ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2020.07.12 14:08
Сьогодні не прийде ще наше завтра,
хоч є бажання, та нема уміння.
Зате в серцях свободи вічна ватра
горить із покоління в покоління.

Ми не із криці, та душа іскриться,
гартуючись в нерівному двобої
і мужнє серце кров’ю освятиться

Дума Козак
2020.07.12 13:01
Пролинула, відквітла, відлетіла
блаженного кохання світла мить,
та не лишила ще уяви сила
і серце хоче віддано любить…

Осіннім дивограєм ваблять клени,
по-літньому ще липи шелестять
і дуб стоїть у всій красі, зелений,

Сергій Губерначук
2020.07.12 08:10
Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина від’Я зоренить…

Володимир Бойко
2020.07.12 01:37
Пірну в любов, як у криницю,
Де ані дна, ні вороття.
Сяйне розкішна блискавиця
Понад злиденністю життя.

Сяйне – і нагло сутеніє,
І все повторюється знов:
І сподівання, й безнадія,

Олексій Кацай
2020.07.11 19:54
в крик вбили грім
скрутили вітром в’язи
струмками влили в мозок переляк
за руки й ноги ухопили разом
і я ще досі пам’ятаю як
викрадачі мої мене щодуху
тягнули крізь гармидер
гуркіт

Євген Федчук
2020.07.11 19:44
«На городі бузина, а в Києві дядько».
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: -

Марія Дем'янюк
2020.07.11 15:31
Твоя величність білошоколадна,
П'янкодухмяна, ноти кардамону,
І я до вуст твоїх торкаюсь ніжно,
Полетимо у височінь бездонну...

Два птаха, дві зорі, і темінь неба,
І світ в задумі дивиться у вічі:
Чому як вогники палають поруч,

Сергій Губерначук
2020.07.11 07:38
Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орган;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,

Ігор Шоха
2020.07.10 20:11
Сідали ми поближче,
злітали ми все вище,
крутили на горищі
ми любов.
Була ти зовсім боса
та не крутив я носом
і кращої за тебе
не найшов.

Євген Федчук
2020.07.10 19:12
Іду якось по вулиці села.
Уже зоря вечірняя зійшла
І сутінки на землю опустились.
А я іду, думками десь далеко.
Нарешті трохи спала денна спека,
Отож пройтися трохи захотілось.
Іду, минаю хати і сади
І бачу зразу – хто і як глядить:

Іван Потьомкін
2020.07.10 18:13
За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить,
Завтра починати ранком

Олександр Панін
2020.07.10 16:49
Навіщо Доля часто
розлучає
закоханих
без смутку і жалю,
поволі, непомітно
і надовго?
Чинити опір -
безнадійна справа...

Дума Козак
2020.07.10 13:33
Тиша. Спить усе довкола, навіває сон.
Свіжо. Пахне матіола, ніч бере в полон
тих, хто бігав і сміявся, грався і співав,
хто квітками любувався і ходив на став.

Ніч прийшла і небо чисте всіяли зірки.
Перламутрове намисто облягли хмарки.
Як млинець

Ігор Федів
2020.07.10 11:22
Рушали побратими у похід,
У полум’я, яке уже чекає,
Пора осіння замітає слід,
А Чорний ліс ідею захищає.

Дорогою - крізь терни до зірок,
Долаючи червоні заметілі,
І дії ці, як нації урок,

Сергій Губерначук
2020.07.10 09:02
Як незасіяна рілля,
до злив і сонця збайдужіла,
так само довга скна твоя
без сильного, як сім’я, тіла.

Так само сиплеться сніжок,
з якого зими ліплять замок,
розтане, й знов – на посошк –

Віктор Кучерук
2020.07.10 08:11
Хмільний, як брага, запах матіоли,
Від вітру намагаючись втекти, –
Опівночі наповнює поволі
Кімнати напівсонної кути.
Мовчазно і безбарвно осідає
Все далі й глибше в почорнілу хлань,
Як і рої наївних і безкраїх
Останніх і прощальних сподівань.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Михайло Булгаков. Запалення мізків

Переклав Василь Білоцерківський

Присвячено всім редакторам щотижневих часописів.
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!

Спека! Спека!

1. Чи не так? (фр.)
2. Так у Булгакова – Бенвенутто з двома «т», на відміну од справжнього імені італійського скульптора Челліні, яке містить одне «т».




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-11-17 04:59:41
Переглядів сторінки твору 110
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.756
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2020.07.08 09:40
Автор у цю хвилину відсутній