
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.15
22:32
Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
2025.07.15
17:05
Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
2025.07.15
11:51
На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
2025.07.15
07:54
Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
2025.07.15
05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Запалення мізків
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!
Спека! Спека!
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Запалення мізків
Переклав Василь Білоцерківський
Присвячено всім редакторам щотижневих часописів.
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!
Спека! Спека!
1. Чи не так? (фр.)
2. Так у Булгакова – Бенвенутто з двома «т», на відміну од справжнього імені італійського скульптора Челліні, яке містить одне «т».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Іван Соллертинський. Ромен Роллан і музика"
• Перейти на сторінку •
"Михайло Булгаков. Свято з сифілісом"
• Перейти на сторінку •
"Михайло Булгаков. Свято з сифілісом"
Про публікацію