Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
19:57
Іван Хемніцер (1745-1784)
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
2026.05.18
19:24
Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
2026.05.18
15:29
Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
2026.05.18
14:02
усі збираються за стіл
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
2026.05.18
13:36
ВИШГОРОД: ЗИМОВИЙ СОН КНЯГИНІ ІРИНИ
Коли осінь 1050 року позолотила кручі над Дніпром, велика княгиня відчула, як у її жилах стихає шторм північних морів – материнське серце, що тримало на собі дипломатію цілої Європи, почало втомлюватися.
Вона об
2026.05.18
13:05
Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
2026.05.18
12:50
Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
2026.05.18
11:41
Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
2026.05.18
11:32
Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
2026.05.18
11:26
Ось новий вірш Артура Курдіновського:
Я ПРИЙШОВ У ТРАВЕНЬ
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Зму
2026.05.18
11:02
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Псалом
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Псалом
Переклав Василь Білоцерківський
Спершу видається, що то щур дряпає у двері. Але чутно дуже чемний людський голос.
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
