Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Був травень
«От колись крикне так автівка, а я візьму та помру», – думав я, тицяючи кінцем палиці в хідник і боячись смерті.
«Треба прискорити крок, повернути у двір, пройти всередину театру. Там вже не страшні автівки, і вельми можливо, що я не помру».
Але повернути у двір мені не вдалося. Я не побачив його. Він стояв, притулившись до стіни театру і заклавши ногу за ногу. Ці ноги були взуті у криваво-руді туфлі на пухлій підошві, над туфлями були грубі шерстяні панчохи, а над панчохами – шоколадного кольору пухирами штани до колін. На ньому не було жакета. Замість жакета на ньому була дивна куртка, зроблена з замші, з якої колись робили чоловічі гаманці. На грудях – металева доріжка з пряжечкою, а на голові – жіночий берет із коротким хвостиком.
Це був молодий чоловік сліпучої вроди з довгими віями, бадьорими очима. Перед ним стояли п’ять чоловіків акторів, одна акторка й один режисер. Вони перепиняли дорогу в браму.
Я зняв капелюх і вклонився молодому чоловіку. Він привітав мене дивним чином, а саме – зчепив долоні обох рук, підняв їх угору і мовби закалатав у невидимий дзвін. Він пронизливо поглянув на мене, браво усміхаючись очима надзвичайної вроди. Я зніяковів і випустив палицю.
- Як ся маєте? – спитав мене молодий чоловік.
Я ся мав добре, мені лише заважали автівки своїм пекельним криком, я щось мимрив і криво надів капелюха. Тут на мене всі звернули увагу.
- А як ви ся маєте? – спитав я, причому мені здалося, що язик мій розпухнув.
- Добре! – відповів молодий чоловік.
- Він щойно приїхав з-за кордону, – тихо сказав мені режисер.
- Я читав вашу п’єсу, – суворо заговорив молодий чоловік.
«Треба було мені іншим ходом, через двір, піти до театру», – подумав я тужливо.
- Читав, – звучно повторив молодий чоловік.
- І як вона вам, Полієвкте Едуардовичу? – спитав режисер, не спускаючи очей з молодого чоловіка.
- Добре, – коротко мовив Полієвкт Едуардович, – добре. Третю дію треба переробити. Другу картину з третьої дії треба викинути, а першу картину перенести у четверту дію. Тоді вже буде зовсім добре.
- Підіть-но додому та й перенесіть, – шепнув мені режисер і неспокійно підморгнув.
- Ну ж бо, продовжую, – заговорив Полієвкт Едуардович. – І от вони вдираються й арештовують Ганса.
- Дуже добре, – зауважив режисер. – Його треба арештувати, Ганса. Тільки чи не вважаєте ви, що його ліпше арештувати в попередній картині?
- Бредня! – відповів молодий чоловік. – Саме тут його потрібно арештувати, і більше ніде.
«Це закордонне оповідання, – подумав я. – Та тільки за що він на Ганса так озвірів? Я хочу слухати закордонні оповідання, помру я чи не помру».
Я потягнувся до молодого чоловіка, стараючись не зронити ані слова. Моя душа розкисла, потім щось здригнулося у грудях. Я схотів почути про розжарену Іспанію. І аби зараз заграли на гітарах. Але нічого цього я не почув. Молодий чоловік, мучачи мене, продовжував розповідати про нещасного Ганса. Мало того, що його арештували, його ще й побили в дільниці. Але й того мало – його посадили у в’язницю. Мало й того – бідну стару, матір цього Ганса, прогнали з помешкання, і вона ночувала на бульварі під дощем.
«Господи, які понурі речі він розповідає! І де він, на моє горе, зустрів цього Ганса за кордоном? І пройти у браму не можна, допоки він не скінчить про Ганса, тому що це нечемно, на найцікавішому місці…»
Далі в ліс, більше труску. Ганса засудили до каторжних робіт, а його мати застудилася на бульварі й померла. Мені хотілося нарзану, серце завмирало і падало, автівки хлопали й гаркали. З’ясувалося, що насправді жодного Ганса не було і молодий чоловік не зустрічав його, а просто розповідав третю дію своєї п’єси. У четвертій дії мати перед смертю промовила прокляття катам, які погубили Ганса, і померла. Мені здалося, що згасло сонце, я почувся нещасним.
Обіч потріпаний чоловік грав на скрипці мазурку Венявського. Перед ним на хіднику, в кашкеті, лежали мідні п’ятаки. Трохи віддалік інший торгував бляшаними мишами, і вони на гумках спритно бігали по дощечці.
- Чудова річ! – мовив режисер. – Чекаємо, чекаємо нетерпляче!
Тут до брами підкотила дешева маленька автівка і зупинилася.
- Ну, мені час, – сказав молодий чоловік. – Товаришу Єрмолай, до Герцена.
Надзвичайно понурий Єрмолай за шибками засмикав якісь важелі. Молодий чоловік похитав дзвін, зник у каретці й беззвучно відлетів. Негайно перед його обличчям спалахнуло зелене око і пропустило каретку Єрмолая. І молодий чоловік уїхав просто в сонце та щез.
І я зняв капелюх і вклонився йому вслід, і купив бляшану мишу для хлопчика, і врятувався від автівок, увійшовши у дворі в маленькі двері, і там ізнову побачив режисера, і він мені сказав:
- Ох, слухайте його. Ви слухайте його. Ви переробіть третю картину. Вона – недобра картина. Великі непорозуміння можуть статися через цю картину. Бог з нею, з третьою картиною!
І зник травень. І потім був червень, липень. А тоді настала осінь. І всі дощі поливали цей провулок, і, хвилюючи серце своїм гулом, поверталося коло на сцені, і щодня помирав я, і тоді знову настав травень.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Був травень
Переклав Василь Білоцерківський
Був травень. Був чудовий місяць травень. Я йшов провулком, тим самим, де міститься театр. Це був відмінний, гладенький, улюблений провулок, яким безперервно проїжджали автівки. Проїжджаючи, вони хлопали металевою кришкою, вставленою в асфальт. «Можливо, це каналізаційна кришка, а можливо, водогінна», – міркував я. Ці автівки розпачливо кричали різними голосами, і щоразу, як вони кричали, падало серце і підгиналися ноги.
«От колись крикне так автівка, а я візьму та помру», – думав я, тицяючи кінцем палиці в хідник і боячись смерті.
«Треба прискорити крок, повернути у двір, пройти всередину театру. Там вже не страшні автівки, і вельми можливо, що я не помру».
Але повернути у двір мені не вдалося. Я не побачив його. Він стояв, притулившись до стіни театру і заклавши ногу за ногу. Ці ноги були взуті у криваво-руді туфлі на пухлій підошві, над туфлями були грубі шерстяні панчохи, а над панчохами – шоколадного кольору пухирами штани до колін. На ньому не було жакета. Замість жакета на ньому була дивна куртка, зроблена з замші, з якої колись робили чоловічі гаманці. На грудях – металева доріжка з пряжечкою, а на голові – жіночий берет із коротким хвостиком.
Це був молодий чоловік сліпучої вроди з довгими віями, бадьорими очима. Перед ним стояли п’ять чоловіків акторів, одна акторка й один режисер. Вони перепиняли дорогу в браму.
Я зняв капелюх і вклонився молодому чоловіку. Він привітав мене дивним чином, а саме – зчепив долоні обох рук, підняв їх угору і мовби закалатав у невидимий дзвін. Він пронизливо поглянув на мене, браво усміхаючись очима надзвичайної вроди. Я зніяковів і випустив палицю.
- Як ся маєте? – спитав мене молодий чоловік.
Я ся мав добре, мені лише заважали автівки своїм пекельним криком, я щось мимрив і криво надів капелюха. Тут на мене всі звернули увагу.
- А як ви ся маєте? – спитав я, причому мені здалося, що язик мій розпухнув.
- Добре! – відповів молодий чоловік.
- Він щойно приїхав з-за кордону, – тихо сказав мені режисер.
- Я читав вашу п’єсу, – суворо заговорив молодий чоловік.
«Треба було мені іншим ходом, через двір, піти до театру», – подумав я тужливо.
- Читав, – звучно повторив молодий чоловік.
- І як вона вам, Полієвкте Едуардовичу? – спитав режисер, не спускаючи очей з молодого чоловіка.
- Добре, – коротко мовив Полієвкт Едуардович, – добре. Третю дію треба переробити. Другу картину з третьої дії треба викинути, а першу картину перенести у четверту дію. Тоді вже буде зовсім добре.
- Підіть-но додому та й перенесіть, – шепнув мені режисер і неспокійно підморгнув.
- Ну ж бо, продовжую, – заговорив Полієвкт Едуардович. – І от вони вдираються й арештовують Ганса.
- Дуже добре, – зауважив режисер. – Його треба арештувати, Ганса. Тільки чи не вважаєте ви, що його ліпше арештувати в попередній картині?
- Бредня! – відповів молодий чоловік. – Саме тут його потрібно арештувати, і більше ніде.
«Це закордонне оповідання, – подумав я. – Та тільки за що він на Ганса так озвірів? Я хочу слухати закордонні оповідання, помру я чи не помру».
Я потягнувся до молодого чоловіка, стараючись не зронити ані слова. Моя душа розкисла, потім щось здригнулося у грудях. Я схотів почути про розжарену Іспанію. І аби зараз заграли на гітарах. Але нічого цього я не почув. Молодий чоловік, мучачи мене, продовжував розповідати про нещасного Ганса. Мало того, що його арештували, його ще й побили в дільниці. Але й того мало – його посадили у в’язницю. Мало й того – бідну стару, матір цього Ганса, прогнали з помешкання, і вона ночувала на бульварі під дощем.
«Господи, які понурі речі він розповідає! І де він, на моє горе, зустрів цього Ганса за кордоном? І пройти у браму не можна, допоки він не скінчить про Ганса, тому що це нечемно, на найцікавішому місці…»
Далі в ліс, більше труску. Ганса засудили до каторжних робіт, а його мати застудилася на бульварі й померла. Мені хотілося нарзану, серце завмирало і падало, автівки хлопали й гаркали. З’ясувалося, що насправді жодного Ганса не було і молодий чоловік не зустрічав його, а просто розповідав третю дію своєї п’єси. У четвертій дії мати перед смертю промовила прокляття катам, які погубили Ганса, і померла. Мені здалося, що згасло сонце, я почувся нещасним.
Обіч потріпаний чоловік грав на скрипці мазурку Венявського. Перед ним на хіднику, в кашкеті, лежали мідні п’ятаки. Трохи віддалік інший торгував бляшаними мишами, і вони на гумках спритно бігали по дощечці.
- Чудова річ! – мовив режисер. – Чекаємо, чекаємо нетерпляче!
Тут до брами підкотила дешева маленька автівка і зупинилася.
- Ну, мені час, – сказав молодий чоловік. – Товаришу Єрмолай, до Герцена.
Надзвичайно понурий Єрмолай за шибками засмикав якісь важелі. Молодий чоловік похитав дзвін, зник у каретці й беззвучно відлетів. Негайно перед його обличчям спалахнуло зелене око і пропустило каретку Єрмолая. І молодий чоловік уїхав просто в сонце та щез.
І я зняв капелюх і вклонився йому вслід, і купив бляшану мишу для хлопчика, і врятувався від автівок, увійшовши у дворі в маленькі двері, і там ізнову побачив режисера, і він мені сказав:
- Ох, слухайте його. Ви слухайте його. Ви переробіть третю картину. Вона – недобра картина. Великі непорозуміння можуть статися через цю картину. Бог з нею, з третьою картиною!
І зник травень. І потім був червень, липень. А тоді настала осінь. І всі дощі поливали цей провулок, і, хвилюючи серце своїм гулом, поверталося коло на сцені, і щодня помирав я, і тоді знову настав травень.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
