Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Псалом
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Псалом
Переклав Василь Білоцерківський
Спершу видається, що то щур дряпає у двері. Але чутно дуже чемний людський голос.
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
