Переклав і приміткував Ввсиль Білоцерківський

З повітря групу дітей тяжко було розгледіти. Що міг бачити льотчик? Шість іспанських хлопчиків з містечка Ельче, котрі, маючи ключки в руках, грали в якусь гру.
Війна не може припинити дитячих ігор.
Фашистський [1] льотчик на «Юнкерсі» цілив добре.
Бомба влучила якраз у центр маленької групи дітей.
З усіх навколишніх будинків повискакували люди. Коли вони прибігли на місце, їхні очі були червоні. Вони зібрали, з’єднали пошматовані тіла шести хлопчиків. Їх поклали у школі, звідки вони вибігли лише кілька хвилин тому, жваві, веселі.
Прибув місцевий світлинник [2]. Незграбними рухами – жах позбавив його звичної професійної вправності – він робив знимку. За три доби ця світлина з’явилася в Парижі, Лондоні, Празі. Ротаційні машини надрукували знимку на перших шпальтах газет, і люди Парижа, Лондона і Праги дивилися на нього очима, схожими на очі людей з Ельче.
Була весна.
За огорожею вугільного складу стояло високе дерево, усе роквітле. Воно стояло, наче маяк, у морі куряви передмістя Сміхов. Тут полюбляли гратися празькі хлопчики, вигадуючи свої забави, як поети вигадують свої вірші. Тут був куток, куди ніколи не приходили класні вчителі. На майданчику, який утрамбували рознощики вугілля, було гладенько, і кульки котилися відмінно, не долаючи спротиву. За парканом росло жмуття трави, – клаптик природи, який дає підстави мріяти про джунглі й про далекі країни, де мандрує легендарний капітан Коркоран [3]. Так, тут можна було грати, боротися, мріяти.
Але в день, про який ми говоримо, шість хлопчиків Праги прийшли сюди, до квітучого дерева біля вугільного складу, не для того, аби мріяти чи битися. Вони навіть не поглянули на акуратно вириті вирви, що очікували пістрявих кульок і жвавих вигуків. Хлопчики сіли обіч дороги, близько одне до одного.
Франтішек відкрив папку і дбайливо, як він перейняв від свого батька, розклав і розгладив газету на колінах. З газетного аркуша на нього упритул дивилось обличчя хлопчика з відірваною верхньою частиною черепа. Хлопчик з Ельче.
Франтішек читав уголос газетну статтю. Голос зривався.
Він читав про бомбування іспанських міст, про фашизм і варварство і читав заклики до палкої загальної солідарності, до боротьби з фашизмом.
Хлопчики не розуміли всіх слів, які насилу, інколи по складах, вимовляв Франтішек, але вони перекладали їх своєю мовою.
Хлопчики з Ельче були зовсім такі, як вони самі. Ходили до школи, а звідки – у закинутий куток, аби там грати, котити кольорові кулі. І саме там на них упала смерть.
Хлопчики Праги мимоволі поглянули вгору. Небо як небо і хмари як хмари. Ворогів там не було. Вони дивилися примружившись, – так ліпше видно. Нічого. Але хлопчики в Ельче за хвилину до своєї смерті, можливо, теж не бачили ворога. Ворог завжди з’являється миттєво.
Дітям Іспанії треба допомогти. Треба? Так! Це знали всі, ще перш ніж Франтішек закінчив читати статтю.
- Мій брат поїхав до Іспанії добровольцем. Битися, – з повагою мовив Рудик. Хлопчики замислилися над цим. Аби мріяти, – цього факту було достатньо. Але аби допомогти, – мало.
- Ми не можемо їхати, – заявив Франтішек. – Ми не вміємо стріляти.
Хтось сказав:
- Стріляти дуже важливо. Цього можна навчитися.
Франтішек мовив:
- Вчитися – це майбутнє, а допомогти треба зараз, негайно. Але як?
Він ще раз поглянув на газету, – що там сказано?
- Ось! – Франтішек показав на шпальту: – «Збір коштів на користь республіканської Іспанії». П’ять, десять, п’ятдесят і сто крон надсилають до редакції, і звідси їх буде скеровано на допомогу іспанським дітям.
Капітали всіх шести кишень, складені вкупі, не становили й півкрони.
Дуже мало.
Хлопчики поглянули в газету. Ніхто не давав так мало. Так мало – це не допомога.
- Я принесу завтра.
- Пізно.
Хтозна, – що буде завтра і скільки хлопчиків у Ельче та інших містах заплатять життям за зволікання! Завтра теж добре; ну а сьогодні?
Очі хлопчиків розчаровано блукають навколо. Раптом хтось побачить папірець у п’ять або десять крон? Це так просто, постійно трапляється. Йшла людина і згубила, скажімо, дві чи три крони. Зовсім недавно хтось із них знайшов монету. Але тут ніде грошей не видно.
Шість дитячих голів напружено думають, обговорюють, як поєднати бажане з реальним.
І тоді Антонін мовив:
- Я маю складаного ножика. – Це прозвучало вагомо.
- Яка користь від ножика? Що ти можеш ним зробити?
Яке блюзнірство! Антоніновий ножик! Увесь клас його знав. Усі хлопчики класу хотіли б мати такого.
- Зробити? Нічого. Але я можу його продати.
П’ять пар очей позирнули на Антоніна з сумнівом, із недовірою. Продати такого ножика? Свою найулюбленішу річ? І тоді вони збагнули. Франтішек урочисто встав, і за ним підскочили всі. І всі по черзі потиснули руку Антонінові палко, як роблять хлопчики й чоловіки в години небезпеки.
І потім Франтішек поклав на землю, поруч Антонінового ножа, свою металеву сигарну коробку. Це була універсальна коробка. Вона слугувала то житлом пійманих жуків, то зображала потяг або пароплавчик, який пливе Влтавою. Коробка не становила жодної цінності, як ножик Антоніна, та вона містила великий шматок життя Франтішека.
Рудик останнім прощальним рукостисканням тримав свою кольорову кульку, а коли Йосеф поклав біля сигарної коробки свого свистка, Рудик витяг і другу кульку, граючи якою він завжди вигравав.
Усі кишені вивернуто і спорожнено. Поруч, ретельно покладені за ранжиром, лежали найцінніші коштовності шести хлопчиків, усе – і гаманець, зовсім як шкіряний, і світлина кіноартиста з його власноручним написом, і ще багато визначних речей, назви яких людина забуває, щойно перестає бути хлопчиком.
Шість хлопчиків ще раз зважили поглядом усе, що лежало на землі, й подумали, що це важить багато. Після цього вони вирішили обрати двох представників, аби здійснити продаж скарбів. Обрали Франтішека й Антоніна.
По другий бік річки, на правому березі Влтави, розташоване Старе Місто. У його вузеньких вуличках ще знаходяться крамнички лахмітників, котрі торгують як сто і двісті років тому. Сюди бідарі несуть свої злидні, сподіваючись пом’якшити їх мідяками. Шість хлопчиків ішли по невидимих слідах, які залишили багато поколінь бідарів, і байдужі люди, зустрівши тут цього дня групу хлопчиків, не уявляли собі, що це була за делегація (можливо, знаючи мету цієї делегації, декотрі стрічні зняли б капелюха перед нею).
Франтішек і Антонін ішли попереду, а інші чотири хлопчики простували в десяти кроках за ними, не зводячи з них очей і утворюючи почесну варту.
Біля входу в одну крамницю почесна варта зупинилася надворі, а Франтішек і Антонін увійшли. Цієї миті їх охопило тремтіння, яке вони боялися показати товаришам.
Лахмітник стояв за своєю конторкою. Не говорячи ані слова, вони поклали перед ним металеву коробку, свисток, гаманець, кульки та, як вінець колекції, ножик Антоніна. Погляд, яким вони окинули принесене, був не благальним, який, можливо, мали б їхні батьки або інші дорослі, – він був тріумфальним.
Старий, нічого не розуміючи, подивився на все це і сердито пробурчав:
- Що це таке?
Він, певне, був здивований, і це сподобалося хлопцям. Справді, тут було багато цінних речей.
- Що маю з цим робити? – удруге спитав він сердито. – Ідіть звідси!
Отже, він не збагнув, у чому річ. Він вирішив, що з ним просто жартують.
Франтішек пояснив:
- Це все продається. Для того і принесене.
Старий добре знав людей. Він непомильно, за голосом розпізнавав того, хто прийшов до нього вперше в житті; того, хто прийшов вже не вперше; і того, хто більше ніколи не прийде після відмови, хто охочіше помре з голоду, аніж ізнову покладе свій поношений костюм на його конторку. А от голос Франтішека звучав незвично.
- Очевидно, хлопчики не знайшли іншого способу, аби дістати гроші на цигарки?
- Це зовсім не на цигарки, – ображено відповів Франтішек.
- Таж на кіно!
- І зовсім не на кіно, – запротестував Франтішек, вражений такою нетямущістю. – Це для Іспанії, для іспанських дітей!
Після цього вигуку настало мовчання.
Перед старим пройшли пам’ятні кадри з довгої стрічки його життя. Франтішек вже пошкодував, що виказав спільну таємницю. Він не повинен був говорити. Раптом той покличе поліцію. Усе буде конфісковано, і вони не матимуть чим допомогти. Діти в Ельче очікуватимуть даремно. Франтішек хотів врятувати, що було можливо, схопити речі й тікати.
- Залиш, – суворо мовив старий.
І він узяв Франтішекову коробку і довго її розглядав. Очі двох хлопчиків мимоволі стали благальними.
- Так, – сказав він. – Коробка непогана, але більш як дві крони за неї не даю.
- А це, – він зважив у руці і ножик Антоніна, і погляди хлопчиків, спрямовані на ножик, – добра робота, так… для іспанських дітей, кажете… дуже добра робота – п’ять крон.
Хлопчики затамували подих. Там, в Ельче, буде велика радість – стільки грошей вони отримають, стільки грошей!!
І старий повільно, по-діловому, річ за річчю роздивився й оцінив і гаманець, і свисток, і кульки Рудика. І потім монетами, аби було відчутніше і більше, виклав на конторку двадцять крон.

[1] Автор, за радянською традицією, тут і далі вживає означення «фашистський», «фашизм» замість більш коректного «нацистський», «нацизм».
[2] Інакше – фотограф.
[3] Герой відомого роману французького письменника Альфреда Ассолана. 1934 року в Чехословаччині випустили кінострічку за цим романом, яка зробила Конкорана особливо популярним серед юнацтва.