Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.02
17:31
Бружель шепоче, бо життю радіє,
Густа куляста яскравіє крона.
Від сонця струменить тепла надія.
Хизується у розквіті фасоном.
У парах квіти в пазухах листочків,
Плоди блакитно-темні із нальотом
І не розгледіти дрібненькі точки.
Густа куляста яскравіє крона.
Від сонця струменить тепла надія.
Хизується у розквіті фасоном.
У парах квіти в пазухах листочків,
Плоди блакитно-темні із нальотом
І не розгледіти дрібненькі точки.
2026.06.02
17:10
Не відчуваю запах літніх трав,
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.
Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.
Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
2026.06.02
15:29
Покинь-мо нори!- Підемо в гори! -
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
2026.06.02
12:51
Живу минулим, там моє життя
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
2026.06.02
12:09
Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
2026.06.02
11:56
Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
2026.06.02
10:36
V. СОНЦЕ З ПІВДНЯ
Зима 1043 року сковувала Київ кригою, але серця людей палали від хвилювання. На дніпровських схилах зібрався натовп, бо з півдня, пробиваючись крізь засніжені річкові простори, сунула небачена раніше сила. Це повертався в і н.
Біл
2026.06.02
08:43
він вийшов до режиму бога
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
2026.06.02
07:47
Мої сердечні ув'язнення і спускання на землю з високих веж несвобод не передбачають втеч, а тільки терміни. Рецидивістам "не світить" амністія. Час – і тільки він, є тим механізмом, який спрацьовує для свободи – тихо і без ефектів, які притаманні подіб
2026.06.02
05:27
Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
2026.06.01
19:27
Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
2026.06.01
17:35
в житті холоднім і похмурім
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
2026.06.01
15:25
У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
2026.06.01
14:41
В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
Блиском укрився я, і Світло засяяло світ. Утри стали поодаль і змовлялися проти мене. (…) Муж, який скинув мене зі свого місця на землю (…) ти знищиш їх (…) Не руйнуй творіння Утр і не проганяй
2026.06.01
13:44
Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
2026.06.01
13:35
…Творчість – Така, як Ти!
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Псалом
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Псалом
Переклав Василь Білоцерківський
Спершу видається, що то щур дряпає у двері. Але чутно дуже чемний людський голос.
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
