філософський перформанс поема-есе
***оригінальна ідея, авторські знахідки***

Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вищитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом спідлоба, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи , зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...



...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені

Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай

З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...

І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...

Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –

Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.

Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.

Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд спідлоба уважно-важкий –
«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»

– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,

І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!

...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...


Серго Сокольник, 2019
*опубліковано, як інша моя проза*