Переклав Василь Білоцерківський

Присвячено всім редакторам щотижневих часописів.
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!

Спека! Спека!

1. Чи не так? (фр.)
2. Так у Булгакова – Бенвенутто з двома «т», на відміну од справжнього імені італійського скульптора Челліні, яке містить одне «т».