ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Галина Сливка
2019.12.06 10:21
Зав'язала хустку так святочно.
На плечах - коромисло з роками.
Силуету лінії жіночні
У свічаді неба, між зірками,
Міряєш, немов звіряєш долю.
А вона хлюпоче у відерцях.
Ранок дневі вигаптував льолю,
День у ночі топить своє серце.

Микола Соболь
2019.12.06 07:15
Усміхнене маля біжить до мами
Ще світ йому незнаний і чужий,
Щебече щось, махаючи руками,
За матінку сховалося мерщій…
Надійніше не знайдете нікого,
Бо матір смачно пахне молоком.
Пізнає потім у життя хиткого
І проліски й веселки за вікном.

Олександр Сушко
2019.12.06 06:47
На світ стовбурчить гребня півень,
Гарчить від люті хижий вовк.
Є бевзі, створені для гніву,
А є ласкавці, для жінок.

Життя колеги - чорна плахта,
Бо чоловік, як стигла піч.
Поезія - душі відрада,

Олена Побийголод
2019.12.06 00:07
Володимир Висоцький. «Аліса»

Посаджене вхід стерегти,
сидить жабеня день при дні,
щоб рішення вчасно знайти:
впустити - чи ні?

Якщо ж пропустити когось - то, мабуть,

Ігор Федів
2019.12.05 21:55
Утішає висока блакить,
Я її опишу поетично,
Зупинити бажаю цю мить
І у ній залишитися вічно.
Від магії лісу п’янію,
І марноти долаю тяжіння,
Душею літаю у мрію,
Але тілом пускаю коріння.

Іван Потьомкін
2019.12.05 21:53
На старості багато в чому маю каятись.
Почав з вини перед бездомними котами.
Каюсь, донедавна обминав не тільки чорних,
а й навіть тих, що просто шлях перетинали.
Сторожко поглядав я на весь кошачий рід.
І що найприкріш – без причини.
Ніхто з ни

Галина Сливка
2019.12.05 21:24
Малювала тиша білий день снігами -
У обіймах білих розливались межі.
Від тепла морозні відчинялись брами...
Дивувалось диво... Чи то так належить?
А у снах дерева, мов заснулі пензлі,
Вибирали барви із того, що буде.
У вітаннях гріли люди руки змерз

Олександр Сушко
2019.12.05 20:12
Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?

Сергій Губерначук
2019.12.05 10:59
Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,

Ніна Виноградська
2019.12.05 10:37
Ще земля не степліла
І повняться холодом ранки,
Ще московка стоїть,
Де припнуті човни на воді.
І в розливі оцім
Ген за Пслом виглядають світанки,
І лелеки-птахи
Вже по прутику зводять свій дім.

Н Кап
2019.12.05 08:26
Більше немає, легіню, віри, ані тепла.
Осінь чесала гребенем коси... І пролягла
стежка між полонинами - наче і не межа...
Тільки сіріє синява: ти йому вже - чужа.

Бо ще цілує рученьки - зносить вода містки!
Тільки танцює кручено дотик його руки,
д

Микола Соболь
2019.12.05 05:51
Привіт, зросійщена країно!
Спирайся на моє плече.
Перед врагом не гни коліна,
Як кров козацька потече.
Не вір ніколи бусурману,
Бо завше результат один:
Введе чортяка ув оману
І згине твій найкращий син,

Ольга Якубенко
2019.12.04 23:53
Мені хочеться бігти босніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли

Галина Сливка
2019.12.04 16:33
Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.

Ольга Якубенко
2019.12.04 16:32
Хмара зорі у неба краде.
Дощ збирається. Чрно всюди.
Найстрашніша помилка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,

Козак Дума
2019.12.04 15:19
А час іде, не знає він зупинку.
Буває що летить, а то чвалає…
Не відає він втоми й на хвилинку
і день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Михайло Булгаков. Запалення мізків

Переклав Василь Білоцерківський

Присвячено всім редакторам щотижневих часописів.
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!

Спека! Спека!

1. Чи не так? (фр.)
2. Так у Булгакова – Бенвенутто з двома «т», на відміну од справжнього імені італійського скульптора Челліні, яке містить одне «т».




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-11-17 04:59:41
Переглядів сторінки твору 19
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.756
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.11.30 12:50
Автор у цю хвилину відсутній