ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Михайло Булгаков. Запалення мізків
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!
Спека! Спека!
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Михайло Булгаков. Запалення мізків
Переклав Василь Білоцерківський
Присвячено всім редакторам щотижневих часописів.
У правій кишені брюк лежали 9 копійок – два трикопійчаника, дві копійки й копійка, і при кожному кроці вони бренькали, наче шпори. Перехожі криво позирали на кишеню.
Здається, мої мізки починають плавитися. Справді, асфальт-бо плавиться за спекотної температури! Чому ж не можуть жовті мізки? Проте, вони у кістяній скрині й прикриті волоссям та кашкетом із білим верхом. Лежать усередині красиві півкулі зі звивинами та мовчать.
А копійки – брень-брень.
Біля самої кав’ярні колишнього Філіппова я прочитав напис на білій смужці паперу: «Щі добові, севрюжка парова, обід із 2-х страв – 1 рубль».
Вийняв дев’ять копійок і викинув їх у канаву. До дев’яти копійок підійшов чоловік у подертому морському кашкеті, у різних штанинах і лише в одному чоботі, віддав грошам честь і прокричав:
- Спасибі від адмірала морських сил. Ура!
Потім він підібрав мідяки й заспівав гучним і тонким голосом:
О-одцвіли вже давно-о!
Хе-ри-зан-теми в саду-у!..
Перехожі йшли мимо цівкою, мовчки сопучи, начебто так і треба, аби о 4 годині дня, на спеці, на Тверській, співав адмірал в одному чоботі.
Тут за мною пішли багато людей і говорили зі мною:
- Гуманний іноземцю, будьте ласкаві, й мені 9 копійок. Він шахрай, ніколи навіть на морській службі не служив.
- Професоре, вчиніть люб’язність…
А хлопчак, схожий на Чорномора, та тільки з відрізаною бородою, стрибав переді мною на аршин над панеллю і квапливо розповідав хриплим голосом:
При Калуцькій заставі
Жив розбійник лихий – Камаров!
Я заплющив очі, аби його не бачити, і почав говорити.
- Припустімо так. Початок: спека, і я йду, і ось хлопчак. Стрибає. Безпритульний. І раптом виходить із-за рогу завідувач дитбудинку. Світла особистість. Описати його. Ну, припустімо, такий: молодий, блакитні очі. Голений? Ну, скажімо, голений. Чи з борідкою. Баритон. І каже: хлопчику-хлопчику… «І у фартуху», – раптом мовили тяжкі мізки під кашкетом. «Хто у фартуху?» – спитав я мізки здивовано. – «Та цей, твій дитбудинок».
«Дýрні», – відповів я мізкам.
«Ти сам дурень. Безталанний, – відповіли мені мізки, – побачимо, що ти жертимеш сьогодні, коли негайно не скомпонуєш оповідання. Графоман!»
Не у фартуху, а в халаті…
«Чому він у халаті, відповідай, кретине?» – спитали мізки.
«Ну, припустімо, що він тільки-но працював, наприклад, робив перев’язку ноги хворій дівчинці й вийшов купити цигарок „Трест”. Тутечки можна описати моссільпромницю. І от він каже:
- Хлопчику-хлопчику… А сказавши це (потім допишу, що він сказав) бере хлопчика за руку і веде в дитбудинок. І от Петько (хлопчика назвемо Петьком, такі хлопчики, які замерзають на спеці, завжди Петьки бувають) вже в дитбудинку, вже не розповідає про Комарова, а читає буквар. Щоки має товсті, і назвати оповідання: „Петька врятовано”. У часописах люблять такі заголовки».
«Па-аскудненьке оповідання, – весело бухнуло під кашкетом, – і тим більше, що ми вже десь це читали!»
- Мовчати, я гину! – наказав я мізкам і розплющив очі.
Переді мною не було адмірала і Чорномора і не було мого годинника в кишені брюк.
Я перетнув вулицю і підійшов до міліціянта, який високо підняв жезл.
- У мене вкрали годинник зараз, – сказав я.
- Хто? – спитав він.
- Не знаю, – відповів я.
- Ну, тоді пропали, – мовив міліціянт.
Від таких його слів мені схотілося сельтерської води.
- Скільки коштує одна склянка сельтерської? – спитав я жінку в будочці.
- 10 копійок, – відповіла вона.
Спитав її зумисне, аби знати, чи шкодувати мені викинутих 9 копійок. І розвеселився і трохи пожвавився на думку, що шкодувати не слід.
«Припустімо – міліціянт. І от підходить до нього громадянин…»
«Ну ж бо?» – поцікавилися мізки.
- М-так, і каже: годинника в мене поцупили. А міліціянт вихоплює револьвер і кричить: «Стій!! Ти вкрав, падлюко». Свистить. Усі біжать. Ловлять злодія-рецидивіста. Хтось падає. Стрілянина.
«Усі?» – спитали жовті товстуни, які розпухнули від спеки в голові. – «Усі».
«Чудово. Просто-таки геніально, – розсміялася голова і почала стукати, як годинник, – та тільки цього оповідання не приймуть, бо в ньому немає ідеології. Усе це, тобто кричати, вихоплювати револьвер, свистіти й бігти, міг і старорежимний городовий. Нес-па [1], товаришу Бенвенутто [2] Челліні?
Річ у тім, що мій псевдонім – Бенвенутто Челліні. Я вигадав його п’ять днів тому в таку саму спеку. І він страшенно сподобався чомусь усім касирам у редакції. Усі вони позначили: «Бенвенутто Челліні» у книгах авансів поруч мого прізвища. 5 червінців, наприклад, за Б. Челліні.
Або так: візник № 2579. І сідок забув портфель із важливими паперами з Цукротресту. І чесний візник доправив портфель у Цукротрест, і цукрова промисловість піднялася, а свідомого візника винагородили.
«Ми цього візника пам’ятаємо – сказали, розлютившись, запалені мізки – ще за додатками в марксівській „Ниві”. Разів зо п’ять ми його там зустрічали, набраного то петитом, то корпусом, тільки сідок служив тоді не в Цукротресті, а в Міністерстві внутрішніх справ». Замовкни! От і редакція. Побачимо, що ти говоритимеш. Де оповідач?..»
Хиткими сходами я ввійшов до редакції, маючи зухвалий вигляд і гучно наспівуючи:
І за Сеню я!
За цеглинки,
Полюбив цегельню.
У редакції, зеленіючи від спеки в тісній кімнаті, сиділи завідувач редакцією, сам редактор, секретар і двоє байдикувальників. У дерев’яному вікні, як у зоологічному саду, стирчав пташиний ніс касира.
- Цеглинки цеглинками, – мовив завідувач, –а от де обіцяне оповідання?
- Уявіть, який гротеск, – сказав я, весело усміхаючись, – у мене зараз годинника вкрали на вулиці.
Усі промовчали.
- Ви мені обіцяли сьогодні дати грошей, – мовив я і раптом побачив у дзеркалі, що схожий на пса під трамваєм.
- Нема грошей, – сухо відповів завідувач, і за обличчями я побачив, що гроші є.
- Маю план оповідання. От дивак ви, – заговорив я тенором, – у понеділок його принесу до пів на другої.
- Який план оповідання?
- Гм… В одному будинку мешкав священник..
Усі зацікавилися. Байдикувальники підвели голови.
- Ну?
- І вмер.
- Гумористичне? – спитав редактор, зсуваючи брови.
- Гумористичне, – відповів я, потопаючи.
- Ми вже маємо гумористику. На три числа. Сидоров написав, – мовив редактор. – Давайте щось авантюрне.
- Є, – відповів я швидко, – є, є, а як же!
- Розкажіть план, – мовив завідувач, пом’якшуючись.
- Кхе… Один непман поїхав до Криму…
- Далі ж бо!
Я натиснув на хворі мізки так, що з них закрапав сік, і проказав:
- Ну і в нього вкрали бандити валізу.
- На скільки рядків це?
- Рядків на триста. А втім, можна і… менше. Або більше.
- Напишіть розписку на 20 рублів, Бенвенутто, – мовив завідувач, – та тільки принесіть оповідання, я вас серйозно прошу.
Я сів писати розписку з насолодою. Але мізки жодної участі ні в чому не брали. Тепер вони були маленькі, зіщулені, вкриті замість звивин чорними запеченими щілинами. Померли.
Касир запротестував був. Я чув його різкий шпаковий голос:
- Не дам я вашому Чінізеллі нічого. Він і так перебрав вже 60 срібняків.
- Дайте-дайте, – наказав завідувач.
І касир ненависно видав мені один хрусткий і блискучий червінець, а другий – темний, з тріщиною посередині.
За 10 хвилин я сидів під пальмами в тіні Філіппова, сховавшись від очей світу. Переді мною поставили грубий кухоль пива. «Зробімо дослід, – казав я кухлеві ,– якщо вони не оживуть після пива, – значить, кінець. Вони померли – мої мізки, унаслідок писання оповідань, і більше не прокинуться. Коли так, я проїм 20 рублів і помру. Побачимо, як вони з мене, покійничка, отримають назад аванс». Ця думка мене насмішила. Я зробив ковток. Потім другий. На третьому жива сила раптом зароїлася у скронях, жили набухли, і зіщулені жовтки розправилися в кістяній скрині.
- Живі, – спитав я.
«Живі», – відповіли вони пошепки.
- Ну, тепер пишіть оповідання!
У цей час підійшов до мене кульгавий зі складаними ножиками. Я купив один за півтора рублі. Потім прийшов глухонімий і продав мені дві листівки в жовтому конверті з написом:
«Громадяни, допоможіть глухонімому».
На одній листівці стояла ялинка у ватяному снігу, а на другій був заєць з аеропланними вухами, посипаний бісером. Я милувався зайцем, у моїх жилах текла піниста пивна кров. У вікнах сяяла спека, плавився асфальт. Глухонімий стояв біля під’їзду кав’ярні й роздратовано говорив кульгавому:
- Котися звідси ковбасою зі своїми ножиками. Яке ти маєш право в моєму Філіппові торгувати? Іди в «Ельдорадо»!
- Припустімо так, – почав я, полум’яніючи, – вулиця гриміла, із солов’їним свистом пройшла мотоциклетка. Жовта переплетена труна із дзеркальними шибками (автобус)!..
«Файно пішла справа, – зауважили мізки, одужавши, – питай ще пива, лагодь олівець, сип далі… Натхнення, натхнення».
За кілька хвильок натхнення хлюпнуло з естради під військовий марш Шуберта-Таузіґа, під хлопання тарілок, під дзвін срібла.
Я писав оповідання в «Ілюстрацію», мізки співали під військовий марш:
Що, синьйоре мій,
Мені дано натхнення?
Яка ваша думка?!
Спека! Спека!
1. Чи не так? (фр.)
2. Так у Булгакова – Бенвенутто з двома «т», на відміну од справжнього імені італійського скульптора Челліні, яке містить одне «т».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Іван Соллертинський. Ромен Роллан і музика"
• Перейти на сторінку •
"Михайло Булгаков. Свято з сифілісом"
• Перейти на сторінку •
"Михайло Булгаков. Свято з сифілісом"
Про публікацію