З книжки “Життя Россіні”
Мисливський ріг чутно в горах Шотландії на значно більшій відстані, аніж людський голос. Ось єдине, в чому мистецтво подужало перевершити природу, – у силі звуку. В іншому, не менш важливому вимірі, у тому, що стосується виразності й приємності, людський голос і далі є вищий від будь-якого музичного інструмента, і навіть можна сказати, що музичні інструменти тим більше подобаються, чим більше за звучанням вони наближаються до людського голосу.
Мені здається, якщо у хвилину спокійного роздуму і тихого смутку ми станемо уважно запитувати нашу душу, то почуємо від неї, що таємниця чарів людського голосу полягає в таких двох обставинах:
1) Відтінок почуття, який голос неминуче вносить в усе. Голоси найхолодніших співачок, пань Кампорезі, Фодор, Фести й т. д., за відсутності інших почуттів поступово домішують у спів якусь невиразну радість. Я не говорю про пані Каталані; її приголомшливий голос видається душі дивом. Тріпотіння, яке нас опановує при цьому, спочатку навіть заважає бачити прекрасну і благородну безпристрасність цієї чарівливої співачки. Можна заради самого задоволення уявити собі голос пані Каталані в поєднанні з поривчастою душею і драматичним обдаруванням пані Пасти. Продовживши на мить цю ілюзію, ви неминуче розчаруєтеся, зате у вас залишиться переконання, що музика – наймогутніше з усіх мистецтв [1].
2) Друга перевага голосу – це слово; воно підказує уяві слухачів характер тих образів, які ній повинні поставати.
Людський голос має менше сили порівняно з інструментами, зате він набагато більшою мірою володіє здатністю змінювати силу звуку.
Розмаїття переходів, тобто неможливість для голосу бути безпристрасним, на мій погляд, важливіша його перевага, ніж навіть наявність слів.
Погані вірші, з яких складається італійська арія і в яких безнастанно повторюються одній й ті самі слова, спочатку зовсім не сприймаються як вірші; до слуху глядачів долітає проза [2], притому красу вірша становлять аж ніяк не найсильніші зі слів, наприклад, «я вас смертельно ненавиджу» або «я шалено кохаю вас»; тільки відтінки в самих словах та в їхньому розташуванні є доказом пристрасті й викликають наше співчуття до неї, а тимчасом якраз відтінки й буває неможливо передати п’ятдесятьма чи шістдесятьма словами, що складають італійську арію. Отже, слова можуть бути лише простою канвою; справа музики – розквітчати їх яскравими барвами.
Ви хочете нового доказу, що слова мають у музиці лише допоміжне значення і слугують у ній мовби етикетками почуттів? Порівняйте арію, яку з наголошеною пристрасністю голосу заспівала пані Беллок або панна Пізароні, з тією самою арією, яку хвилину потому заспівала яка-небудь учена тріскачка Півночі. Холодна співачка вимовить ті самі слова: «Io fermo, mio ben, morir mi sento» [3] – і при цьому анітрохи не розтопить криги в нашому серці.
Якщо ми вже вловили два чи три слова, з яких дізнаємося, що герой у розпачі або що він щасливий до нестями, то зовсім не потребуємо розбирати всю решту слів виконуваної арії; найважливіше – аби у виконанні була відчутна пристрасть. Тому нам завжди приносить задоволення добрий оперний спів, навіть тоді, коли співають незнайомою нам мовою. Треба лише, аби сусід по ложі бодай одним словом позначив кожну з виконуваних арій. Отож: можна насолоджуватися трагічним актором, який виконує свою роль мовою, лише окремі слова якої нам зрозумілі. З усіх цих спостережень я хотів би зробити висновок, що інтонація слів для музики набагато важливіша за самі слова.
Експресія – ось головна вартість співака.
Будь-які успіхи, що їх досягає мистецтво співу, позбавлене експресії чи обдароване нею слабкою мірою, нетривалі або можуть залежати від якогось випадкового уподобання глядачів, котре не має стосунку до мистецтва: врода акторки, її чесноти, її політичні переконання тощо.
В Італії наводять дивовижні приклади пророцтв, які докладно здійснювалися. Один неаполітанський любитель, говорячи про двох співачок, з яких одну публіка підносила до небес, а другу насилу терпіла, вигукнув серед партеру Сан-Карло, охоплений одним із тих спалахів захвату, котрі такі часті в цій країні: «Мине ще три роки, і всі зневажатимуть ту, якій зараз ви оплескуєте, а тою, яку ви зневажаєте, будуть захоплюватися». Минуло всього пів року, і його передбачення справдилося: співачка, яка співала з експресією, цілковито затьмарила другу, яка мала голос, красивий од природи. Тут вийшло те саме, що відбувається в суспільстві, де людина великого розуму бере гору над мальованим красенем. Такого ґатунку переворот у смаках неаполітанської публіки все-таки здійснився б, хоча, можливо, і не настільки скоро, якби співачка, – замість чудового голосу, котрий їй подарувала доля, – володіла bravura (мистецтвом, якого досягнуто через вправи).
Переклав Василь Білоцерківський
[1] Якими захопливими насолодами ми б завдячували віолончелі Ромберґа, якби замість непорочності й простодушності доброго німецького бюргера він мав пристрасну душу Вертера! Панна Шаурот, славетна дев’ятирічна піяністка, віщує все шаленство генія. (Дельфіна фон Шаурот (1813 – 1887) – німецька піаністка і композиторка. Учениця Ф. Калькбреннера, вундеркінд. Ф. Мендельсон присвятив їй свій Перший фортепіянний концерт. – Прим. перекл.).
[2] Передайте в партитурі «Гораціїв» слова знаменитої арії «Quelle pupille tenere» так, як їх співають.
[3] Я тремчу, мій любий, відчуваю, що помираю (іт.).