***сучасне еротично-драматичне оповідання***

Ти вже не так часто, як колись, приходиш у мої сни...
Я все рідше роздивляюсь у комп’ютері твої фото...
Десь у коробці досі лежать напівзношені, колись подаровані мені тобою в нашу останню зустріч туфлі, що давно вийшли із невблаганної, мов час, моди... Десь у глибині серванту приховалась гарна порцелянова статуетка, подарована колись тобою...
Та я завжди пам’ятаю тебе.
Змінився світ, змінилося життя... І зараз початок Бориспільської траси, яка була умовним місцем нашої зустрічі в Києві, став для мене початком шляху у творчі відрядження, поїздки до лінії фронту. Хто б тоді, стільки років тому, міг подумати, що між нами мороком у спалахах вогню проляже ця межа світів, яка пройде не лише крізь задумливі печальні рови і поля Сходу нашої рідної землі, яка пройде крізь людські долі, людські серця і душі?...
...ми з тобою зустрілись тоді випадково, на пляжі у Гідропарку... Стояв теплий м’який вересень. Ти приїхала до Києва у справах і трохи розважитися... Невисока, струнка фарбована блондиночка... А я тоді заїхав на пляж просто скупатися. Бо мав справи, і вилежуватися на пісочку не мав часу. Я тоді палив сигарети, і серце ще не боліло. Воно було молодшим, як і я сам. І не щеміло...
Сідало сонце, величне, рожеве... Теплі хвильки Дніпра набігали на берег, приємно лоскочучи мені босі ноги... Я сидів край води, біля самого мосту Венеціанської протоки, щойно скупавшись, палив останню сигарету з пачки і журився, що маю зараз покинути оце місце земної благодаті...
...я вже достатньо довго тілом відчував на собі прискіпливий погляд. В цьому справді було щось містичне. Я ще не розгледів тебе, не зрозумів, чи потрібне мені це випадкове знайомство... Та відчуття, що має статися щось важливе, з’явилося і вже не полишало мене.
- Не пригостите сигаретою? – питання в принципі було звичайне і навіть “типове”... Я б пригостив, та...
- На жаль, ні, – відповів я, трохи знітившись... І почув у відповідь:
- Ну, як хочете...
Відповідь була настільки незвичайною, що я рішуче глянув на власницю відповіді прискіпливим поглядом... Дівчина стояла переді мною, рівненько, з опущеними вздовж тіла руками... Така собі «слухняна» вся... І не йшла...
- У мене справді немає, треба сходити, купити, – сказав я – почекаєте?
- Не треба. Дайте мені вашої «затягнутися», – відповіла дівчина.
Курити з незнайомою людиною одну сигарету на двох – мені це нагадало вже доволі віддалену юність, нелегку армійську службу, у якій фраза «друже, залиш допалити» була тоді такою звичайною... І такою незвичайною зараз...
Я дав. Дівчина обережно взяла недопалок тонкими пальцями і затягнулася димом з дивною посмішкою Джоконди на обличчі...
- Не дивуйтеся. Я не місцева. Я не бідна дівчинка, не повія, не збоченка. Не хвилюйтеся. І я цілком здорова. Я з Алчевська. Знаєте таке місто? Моє ім’я Світлана. Свєтька, якщо хочете... Мене так у дитинстві звали, мені подобається.
Я знав. Хоча не бував саме там. Я дивився і милувався. Вона була така незвичайна і водночас така “своя”... Ніби велика дитина...
- Вибачте, Світлано. Дуже приємно. Мене звати Сергій. Але... Я маю зараз їхати у справах..., – я справді був засмучений, та ці пляжні знайомства таки мабуть того не варті... Ось я зараз встану і піду...
- Кияни всі такі горді і зайняті? Сергію, я буду в Києві ще декілька днів. Я хочу, щоб ви показали мені місто. Можу дати телефон... Хоча ні. Я чекатиму на вас завтра отут. Гаразд? – і, раптом змінивши щось у голосі, повторила:
- Я чекатиму, Серьож... Приходь. Ти подобаєшся мені...
Наступного дня я прийшов на те саме місце, під місток. Світлани не було... Я засмучено сів на пісок.
Не прийшла, звичайно ж... І не диво. Я залишив її, дівчину, яка прагнула розваг, одну ввечері у Гідропарку, цьому улюбленому усіма місці відпочинку, куди і кияни, і приїжджі спішать у пошуку пригод... Все зрозуміло. Сам винен... Я нервово запалив сигарету. Ніяк не міг позбутись цієї поганої звички...
- Серьож!!! Я тут!
Я підняв голову. Свєтька стояла на містку, радісно підстрибувала і натхненно махала мені руками.
Вона була така красива, у платтячку, поділ якого тріпотів від вітерця, і я одразу замилувався її гарними стрункими ногами... Свєтька хутко збігла униз, до мене, і розпусна моя голова майже запаморочилася від довгого вологого поцілунку.
- Спасибі тобі! Я щаслива! Подаруй мені цей вечір, – прошепотіла Свєтька мені на вушко і грайливо лизнула його язичком.
Ми купалися, гуляли, сиділи в кафе... Розповідали про себе, розпитували один одного про життя... Я був трохи поетом у душі... Мій рідний Київ взагалі дуже поетичне місто. Тож я читав їй свої і не свої вірші, Свєтька натхненно слухала усе, що б я не задекламував... Вона уміла слухати... Вона уміла слухатися...
Дівчина була заміжньою, хоча й не надто щасливою у шлюбі (як це типово у наш час... З її слів я довідався, що у чоловіка була коханка, та обоє цінували свій сімейний стан і не бажали змінювати його. Це комфортно і надійно. І проте як же ж нудно...), інтелігентною, працювала у себе вдома на непоганій посаді... Світлана... Свєтька... Така світла і проста...
Сутеніло. Ми знову прийшли на пляж, де поєдналися наші світи. Там все сталось у нас вперше, у теплу мрійливу місячну ніч, і згодом, коли ми вийшли на освітлену алею, то дуже сміялись одне з одного, бо десь на березі у піску випадково перемазалися вугіллям від старого багаття. Тоді ще не було прийнято приходити на природу смажити шашлики зі своїми мангалами, як і курити у відведених для того місцях, дев’яності роки ще дивилися нам у спину бешкетними очима, але життя в країні поліпшувалося, і жити хотілося. Як хотілося жити!.. Хто міг тоді передбачити наше майбутнє?..
Ми знову пішли купатися, я мив тебе, таку вже всю мою Свєтьку, у Дніпрі, мов дитину у ванночці, милувався твоїм тілом у місячному сяйві, і знов, і знов бажав тебе... Світанок ми зустріли на якихось старих дерев’яних пляжних топчанах, мов на солдатському бівуаку, зігріваючи тілами одне одного, прикрившись накиданим зверху нашим власним одягом...
Ці наші дні... Ми гуляли... Маріїнкою, Лаврою, схилами Дніпра... Я показував тобі «заповідні місця», відомі лише старим киянам, «руїни Колізею», отой закинутий напризволяще Літній театр, колишній ресторан «Зозуля», давнє місце для танців – «Жабу», на яке ходили потанцювати ще мої батьки, саме попід аркою Дружби народів, чи «ярмом», як прозвали ту незграбну, пізніше збудовану споруду завжди іронічні кияни.
Ми катались на фунікулері, ходили через Пішохідний міст на Труханів острів, у малолюдні місця біля води, і ти з насолодою хизувалася там своїм гарненьким оголеним тілом, така собі розбещена німфетка...
Ці наші ночі... Ти миттєво стала настільки “моєю”, що я відклав усі справи і зробив собі невелику відпустку у власному місті... І оту, іншу, з якою був тоді у стосунках, я теж “відклав” заради тебе... Так буває. І ми не янголи, і світ не монастир...
Ті дні я возив тебе містом своєю машиною, і ти, загадково усміхаючись своєю дивною усмішкою, сказала якось мені: «Знаєш, мені подобається як ти керуєш... Ти їздиш так впевнено... Як от коли береш мене...».
Потім ти мала їхати додому. У тебе теж були життєві справи. Від’їжджала потягом. На вокзалі ми були трохи в розпачі, що ось так все може скінчитися, отут, на цьому пероні, як швидко закінчуються з’їдені біляші, придбані у вокзальній «забігайлівці»...
І ми клялися.
Ти пообіцала, що приїдеш. Я пообіцяв, що чекатиму...
...була ніч... Ми тоді ще не надто звикли до мобільного зв’язку, зв’язок тоді був доволі дорогим задоволенням, ми не спілкувалися цілими годинами, як це «прийнято» робити закоханим нині, тому нічний дзвінок був трохи несподіваним.
- Сергійку! Любий Сергієчку! – я слухав і зігрівався мелодикою твого голосу. – А уяви... Скажи мені... От гарно було б, якби я оце взяла та й до тебе зараз приїхала?
Це було б гарно, звісно, проте ж ти напередодні не казала, що береш білет на поїзд... Дивина...
- То зустрічай мене! Я вже їду! Давно їду, машиною, із самого Алчевська. У мене є своя машина, я просто якось забула тобі про це сказати... Тільки я зовсім Києва не знаю! Я скоро в Борисполі буду! Зустрічай мене десь на в’їзді до міста, бо заблукаю!
Я напружено думав, де саме тебе зустріти... І обрав це місце. На виїзді із Києва, на Бориспільській трасі...
Ми зустрілися. Я тримав тебе в обіймах... Осіння ніч, межа міста, дрібний дощ... І ти, в кофтинці і босоніжках, вистрибнула із теплої машини просто до мене в обійми... А далі, звичайно ж, була вона, наша ніч, сповнена вогню... Ти не просто хотіла мене, не просто жадала бути моєю... Ти уся розчинялася в мені, як розчиняється у міцній каві грудочка цукру.
Ми приїхали додому твоєю машиною, і я всю дорогу пестив твою руку на важелі перемикання швидкості... У хаті ми нестримно і шалено роздягалися, кидаючи речі просто на підлогу... Нам бракувало часу, це було якесь безумство... Потім ти танцювала для мене оголена, покриваючи себе простирадлом, мов східними покровами... Ти вигиналася на столі у мерехтливому світлі свічки, яку я запалив... Твоє прохолодне вологе тіло здригалось від кожного мого дотику, ніби від легкого розряду електроструму... Ми з тобою були ще ті вигадники...
...а за вікном йшов осінній дощ, який все посилювався, змиваючи на асфальті сліди від коліс твоєї машини, щоб ніхто не міг знайти шляху до наших душ і тіл, аби стати нам на заваді.
...ми ходили по церквах... Ти любила ходити по церквах, а де знайдеш стільки прекрасних церков, як не у Києві? У тебе, як ти розповідала мені, родич був настоятелем монастиря десь на сході країни... Тоді СХІД країни був звичайною частиною НАШОЇ ЗАГАЛЬНОЇ КРАЇНИ... Тоді ми ще не надто замислювалися, якій саме конфесії належить той чи інший монастир...
Ти любила роздивлятися церковний живопис... Проста дівчина, ти сприймала мистецтво душею так само щиро, як мене тілом... Якось, коли я трохи втомившись від справ, якими вимушений був займатися певний час і у ці наші дні, незважаючи на наші зустрічі, сказав напівжартома: «Оце покину все і піду в монасі, у монастир до твого родича», ти, загадково усміхаючись все тією ж своєю незвичайною усмішкою і довго пронизливо дивлячись на мене, сказала мені дивну фразу: «Знаєш, а тобі піде!..».
Ти була і віруючою, і ні... Ти робила якісь дивні обряди в церкві, часом відбігаючи від мене кудись по закутках, а я стояв зі свічкою в руці і ніяк не міг зосередитися на молитві. Ми виходили з церкви, і ти, знімаючи хустину, цілувала мене і казала одне й те ж саме: «Кохати це не гріх!..».
Потім якось сама призналася мені, що ти – відьма... Мене це не вразило, та й не першою відьмою ти була у мене. Я любив тебе такою, як ти є...
Ти обожнювала мене... І я тебе... Ти приїздила до мене, я до тебе, коли дозволяли обставини... І знаєш... Я, київський хлопчина з Шулявки, який виріс на ній, у цій промзоні Києва, полюбив твій Алчевськ з його могутнім комбінатом, довгим підземним тунелем, простими і щирими людьми праці... І я досі певен, якби нас так затято не ділили стільки років на східняків і західняків оті брудні політикани, нікому й на думку не спало б, що ми є різні по мові чи по крові... Луганщина... Український наш край степовий...
Ми дарували один одному подарунки, нам було тепло від думки, що дарована одна одному річ зігріє в розлуці. Колись я отримав від тебе таке просте і людяне СМС: «коли я думаю про тебе, мені тепло»... Чи інше: «у вас у Києві відлига, а у нас в Алчевську випав сніг... З весною тебе, рідний мій!..».
Ти завжди з острахом дивилася на годинник, що висів на стіні, відраховуючи час, який належав нам, і якось, із тремтінням притискаючись до мене вночі, вимовила: «Цей годинник так жахливо гучно цокає...».
Мені чомусь тоді постала в уяві нічна дорога із Києва до Алчевська, їжджена-переїжджена нами, ота натягнута нитка, яка, здавалося, навік поєднала наші світи...
...і якось нитка обірвалася... Нехай ніхто не скаже, що у людини немає передчуття... Це був день рівно через п’ять років нашого знайомства. День цей був довгий, немов тиждень, теплий, немов п’ять років тому, і нервовий, немов передчуття невідворотності лиха...
Я тоді усе чекав на твій дзвінок, коли ти будеш під’їжджати до Борисполя, щоб зустріти згідно нашої традиції, хоча ти вже гарно знала Київ і його автошляхи. Та дзвінка все не було.
А згодом був інший дзвінок. Дивно, але дзвінок був від твого чоловіка, який давно знав про наш зв’язок, проте не заважав нам... Сумний і незлостивий дзвінок. Я й досі не можу зрозуміти, чому все так буває у світі... Про те, що ти померла. Що ти загинула в аварії. Там... На НАШОМУ ШЛЯХУ. Ти відійшла від мене і від усіх нас тоді іншим, власним, зоряним шляхом...
Зараз ти десь поза межами. І я навіть не можу провідати тебе. Бо світи роз’єдналися. Не можу провідати ні тіло твоє, ні душу, які зараз такі розділені і недосяжні... Та коли я, їдучи щоразу у прифронтову невідомість, проїжджаю місце наших з тобою зустрічей, я думаю про тебе.
Бо насправді я їду до тебе, Світлано, і це дорога через життя. Їду, хоча знаю, що наша зустріч ще не на часі.. Долею всім і всьому відмірено свій час. Та я їду, аби бути ближче до тебе. І колись ми зустрінемося. І будемо разом. Як будуть разом наші світи. Як будуть разом Київ і Алчевськ. Як буде разом уся наша країна. Бо любов не зникає. Вона може віддалитися. Але вона вічна... І вона світить мені на моєму шляху і світитиме завжди. Аж до нашої зустрічі.




© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св.№219111601919