ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Псалом
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Псалом
Переклав Василь Білоцерківський
Спершу видається, що то щур дряпає у двері. Але чутно дуже чемний людський голос.
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію