіцентрі Всесвіту, а в реальності ж пасеться на краєчку села Свистунівки, на віддалі від бурхливих політичних подій, від глобальних зрушень у живій природі й у свідомості напівживого-напівмертвого українського суспільства.
Сама хата пасеться в густих бур’янах людського безпам’ятства, а мудрий дід Іван, ветеран війни і праці, на диких квітниках випасає своїх бджіл, мимохідь опікуючись ще й долею десятка курочок на чолі з двома півнями, чотирьох песиків та однієї кішечки. Обидві доньки зі своїми дітьми й онуками живуть на Донеччині, син Віктор – у Сіверськодонецьку. Із ними Іван Васильович зрідка передзвонюється. А буває, що вони й наїжджають до батька, діда та прадіда – поласувати добрим степовим медком.
Неймовірна спека, неймовірна тиша, неймовірно первозданна краса довкіл! А бджоли собі гудуть, а нічні цикади пиляють дідові дрова з пересохлого саду, бо вугілля закінчується, а газу немає – не дотягнули трубу до видатної, як на мій погляд, людини місцеві начальники-людинолю… вибачте, людиноненависники-регіонали. До «лампочки» їм дідові неабиякі заслуги: те, що фашиста громив, поки й скалічився; те, що весь вік трудився в колгоспі, втрачаючи залишки здоров’я; те, що написав і своїм пенсіонерським коштом видав аж чотири цікаві й корисні для сучасників книги з історії рідного села, Сватівщини, усієї любленої ним України…
«Дід Іван – вічний трудівник, – кажу я сам собі, – а місцеві начальнички – тимчасові трутні». І це не метафора, не якась гіпербола, а чистісінька правда, ота, яку називають життєвою.
Від нагоди до нагоди навідуюсь я до дідового обійстя, та не сам-один, а з друзями: Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Миколою Твердохлібом, Василем Леоненком… На пісенно-поетичну «толоку» нашу незрідка підходили сусіди й родичі Івана Васильовича, керівники господарств і підприємці. Тоді подвір’я літописця селянської долі перетворювалося на своєрідний Майдан, на якому говорилося все про все. І виходило, що всім присутнім боліло одне: пограбування села й держави іменитими негідниками місцевого штибу та всеукраїнського масштабу. Іван Васильович, чесна й принципова натура, не може й не хоче прощати руйнівників колгоспу, який він творив і збагачував своєю багаторічною працею. Ще зовсім юним хлопцем захищав рідну землю від гітлерівських зайд; у голодні повоєнні роки писав листи Сталіну про голодомор у селі… Його неодноразово затримували всюдисущі «гебісти-беріївці», могли знищити, але правда, слава Богу, перемагала…
Іван Васильович має твердий намір засісти за написання своєї п’ятої чесної книги про рідне село та своїх земляків. На її видання знову витратить не одну свою пенсію, а книги безкоштовно роздасть людям – нехай читають.
А дров йому на всю зиму напиляв син Віктор – буде чим зігріватися у творчій самотності.
11.08.2008
с. Свистунівка на Сватівщині
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛІТОПИСЕЦЬ СЕЛЯНСЬКОЇ ДОЛІ
Хата пасічника і літописця Івана Васильовича Дробицького віртуально доживає віку в самісінькому епіцентрі Всесвіту, а в реальності ж пасеться на краєчку села Свистунівки, на віддалі від бурхливих політичних подій, від глобальних зрушень у живій природі й у свідомості напівживого-напівмертвого українського суспільства.
Сама хата пасеться в густих бур’янах людського безпам’ятства, а мудрий дід Іван, ветеран війни і праці, на диких квітниках випасає своїх бджіл, мимохідь опікуючись ще й долею десятка курочок на чолі з двома півнями, чотирьох песиків та однієї кішечки. Обидві доньки зі своїми дітьми й онуками живуть на Донеччині, син Віктор – у Сіверськодонецьку. Із ними Іван Васильович зрідка передзвонюється. А буває, що вони й наїжджають до батька, діда та прадіда – поласувати добрим степовим медком.
Неймовірна спека, неймовірна тиша, неймовірно первозданна краса довкіл! А бджоли собі гудуть, а нічні цикади пиляють дідові дрова з пересохлого саду, бо вугілля закінчується, а газу немає – не дотягнули трубу до видатної, як на мій погляд, людини місцеві начальники-людинолю… вибачте, людиноненависники-регіонали. До «лампочки» їм дідові неабиякі заслуги: те, що фашиста громив, поки й скалічився; те, що весь вік трудився в колгоспі, втрачаючи залишки здоров’я; те, що написав і своїм пенсіонерським коштом видав аж чотири цікаві й корисні для сучасників книги з історії рідного села, Сватівщини, усієї любленої ним України…
«Дід Іван – вічний трудівник, – кажу я сам собі, – а місцеві начальнички – тимчасові трутні». І це не метафора, не якась гіпербола, а чистісінька правда, ота, яку називають життєвою.
Від нагоди до нагоди навідуюсь я до дідового обійстя, та не сам-один, а з друзями: Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Миколою Твердохлібом, Василем Леоненком… На пісенно-поетичну «толоку» нашу незрідка підходили сусіди й родичі Івана Васильовича, керівники господарств і підприємці. Тоді подвір’я літописця селянської долі перетворювалося на своєрідний Майдан, на якому говорилося все про все. І виходило, що всім присутнім боліло одне: пограбування села й держави іменитими негідниками місцевого штибу та всеукраїнського масштабу. Іван Васильович, чесна й принципова натура, не може й не хоче прощати руйнівників колгоспу, який він творив і збагачував своєю багаторічною працею. Ще зовсім юним хлопцем захищав рідну землю від гітлерівських зайд; у голодні повоєнні роки писав листи Сталіну про голодомор у селі… Його неодноразово затримували всюдисущі «гебісти-беріївці», могли знищити, але правда, слава Богу, перемагала…
Іван Васильович має твердий намір засісти за написання своєї п’ятої чесної книги про рідне село та своїх земляків. На її видання знову витратить не одну свою пенсію, а книги безкоштовно роздасть людям – нехай читають.
А дров йому на всю зиму напиляв син Віктор – буде чим зігріватися у творчій самотності.
11.08.2008
с. Свистунівка на Сватівщині
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
