Ірина Чуйко. Фільдеперсові панчохи: проза. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2017. – 120 с., іл..
Літераторка Ірина Чуйко – давня членкиня літературного об’єднання, котрим опікується Тернопільська обласна організація Національної спілки письменників України. Її творчий портрет вельми різнобарвний: вона є авторкою декількох збірок поезії та віршів для дітей, текстів популярних пісень, журналістських нарисів на різні злободенні теми. Тепер до читача прийшла її збірка прозових творів, яку авторка скомпонувала у три розділи. Перший складається з дванадцяти коротких оповідок художньої прози. Власне, саме вони спонукають до глибшого прочитання текстів, адже яскраво презентують ліричну сторону обдарування нашої авторки.
Сумні хвилини життя не оминають нікого. Тепла інтонація співчуття, що, без сумніву, променіє від людських якостей самої авторки, висвітлює різнобічні душевні градації героїв оповідок, які страждають, вірять і обманюються, знемагають від самотності й душевного болю, долають чи не долають важкі обставини, ускладнення, затяжну скруту, що трапляються в їхньому непростому житті. Тематика цих маленьких творів зачіпає пекучі для теперішнього сьогодення питання моралі/аморальності, про що, власне, свідчать промовисті назви («Старий джентльмен», «Подвійний туман», «Жебраки», «Криза людяності»,«Погляд самоти»).
Про щасливе/нещасливе кохання написано й буде ще написано чимало творінь, але читачеві завжди їх замало. Колись один мудрий чоловік пояснив мені, що у коханні не існує чужого досвіду, для кожної пари людства все починається вперше, як в Адама і Єви. Тому то кожна історія кохання, про яку пише Ірина, – неповторна. Як, власне, й розплата за помилки у кожного своя: «Антоніна замовкла й задумалась. О…А як же їй боліло!..Серце розпластане й розплющене жалем чи образою, мов розпечений шмат заліза між молотом і ковадлом, в очікування удару рвалося з грудної клітки й не знаходило виходу, а в голові пульсувало, наче дрібні молоточки били в бубни барабанних перетинок» («Мисливець, або Настя плаче»)… «Нащо їй оте нерозділене кохання? Навіщо?Правдивого зізнання Анна чекала дуже багато літ, адже її так прозаїчно використали й викинули на смітник життя, наче непотріб…Це була чуттєва агонія. Сліз і крику не було, але в грудях, на місці серця, – зяяла пустка… («Повернення додому»).
Розділи другий і третій містять відповідно нотатки, спогади, роздуми авторки на теми літературні і не тільки, статті, інтерв’ю, бесіди. Безсумнівно, зворушить читача пам’ятне слово літераторки про письменника Євгена Безкоровайного: «Євген Іванович любив одягати вишиті сорочки, які дуже йому личили. Мені назавжди закарбувався той сонячний день й яскраво голубе небо, як очі Євгена Івановича. Пам’ятатиму його життєрадісним, щирим, усміхненим і у вишиванці” («В дорозі до Шевченка»). Затишне погідне враження справляють рядки, котрі Ірина присвятила нині забутому поетові Василеві Драбишинцю, чарівній ведучій телевізійної програми «Відверті діалоги» Ларисі Михальській, письменникові, заслуженому діячеві мистецтв України Богданові Мельничуку, фотохудожнику В’ячеславові Костюкову й багатьом іншим творчим особистостям. Вельми цікавими є інтерв’ю з відомими тернополянами: директором обласної філармонії, співаком Ярославом Лемішкою, з літературознавцем Сергіем Ткачовим.
Поетична замальовка «Коли приходить натхнення» вражає рідкісним настроєм світлої життєвої радості на фоні переважного песимізму збірки, репрезентує чисті помисли й гарну уяву нашої авторки, висловлені образною мовою: «І не пригадаю дощу вже, коли після нього на небі з’являється це диво природи Райдуга, Веселка. Дійсно, веселка, коли бачиш над собою яскраве видиво із семи кольорів на тлі освітленого неба і радієш так, без причини на те. Просто милуєшся красою, що наче коромислом зачепила смарагд (зелень) обох берегів ріки і тримає так обережно, наче якусь коштовність».
Ірина Чуйко – особистість із чуйною і вразливою душею. Її хвилює чимало речей, що відбуваються у нашому рідному місті. Вона пише правдиво, промовисто й стурбовано про проблеми людей незрячих («Біла тростина»), пересічних пенсіонерів («Старий джентльмен»), про крадіжки на тернопільських цвинтарях («Осіннє»), про відсутність побутової культури: «Зверніть увагу на лаву, що по вулиці Сагайдачного, в якої дуже акуратно відпиляли дерев’яний брусок (невже ніхто не чув і не бачив? («На пам’ять про Тернопіль”). «Невимовно набридла огидна мазанина на стінах будівель і парканів з непристойною лексикою графітчиків. Найбільше шкода мені людей, котрі щоразу намагаються затерти, забілити, замалювати ці непристойності. Якби вдалося спіймати горе-художників і змусити попрацювати над знищенням своїх «чудових» розписів…можливо б тоді в них прокинулась елементарна культура і повага до тих, котрі важко працюють над втіленням нашої спільної мрії про місто майбутнього – файне місто Тернопіль! («Файне місто Тернопіль»).
Навіть бездомні тваринки відчувають добре серце цієї неповторної жінки: «Подейкують, що і на котів і на собак введуть податок. А що ж мені доведеться робити, коли дикі кішки облюбували моє обійстя й просять їсти…біжать назустріч, щойно рипне хвіртка…не раз із вдячності приносять мишку на килимок під двері… Що маю з тим діяти? Шкода їх – живі ж істоти…Цікаво, а на доброту теж введуть податок?» («Прощавай, вишенько»).
Завершити свій щирий відгук про чесне, переконливе, вагоме слово обдарованої літераторки Ірини Чуйко хочу її ж рядками з елегантної картинки «Контрасти»: «Що нам потрібно для радості? Щось маленьке й незначне, на перший погляд, а приємне. Усмішка маляти, щасливий сміх мами. Хороша людина побажала вранці «доброго дня», й у вас на цілий день забезпечений чудовий настрій». Впевнена, що чудовий настрій читачеві подарує і ця талановита книжка!