СПОГАДИ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ




ПОНОМАРЕНКО
ПАРАСКОВІЯ ДМИТРІВНА

1915 р.н., жителька с. Цимбали
(нині покійна)


По сусідству із сім’єю Бакулів, уже після розкуркулення (коли їх переселили до старої хати, в іншому кутку села), жила одна сім’я. У них був син Василь, тоді йому було, здається, чотири роки. Він був дуже хворобливою дитиною. Його батьки хотіли, щоб він помер, як їм здавалося, для свого віку він багато їв. Але, насправді, що він там міг зайвого з’їсти? Одну перепічку з висівок та гнилої цибулі завтовшки з палець. Батьки зовсім не жаліли дитину, менше давали йому їсти, ніж їли самі. У Василя пух живіт від голоду, запали очі й ніс, але він так і не помер.
Бабусина мачуха в цей час була вагітною, але дитину народила мертвою. У ці роки владі було однаково, хто й де помирає, тому жінка закопала свою померлу дитину в городі.
Багато людей помирало прямо на вулицях. Їх збирав чоловік на підводі й кудись вивозив, якщо це були чиїсь родичі – їх забирали. Когось, із позападалими очима, навіть родичі не впізнавали, у декого з померлих родичів узагалі вже не було – померли ще раніше.


Записала студентка
філологічного факультету СумДУ
Богдана Бондаренко у 2006 році





СКРИННИК
МОТРОНА ЯКІВНА

народилася 23 листопада 1923 року
в селі Марківка Штепівського району
(нині Білопільський район)


У 1928 році вся сім’я Скринників переїхала до села Рудка, що неподалік Марківки. Під час колективізації в них забрали все зерно. У комуну вступати не захотіли, а залишилися жити у своєму будинку. Щоб заробити копійчину, батько ходив пішки в Росію (Курську область) і міняв сорочки, рушники, що їх вишивала мати, на зерно. Принесене батьком зерно перетирали на тертушку й варили з нього супи. Від голодної смерті рятувала корова, яку вдавалося годувати з великими труднощами, інколи доводилося знімати стріху й годувати нею худобу.
У часи голоду зі стебел кукурудзи пекли пиріжки, з листя лободи, щавлю, гичі буряків пекли коржики, із різних бур’янів варили супи. Також їли патоку, яку брали на цукровому заводі. Із суміші перемеленого вівса й патоки варили кисіль. Щоби зготувати квашу, затирали житню муку, гречану муку запарювали й ставили в тепле місце, щоби прокисло, потім цю суміш варили.
Селяни, які залишилися на своїх наділах, але не мали корови й не ходили нічого міняти, вимирали сім’ями. У тих, хто не платив податку за хату, сад, наділ, забирали корову, описували майно. Коли не вистачало дров для опалення, топили бадиллям гарбузів, соняшників та картоплі. Картоплю садили лушпинням, бо її не вистачало до наступної весни.


Записала студентка
філологічного факультету СумДУ
Олена Піскун у 2006 році





БОНДАРЕНКО
ТЕТЯНА СЕМЕНІВНА

1910 р.н., жителька села Товста


Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина та гойдається всім тілом: назад-вперед. І тихо, напівголоса шепоче: «Їсти, їсти, їсти…».


Записала студентка
філологічного факультету СумДУ
Наталія Коваленко у 2006 році





ПІСКУН
ФЕДІР ПАРФИЛОВИЧ

народився 18 червня 1926 року в селі Марківка
Штепівського району (нині Білопільський район)


Мій батько, Парфило Петрович, усе життя був столяром, але мав неабиякі здібності до мистецтва ліпки з глини, незважаючи на повну відсутність освіти. У 1932 році відбувався конкурс робіт, виконаних селянами (малюнок, скульптура, вишивка тощо). Він зліпив з глини бюст Т.Г. Шевченка, отримавши в нагороду «Кобзаря», хоча головним призом було обіцяно молотарку. У цьому ж році відбувалася колективізація, у людей забирали продукти харчування, худобу, птицю, садовину.
Батько виліпив бюст Леніна і поставив його по коліна у своє останнє зерно. Виконавці колективізації, прийшовши до нього, відверто розгубилися й не стали забирати зерно з-під ніг свого «вождя». Таким чином, талант і винахідливість простого селянина врятували його сім’ю від голоду.
У 1933 році сім’я вступає (добровільно) у комуну, де проживає до 1939 року. Власне, голод людей, які проживали в комуні, не торкнувся. Але більшість одноосібників, які не захотіли вступати в комуну, гинули з голоду. У кожній комуні, а їх у селі Марківці було три, проживало близько 100 осіб. Приміщення нагадували бараки, кожна сім’я мала право тримати худобу (корову, порося, коня), люди займалися сільським господарством. Їжу готували спільно, усією комуною, переважно це були галушки, юшка, суп із гречки, вівса, ячменю. Отримували на трудодні зерно пшениці, жита. У скрутні часи їли гущу з браги. У комуні займалися заготівлею дров, вирощуванням жита. За дострокове скошування зернових віддавали під суд. Для випічки хліба й опалення власної кімнати батько зліпив піч.


Записала студентка
Філологічного факультету СумДУ
Олена Піскун у 2006 році





ЯРМОЛЕНКО
ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ

1925 р.н., жив на хуторі Марусиному
(нині такого населеного пункту немає)


Мій дід (Штоля по-вуличному) жив у Марківці, мав свій магазинчик, фаетон, коні. Коли почалася колективізація, усе покинув і виїхав до Сум, там фарбу робив. На Марусиному тоді був 31 двір.
У 1929 році в людей забрали всіх корів, а мого батька поставили завфермою. У Клима Васильовича Щербини була велика хата, прямо туди зсипали забране в людей зерно. А коли почалася посівна, то батька судили – посадили в Штепівку на півтора роки. Восени 1932 року з поля було вкрадено все стадо наших гусей. У 1933 році (був сам піст) прямо з сараю було викрадено телицю тільну й корову. Померло троє діток і батько. То коли вже батько помер, три дні лежав – не було в хаті ні хліба, ні солі. Нікому біло труну робити, нічим було пом’янути. Потім приїхав батьків брат – голова сільради – і похоронили. А ми з сестрою і не пішли провести батька - ходити не могли, пухлі були. Штовхнеш мене – і не можу піднятися, кричу, поки хтось не підніме.
Коли в нас на городі почало наливатися жито, то мати варила з нього тюрю і давала нам по одній ложці один раз і більше не дає, а ми кричимо: «Давай їсти!» Так вона нас дубцем по руках простягнутих. Потім дід Штоля взяв мене в Суми. Я набирав холодної води у відра, ходив по Сумах і вигукував: «Холодна вода! Кому холодної води? Десять копійок – кружка». Заробляв 1 – 2 рублі в день. Так і вижив.


Записала бібліотекар Марківської
сільської бібліотеки Л.В. Деркач





ЛИЦМАН (ЛАПЧЕНКО)
ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

1914 р.н., м. Білопілля


Я народилася в Білопіллі в 1914 році. Нас, дітей, у сім’ї було двоє: я та брат. Батько був інвалідом війни 1914 – 1918 років, тобто Першої світової, працював сторожем на городі (у якій організації, точно не згадаю). Мама не працювала, здоров’я в неї було не дуже добре. Коли настав голодний 1933 рік, жити стало зовсім важко. Господарства в нас не було, крім городу, худоби теж не було ніякої, навіть курки жодної не мали.
Їли все, що траплялося: висівки, бур’яни. Оскільки мама була слаба, вона не перенесла голоду, померла. Тоді їй було 42 роки. Помер від голоду й рідний батьків брат у свої 50 років. Нас у сім’ї залишилося троє. Я теж пішла працювати на Білопільську овочесушарку. Тим, хто працював, давали на добу 300 г хліба. Батько свої 300 г, коли мама була ще жива, ділив з нею. Коли мама померла, щоб її поховати, виміняли в знайомих за робочий господарський візок буханку сірого хліба. Той чоловік був залізничником, і їм жилося краще в голодовку.
Я працювала на сушарці по 12 годин, було тільки дві зміни. Сушили картоплю, моркву, буряк. Бувало, просимо чоловіків, тих, що обварювали картоплю перед сушкою, щоб вони декілька картоплин зварили повністю, а потім ми потихеньку, ховаючись від бригади, її з’їдали, щоби геть не опухнути з голоду. Бувало, йдеш на роботу через дерев’яний міст, що був на річці Свистун, а там сидить дитя, опухле з голоду, повертаєшся з роботи – бачиш його на мосту вже мертвим. Страшні були часи, важкі.


Записала завідуюча архівним відділом
К.І. Грибенко, 12.05.1995 р.





ВЕЛИКОРОД
ТЕТЯНА МИТРОФАНІВНА

1914 р.н., с. Марківка


Було мені тоді сімнадцять років. У 1933-му був великий голод, як скрізь, так і в селі Марківці. Люди мерли на ходу. Їли що кому попадеться під руку – і котів, і собак. І був один випадок на Тигулевій вулиці. Жила сім’я (прізвища не пам’ятаю), батько й мати, була з ними менша дочка. Чи вже з голоду, чи головою заболіла, повідрубувала живій матері ноги й варила з них холодець. Батько помер раніше, а за батьком і мати пішла. На війні й дочка вмерла.


Записала бібліотекар
Білопільської ЦРБ Т.В. Щигло





ЩУКЛА
ЄВГЕНІЯ СЕМЕНІВНА

1919 р.н., м. Білопілля


Жили ми в 30-і роки на вулиці Щуклівка (тепер імені Кутузова). Сім’я з чотирьох чоловік: батько, мати, я та менший брат. У 1933 році було дуже голодно. Коли створювали на Мухівці колгосп, мати записалася, а батько не захотів, оскільки ж він був господарем, то в нас забрали комору й сарай. Із худоби залишилася конячка стара та маленьке телятко, бо корову вкрав батьків брат.
Батько дуже переживав за все це й захворів тяжко. Тому голодовка особливо була страшна для нашої сім’ї, бо працездатною була лише мама.
Тому, коли стало майже нічого їсти, приїхали з-під Путивля мамині сестри (Путивльський район входив тоді до складу Росії, і люди там жили дуже добре, у них не позабирали все, як в Україні) й забрали мене до себе в село працювати по господарству: виганяла корів на пашу, порала худобу. Тітки мене любили, тому годували добре, щоб я підростала, бо на зріст була дуже-дуже мала.
А мама й брат усе, що було, продавали, щоб купити батькові хоч трішечки молока та патоки, бо він був дуже хворий і більше нічого не їв. Тому, коли я приїхала від тіток, була страшенно перелякана виглядом моїх рідних. Одні кістки, очей навіть не було видно.
Після голодовки жилося теж дуже важко. Мама ходила жати вночі, а вдень то вантажила, то в ланку, а писали лише паличку в табель.
Батько помер 1946 року. До того часу його хвороба вкрай знесилила, і він не міг винести ще одну голодовку. Залишилися ми з мамою, бо брата німці вигнали в Німеччину, із якої він більше не повернувся.


Записала бібліотекар
Білопільської ЦРБ Н.В. Лапченко,
серпень 1994 року





ПЕТРО ЖИВОДЬОРОВ

1924 р.н., хутір Шевченків
Печищанської сільради
(нині такого населеного пункту немає)


Навесні 1933 року мені йшов дев’ятий рік. Пам’ятаю, як моя мама сховала в гноянці горщик останнього пшона. Говорила, що зварить із нього аж десять разів куліш. Але шукачі розкидали гній і знайшли той горщик. Як же вони реготали, підносячи до носа матері те пшоно й запитуючи, чим пахне. Мати плакала, а вони, схрестивши пальці, залякували ґратами.
А ще добре пам’ятаю, як випасав корову на роменському шляху. Люди з усіх усюд тягнулися шляхом «на кацапщину», щоби поміняти речі на хліб і картоплю. але звідти поверталися не всі, і на шляху через кожні десять-п’ятнадцять кроків лежала мертва або опухла людина, неначе налита синьою водою.
Розповідають, що в одній сім’ї було багато дітей, які щодня вмирали, а мати була дуже слаба й пухла з голоду. Коли приїхали забирати мертвих дітей, то батько сказав: «Забирайте й матір, бо завтра не буде кому вивозити й нічим буде везти на кладовище». Коли її привезли на кладовище, то вкинули туди напівживою. Вона просила, щоб не закидали землею, бо ще жива. Але її не послухали й закидали.
Мати моя згадувала, що як ішли до школи, то при дорозі лежали мертві.
Ось такий голодомор страшний був у 1933 році.


Записала бібліотекар
Жовтневої міської бібліотеки
Л.М. Шубенко





МАНЖАРА
СТЕПАН МИНОВИЧ

1914 р.н., хутір Швидунів
(нині вул. Садова), с. Жовтневе


Жив чоловік на Федосівці. Бідно жив, бо шестеро дітей спали на соломі, на долівці. Та годувати їх треба. Він мав коня, корову, овечки, трохи землі. Добровільно він не віддав нічого в колгосп, то забрали все, залишили тільки порожню хату, а їх оголосили куркулями й вислали до Сибіру.
І на зерно, і на картоплю, і на молоко, яйця, м’ясо – на все податки були. Забирали останнє. Мені згадалося, як уночі відкопали картоплю Шкурчини (зі Швидунового). Закопана вона була аж у кінці городу, навіть по другий бік струмка, що протікав унизу. Але, мабуть, лопата цокнула або вогник блиснув, а були такі, що слухали й слідкували, – і зразу туди наряд викликали. Забрали й картоплю, і господаря в ту ж ніч. Мій батько в кладочці закопав два мішки зерна, у дворі – картоплю. Варили та їли вночі. А ще мій дядько Манжара Данило Сергійович працював у заводі й мав доступ до бойні, то раз він приніс мішок кісток. Їх варили по декілька разів і тим урятувалися від голодної смерті.


Записала бібліотекар Жовтневої
міської бібліотеки Л.М. Шубенко





МАНЖАРА (ДРОЗДЕНКО)
УЛЯНА ІВАНІВНА

1918 р.н., жила на Федосівці,
с. Жовтневе


У ті роки дуже багато людей виїхало з села. Були господарі, які мали трактор або віялку, сівалку або ще щось – у них забирали і техніку, і коня, і корову. А в тих, у кого нічого такого не було, корову не забирали. Батько мій коня сам віддав, а корова залишилася, то в нашій сім’ї ніхто не помер з голоду, хоч і голодували. А в дядька Юхима сини малі, Андрійко та Мишко трьох і чотирьох років, померли, донька вижила. Вище через дорогу від нас жив Іван Афанасійович Бугрим. Усе робив, але дуже їсти хотів. Коли з’явилася патока, він наївся її, від того й помер.
Лободу рвали, ласкавець-зілля, кропиву, конюшину. Одварювали, проціджували, додавали натовченого в ступці з колосків і пекли коржі. Хто працював – хліба на робітників давали по 100 г, на велику сім’ю – хлібину.
У період найлютішого голоду в заводі дозволили видавати людям потроху патоки. Вона була в чанку, а до неї страшенна черга – сила людей з коробочками, кружечками, навіть із ложечками. А з боків від цієї черги складали мертвих, які не діждали й цієї допомоги.


Записала бібліотекар Жовтневої
міської бібліотеки Л.М. Шубенко





ЦЕЛІК
МАРІЯ ГРИГОРІВНА

1922 р.н., жила в селі Вирі


Я добре все пам’ятаю. Мені було тоді 11 років. У тридцятому році мій батько помер. Нас було п’ятеро дітей у матері. Спочатку брат Льоня помер, йому було чотири роки, потім сестра Шура, потім ще один брат. Зосталося нас двоє – я та братик.
У Прокопа Даниловича Целіка батько працював на складі, вони голоду не знали. А я все пам’ятаю – людей, як дрова, бувало, на гарбу вантажили, везли по вулиці. Що їли? Кукурудзу. Ні, не зерно. Бадилля. Оті м’якенькі серединки. А ще «галети» з верхівок товченої свиріпи робили – мене й зараз пересмикує, як згадаю. Хіба що сховаєш? Усе повимітали, лиходії, усе забрали.





РЕДЧЕНКО
МАРФА ГРИГОРІВНА

1922 р.н., с. Марківка


Дуже багато людей померло з голодовки. Їли котів, собак, різне насіння, ходили до конюшні. Як, було, там щось пропаде, то за конину билися.
По дворах ходили Целік Андрій, Круподер Марко і дві комсомолки. Батько біля комина замазав засипане зерно, але його забрали.


Записав журналіст газети
«Білопільщина» О. Горда





СИРЕНКО ВАСИЛЬ ЛУКИЧ
та СОРОКА ГАЛИНА АРСЕНТІЇВНА

1930 р.н., с. Рудка


Голодомор – яке страшне це слово. Згадавши про нього, старі люди гірко плачуть, а інші й слова не можуть промовити. У кого спитаєш про голодомор, говорять: «Не доведи, Боже, дітки, пізнати це на собі».
Дійсно, голод – це страшне. Про одну з сімей, яка постраждала через голодомор, розповідають односельчани. У ній було 12 дітей, а залишилося троє. Майже щодня до їхнього двору під’їжджала підвода, мов та смерть, і забирала пухле тіло дитини. Батьки помирали з голоду й горя, але не наважувалися пожертвувати донькою чи сином, щоб вижили інші. Навіть коли дитина ще тріпалася, її клали на віз, і там закінчувались останні хвилини життя. Смерть не обминула й меншу, Катерину. Батьки віддали її в дитсадок, мабуть, сподіваючись, що за грою вона забуде пережите. Але ж ні – маленька дитина перекинула на себе кип’яток і померла. Залишилося двоє. Ось така доля.
Половина населення вимерла, і звинувачували в цьому Сталіна. Зима була важкою порою для людей, а от коли почало наливатися жито, людей умирало більше, тому що їли недостигле зерно. Щоб вижити, щоби прожити ще хоч деньок, збирали колоски на полі. Маленькі, голі, босі, голодні дітки вже в п’ять років знали, як треба працювати, щоб з’їсти хоч крихту хліба.
Та не всі тоді страждали. В Алекси з хутора Першотравневого були рідні й нерідні діти. Він не голодував, бо в нього на стелі під дахом лежали харчі: м’ясо, борошно, яйця та інше. Усе це Алекса ділив з нерідними дітьми, а рідні нічого цього не знали. І коли його діти віддавали останній окраєць хліба татові, він у глибині душі сміявся. Тимчасом як у батьковій домівці пахло запашним хлібом, у дітей – холодом і голодом. Дізнавшись про підступність, жадібність і несправедливість батька, вони вирішили помститися – забили його дошками на даху. Алекса довго кричав, доки його почули. На той час він уже був ні живий, ні мертвий. Скоро й за ним приїхала підвода.
Хоронили тоді людей не так, як тепер. Найчастіше тіло замотували в ряднину й скидали в глибоке провалля, спеціальну канаву. Ось яка ця голодовка. Такого горя краще вам не знати.


Записала бібліотекар
Білопільської ЦРБ Т.В. Щигло





ФЕСЕНКО
ГАЛИНА ІВАНІВНА

(1942 р.н.) згадує розповіді старших


У 1933 році була засуха, малий урожай на хліб, картоплю. До цього, за розповідями старших людей, хліб, який уродив, забирали під керівництвом Сталіна, вивозили кудись і гноїли. Багато людей померло від голоду. Голод був і в нашому селі. Чимало сімей вимерло повністю.
До цього часу залишилися порожні подвір’я. У деяких сім’ях померло по одній, по дві, по три людини. Мертвих не встигали вивозити – і нікому було, і нічим, бо всі були слабі. Проти хати Дубовикової баби Марусі була викопана яма, до якої скидали мертвих людей без гробів.


Записав учень 6-го класу Вадим Фесенко, 2003 рік





КЛИМЧЕНКО
ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ

1923 р.н., с. Товста


Під час голоду 1932 – 1933 років мені було дев’ять років. Голод пам’ятаю. Місцеві активісти за дорученням влади забирали все, що залишилося в селян. Приходили по 3 – 4 чоловіки. Люди ховали, що могли: по ямах, криницях, ставках. Я пам’ятаю, як мої батьки прорубали в ставку лід і покладали туди мішки із зерном. Свиней кололи в погребах, надягаючи на голову свині мішок із попелом. Щоб ніхто не чув. Так і виживали.
У період весняної сівби варили затірку й давали по черпаку на душу, хто вступав до колгоспу. Люди не хотіли йти працювати до колгоспу. Тих, хто не хотів, примушували це робити. На полі будували вишку, із якої велося спостереження за колгоспниками, чи ніхто не краде. Люди почали помирати з весни 1932 року й до осені 1933 року.
Жителі села Товста не дуже голодували, крім поодиноких випадків. Може, тому, що великих багачів не було.





Від автора: «Ось тут мають бути публікації спогадів і документів та фотографії моїх земляків, рідних і друзів про лихоліття 30 – 50-х років…
Щиро вірю, що моя книга матиме продовження…»


2010