ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Галина Сливка
2019.12.06 10:21
Зав'язала хустку так святочно.
На плечах - коромисло з роками.
Силуету лінії жіночні
У свічаді неба, між зірками,
Міряєш, немов звіряєш долю.
А вона хлюпоче у відерцях.
Ранок дневі вигаптував льолю,
День у ночі топить своє серце.

Микола Соболь
2019.12.06 07:15
Усміхнене маля біжить до мами
Ще світ йому незнаний і чужий,
Щебече щось, махаючи руками,
За матінку сховалося мерщій…
Надійніше не знайдете нікого,
Бо матір смачно пахне молоком.
Пізнає потім у життя хиткого
І проліски й веселки за вікном.

Олександр Сушко
2019.12.06 06:47
На світ стовбурчить гребня півень,
Гарчить від люті хижий вовк.
Є бевзі, створені для гніву,
А є ласкавці, для жінок.

Життя колеги - чорна плахта,
Бо чоловік, як стигла піч.
Поезія - душі відрада,

Олена Побийголод
2019.12.06 00:07
Володимир Висоцький. «Аліса»

Посаджене вхід стерегти,
сидить жабеня день при дні,
щоб рішення вчасно знайти:
впустити - чи ні?

Якщо ж пропустити когось - то, мабуть,

Ігор Федів
2019.12.05 21:55
Утішає висока блакить,
Я її опишу поетично,
Зупинити бажаю цю мить
І у ній залишитися вічно.
Від магії лісу п’янію,
І марноти долаю тяжіння,
Душею літаю у мрію,
Але тілом пускаю коріння.

Іван Потьомкін
2019.12.05 21:53
На старості багато в чому маю каятись.
Почав з вини перед бездомними котами.
Каюсь, донедавна обминав не тільки чорних,
а й навіть тих, що просто шлях перетинали.
Сторожко поглядав я на весь кошачий рід.
І що найприкріш – без причини.
Ніхто з ни

Галина Сливка
2019.12.05 21:24
Малювала тиша білий день снігами -
У обіймах білих розливались межі.
Від тепла морозні відчинялись брами...
Дивувалось диво... Чи то так належить?
А у снах дерева, мов заснулі пензлі,
Вибирали барви із того, що буде.
У вітаннях гріли люди руки змерз

Олександр Сушко
2019.12.05 20:12
Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?

Сергій Губерначук
2019.12.05 10:59
Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,

Ніна Виноградська
2019.12.05 10:37
Ще земля не степліла
І повняться холодом ранки,
Ще московка стоїть,
Де припнуті човни на воді.
І в розливі оцім
Ген за Пслом виглядають світанки,
І лелеки-птахи
Вже по прутику зводять свій дім.

Н Кап
2019.12.05 08:26
Більше немає, легіню, віри, ані тепла.
Осінь чесала гребенем коси... І пролягла
стежка між полонинами - наче і не межа...
Тільки сіріє синява: ти йому вже - чужа.

Бо ще цілує рученьки - зносить вода містки!
Тільки танцює кручено дотик його руки,
д

Микола Соболь
2019.12.05 05:51
Привіт, зросійщена країно!
Спирайся на моє плече.
Перед врагом не гни коліна,
Як кров козацька потече.
Не вір ніколи бусурману,
Бо завше результат один:
Введе чортяка ув оману
І згине твій найкращий син,

Ольга Якубенко
2019.12.04 23:53
Мені хочеться бігти босніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли

Галина Сливка
2019.12.04 16:33
Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.

Ольга Якубенко
2019.12.04 16:32
Хмара зорі у неба краде.
Дощ збирається. Чрно всюди.
Найстрашніша помилка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,

Козак Дума
2019.12.04 15:19
А час іде, не знає він зупинку.
Буває що летить, а то чвалає…
Не відає він втоми й на хвилинку
і день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Михайло Булгаков. Псалом

Переклав Василь Білоцерківський

Спершу видається, що то щур дряпає у двері. Але чутно дуже чемний людський голос.
- Можна ввійти?
- Можна, будь ласка.
Співають одвірки.
- Іди й сідай на диван.
(Від дверей.)
- А як я паркетом піду?
- А ти тихенько йди й не хитайся. Ну ж бо, що новенького?
- Ніцого.
- Дозвольте, а хто сьогодні вранці ревів у коридорі?
(Важка пауза.)
- Я ревів.
- Чому?
- Мене мати насльопала.
- За що?
(Напружена пауза.)
- Я Сурці вухо вкусив.
- Але ж.
- Мама каже, Сурка – негідник. Він дражнить мене, копійки позабирав.
- Однаково, таких декретів немає, аби через копійки вуха людям кусати. Ти, виходить, нерозумний хлопчик.
(Образа.)
- Я з тобою не водзуся.
- І не треба.
(Пауза.)
- Тато приїде, я йому сказу.
(Пауза.)
- Він тебе застрелить.
- Ах так! Ну, тоді я чаю не робитиму. Навіщо? Раз мене застрелять…
- Ні, ти цай роби.
- А ти вип’єш зі мною?
- З цукерками? Так?
- Неодмінно.
- Я вип’ю.
Навпочіпки два людські тіла – велике і маленьке. Музичним дзвоном кипить чайник, і конус жаркого світла лежить на сторінці Джерома Джерома.
- Вірші ж бо ти, певне, забув?
- Ні, не забув.
- Ну, читай.
- Ку… Куплю собі я туфлі…
- До фрака.
- До фрака, й співатиму ночами…
- Псалом.
- Псалом… і буде… в мене собака…
- Ні…
- Ні-цо-го-о…
- Якось проживемо гуртом.
- Гуртом якось. Про-зи-ве-мо.
- Саме так. Чай закипить, вип’ємо, проживемо.
(Глибоке зітхання.)
- Про-зи-ве-мо.
Дзвін. Джером. Пара. Конус. Блищить паркет.
- Ти самотній.
Джером падає на паркет. Сторінка згасає.
(Пауза.)
- Хто ж це тобі казав?
(Спокійна пауза.)
- Мама.
- Коли?
- Тобі ґудзик коли присивала. Присивала. Присиває-присиває і казе Натасці…
- Так-бо. Стривай-стривай, не крутися, а то я тебе ошпарю… Ух!..
- Гарячий, ух!
- Цукерку яку хочеш, таку й бери.
- Ось я цю велику хоцу.
- Подмухай-подмухай і ногами не хитай.
(Жіночий голос за сценою.)
- Славку!
Стукають двері. Одвірки приємно співають.
- Знову він у вас. Славку, йди додому!
- Ні-ні, ми з ним чай п’ємо.
- Він же недавно пив.
(Тиха відвертість.)
- Я… не пив.
- Віро Йванівно. Ідіть чай пити.
- Дякую, я недавно…
- Ідіть-ідіть, я вас не пущу…
- Руки мокрі… білизну вішаю…
(Непроханий заступник.)
- Не смій мою маму тягнути.
- Ну, добре, не тягтиму… Віро Йванівно, сідайте…
- Стривайте, я білизну повішу, тоді прийду.
- Чудово. Я не гаситиму керосинки.
- А ти, Славку, вип’єш, іди до себе. Спати. Він вам заважає.
- Я не завазаю. Я не бескетую.
Одвірки приємно співають. Конуси врізнобіч. Чайник безмовний.
- Ти вже спати хочеш?
- Ні, я не хоцу. Ти мені казку розкази.
- А в тебе вже очі маленькі.
- Ні. Не маленькі, розкази.
- Ну, йди сюди, до мене. Голову клади. Так. Казку? Яку ж тобі казку розказати? Га?
- Про хлопцика, про того…
- Про хлопчика? Це, брате, важка казка. Ну, для тебе так і бути. Ну, отож-бо жив на світі хлопчик. Так-то. Маленький, років мав десь приблизно чотири. У Москві. З мамою. І звали цього хлопчика Славком.
- Угу… Як мене?
- Доволі вродливий, але був він, на превеликий жаль, забіяка. І бився він чим попало – кулаками, і ногами, і навіть калошами. А одного разу на сходах дівчинку з 8-го номера, славна така дівчинка, тиха, красуня, а він її по пиці книжкою вдарив.
- Вона сама б’ється…
- Постривай. Це не про тебе мова.
- Інший Славко?
- Зовсім інший. На чому ж бо я зупинився? Так… Ну, звісно, шмагали цього Славка щодня, бо ж не можна, справді, бійки дозволяти. А Славко все-таки не вгавав. І дійшло до того, що одного чудового дня Славко посварився з Сашком, теж хлопчик такий був, і, недовго думаючи, хап його зубами за вухо, і пів вуха – як не було. Ґвалт тут здійнявся, Сашко лементує, Славка шмагають, він теж лементує… Сяк-так приклеїли Сашкове вухо синдетиконом, Славка, звичайно, в кут поставили… І раптом – дзвінок… І приходить зовсім незнайомий пан із велетенською рудою бородою та в синіх окулярах і питає басом: «А дозвольте дізнатися, хто тут буде Славко?» Славко відповідає: «Це я Славко». – «Ну от що, – каже, – Славку, я – наглядач над усіма забіяками, і мушу тебе, шановний Славку, забрати з Москви. До Туркестану». Бачить Славко, справи кепські, і щиросердно позкаявся. «Признаюся, – каже, – що бився, я і на східцях грав у копійки, і мамі безсоромно набрехав – сказав, що не грав… Але більше цього не буде, тому що я починаю нове життя». – «Ну, – каже наглядач, – це інша річ. Тоді тобі належить нагорода за твоє щиросердне каяття». І негайно повів Славка до нагородного роздавального складу. І бачить Славко, що там сила-силенна різних речей. Тут і повітряні кулі, і автомобілі, і аероплани, і смугасті м’ячики, і велосипеди, і барабани. І каже наглядач: «Вибирай, чого твоя душа хоче». А от що Славко вибрав, я й забув…
(Солодкий, сонний бас.)
- Велосипед!..
- Так-так, згадав – велосипед. І негайно сів Славко на велосипед і покотив просто на Кузнецький міст. Котить і в ріжок сурмить, а публіка стоїть на хіднику, дивується: «Ну й дивовижний чоловік цей Славко. А як він під автівку не потрапить?» А Славко дає сигнали й кричить візникам: «Праворуч тримайся!» Візники летять, автівки летять, Славко наганяє, і йдуть солдати й марш грають, так що у вухах дзвенить…
- Вже?..
Одвірки співають. Коридор. Двері. Білі руки, оголені по лікоть.
- Боже мій. Давайте я його роздягну.
- Приходьте ж бо. Я чекаю.
- Пізно…
- Ні-ні… І чути не хочу…
- Ну добре.
Конуси світла. Починає дзвеніти. Вище ґноти. Джером не потрібний – лежить на підлозі. У слюдяному вікні гасниці – маленьке радісне пекло. Ночами я співатиму псалом. Проживемо як-небудь ми гуртом. Так, я самотній. Псалом сумний. Я не вмію жити. Найболісніше в житті – ґудзики. Вони відпадають, неначе відгнивають. Відлетів на жилеті вчора один. Сьогодні один на жакеті й один на брюках іззаду. Я не вмію жити з ґудзиками, але все бачу і все розумію. Він не приїде. Він не застрелить мене. Вона говорила тоді в коридорі Наталці: «Скоро повернеться чоловік, і ми поїдемо до Петербурга». Нічого він не повернеться. Він не повернеться, повірте мені. Сім місяців його немає, і тричі я бачив випадково, як вона плаче. Сліз, знаєте, не приховати. Та тільки він дуже багато втратив через те, що покинув ці білі, теплі руки. То його справа, але я не розумію, як же він міг забути Славка.
Як радісно співали одвірки.
Конусів немає. У слюдяному віконці – чорна імла. Давно замовк чайник. Світло лампи тисячею маленьких вічок дивиться крізь ріденький сатинет.
- Маєте чудові пальці. Вам би піаністкою бути.
- От поїду до Петербурга, знову гратиму.
- Ви не поїдете до Петербурга… Славко має на шиї такі ж завитки, як маєте ви… А я маю тугу, знаєте. Так нудно, якось до краю. Жити неможливо. Довкола ґудзики, ґудзики, гудзи…
- Не цілуйте мене… не цілуйте… мені треба йти… Пізно…
- Ви не підете. Там ви почнете плакати. Маєте цю звичку.
- Неправда. Я не плачу. Хто вам сказав?
- Я сам знаю. Сам бачу. Ви плакатимете, а в мені туга… туга…
- Що я роблю… що ви робите…
Конусів немає. Не світить лампа крізь ріденький сатинет. Імла. Імла.
Ґудзиків немає. Я куплю велосипед Славкові. Не куплю собі туфель до фрака, не співатиму псалмів ночами. Нічого, якось буде з нами.















Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-11-16 04:17:20
Переглядів сторінки твору 16
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.780
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.11.30 12:50
Автор у цю хвилину відсутній