Батько стояв над могилою матері, як неживий. Власне, він і був неживий останні кільканадцять років, відтоді, як спершу його, а згодом увесь його суднобудівний завод відправили на пенсію, де один тихо тлів без улюбленої справи, а другого розтягували на шматки металобрухту та земельні ділянки під забудову. А для Олексія батько помер ще раніше; він давно втратив із батьком будь-який зв’язок, крім кровного, втратив іще в дитинстві, в ті незапам’ятні часи, коли життя було інше, і Олексій був інший, і батько також. Тоді що не день, в родині панувало якесь неназване, але відчутне свято, а мама усміхалася ясніше за сонце; батько п’ять днів на тиждень будував велетенські кораблі для цілого світу, а ще два дні – малий корабель для власної родини, яхту, якою вони мріяли дістатися від Києва аж до південного узбережжя Криму та й далі, куди море та доля дозволять. Та одного дня на все те прекрасне життя насунулася чорна хмара, яка поглинула і цю мрію, і недобудовану яхту, і мамину усмішку, і щоденні свята, і загалом старе добре життя, і все, що малий Олексій в ньому любив. Цього він батькові та матері ніколи не пробачив; відтоді йому стало байдуже до всього, здається, він взагалі втратив здатність щось або когось любити; тому нині його мало обходили всі «що» та «як» про старого. Хай сам собі дає раду, як давав Олексій: колись він був ніхто і не мав нічого, а тепер поважна людина та має усе, що заманеться.

А десь за півроку йому зателефонував один, потім другий батьків колега за знищеним суднобудівним заводом; обидва не на жарт турбувалися про старого, та Олексій не зважав. А тоді виник ще дехто, людина з яхт-клубу, ім’я з відумерлого минулого, здається, чи не єдине, що з того минулого вціліло та з тим минулим зв’язувало. Цей голос у слухавці Олексій вислухав уважніше, а озвучену ним пропозицію ретельно обміркував і знайшов її слушною та вартісною. Він зробив кілька дзвінків, відвідав кілька затишних кабінетів, передав із рук у руки товстенький цупкий конверт, і за місяць усе відбулося. По дніпрових портах, верфях, маринах, яхт-клубах, школах веслувального та вітрильного спорту, паркувальних майданчиках човнів і звалищах загиблих кораблів понишпорили обізнані люди, знайшли та притягли до яхт-клубу колись розкішну, а тепер геть занедбану яхту, якою тепер мав опікуватися батько. Олексій перетнувся з ним під ворітьми яхт-клубу, віддав папку з паперами, в які навіть не зазирнув, і пішов ще до того, як батько подякував. За деякий час чоловік із щасливого минулого зателефонував удруге та повідомив, що батька цілком поглинув ремонт яхти, він ожив, працює від світу до світу, навіть і спить у човні, а той просто на очах набуває колишньої форми та краси. Втретє той самий голос зателефонував за кілька років, коли батько помер, аби повідомити, що відбудована небіжчиком яхта тепер його, Олексія, спадок.

Олексій на той час мав легковажну інтрижку з шанувальницею різноманітного гламуру; яхта мала би їй сподобатися, тож Олексій запросив її на побачення до яхт-клубу. Він ледве стримувався від реготу, спостерігаючи ошелешену діву; в’їзд до яхт-клубу з усіх боків оточували гори будівельного сміття, над ним височіла галаслива новобудова, вся у спалахах зварювальних апаратів, а тонкі підбори діви, здавалося, ось-ось мали зламатися на вибоїстому асфальті. Олексій любив такі ситуації та навіть дещо допомагав своїм пасіям у них потрапляти; йому чомусь втішно робилося через їхню розгубу. Та щойно вони потрапили на яхту, ошелешеним виявився сам Олексій, а дівка, навпаки, прийшла до тями, тому що судно було, за її словами, «шикарним». Тільки тепер Олексій збагнув, що батько витратив на цю яхту три останні роки життя, всі їх, до останнього дня; власне, ще питання, витратив чи придбав – адже ідея з реставрацією якогось безнадійного човна виникла саме як спосіб повернути батьковому життю сенс. І вона спрацювала, батько повернувся до життя та заразом і яхту оживив, і тепер Олексій спостерігав плід трирічної праці. Він був приголомшений – а з ним, захищеним від емоцій та почуттів ретельно виплеканим цинізмом, таке траплялося нечасто.

Яхта справді мала розкішний вигляд. Батько розібрав її до останньої дошки, замінив усі зогнилі частини, зібрав, прилаштував і припасував усе бездоганно, аж до суміщення малюнку деревини, який м’яко сяяв крізь шар лаку. Олексій відімкнув дверцята, що вели до каюти, та запросив гостю всередину широким жестом, і за мить звідти долинули її зойки та стогони. Він і собі зазирнув у каюту – а батько і там явив свій талант суднобудівника, перетворивши невеличкий простір у чималенький, по-морському охайний і навіть стильний. Згадавши дитячі заняття з вітрильного спорту, Олексій відмовився від послуг, які з солоними жартами пропонували яхтклубівські старожили, та рушив від причалу самотужки. Яхта слухалася бездоганно, все на ній було влаштовано ніби спеціально під Олексієві руки, тож після кількох незграбних маневрів у затоні справи пішли краще, і невдовзі Олексій відчув справжню насолоду від забутих вправ із вітрилами. Коли сонце почало хилитися до обрію, а вітер вщухати, вони повернулися до яхт-клубу та пришвартували яхту; він зайшов до контори та попросив оформити на нього батькове місце та виставити рахунок за все, що слід, а він завтра повернеться, за все заплатить і знову піде на яхті. Ті самі старожили знову заходилися кепкувати, а один сказав, що завтра буде злива; Олексій відповів, «аби не зліва» та під схвальний регіт пішов.

Пізніше, вже за кермом авто, він зрозумів, що цей день був перший по-справжньому щасливий за багато років: розваги, веселощі, задоволення, насолоди – всього цього було вдосталь, нині він міг дозволити собі все, чого бажалося, але гроші, вплив, авторитет ніколи не давали йому такого відчуття щастя. І це раптове та гостре усвідомлення створило такий контраст із усім, чим він тішився донині, що того ж вечора він спакував у валізку речі шанувальниці гламуру, зловтішно додав туди чиїсь химерні, червоні зі стразами та чорними бантиками труси, тицьнув їй 500 доларів «на дорогу» та під її прокльони виставив із квартири. «Ти завтра пошкодуєш!» - верещала вона на сходах. «Я завтра та післязавтра на яхті», - відповів їй він пихато крізь двері та занурився у перегляд старезного поліцейського бойовика з Делоном, якого дуже шанував, але того вечора дивився неуважно. Думки його вже линули слідом за білим вітрильцем, а воно, описавши широку дугу разом із Дніпром, влилося у Чорне море, завітало до Криму, а тоді подалося десь в таку далечінь… - і та далечінь Олексія гойдала солоними хвилями та цілувала сонячним промінням аж до ранку.

А ранок змінив геть усе; ані того, ані наступного дня Олексій до яхт-клубу не потрапив і навіть про нього не згадував. Справи, які тримали його на березі, виявилися такого ґатунку, що він увесь час повторював, наче мантру: «всі люди неодмінно колись втрачають здоровий глузд». Попри очевидну справедливість твердження, воно не втішало та взагалі не допомагало; партнери, з якими Олексій вже багато років мав спільні справи, яким довіряв, бо вони довіряли йому, раптом здійснили проти нього те, що зазвичай робили разом із ним проти інших, менш зграбних, вправних, обізнаних і зухвалих. Це називалося «рейдерська атака», хоча, по суті, це була «рейдерська війна», до того ж тотальна: вони атакували всі його активи, всі компанії, статки та майно, атакували звідусіль й усюди, у судах, у нотаріусів, поліції, службі безпеки та всіх разом силових і антикорупційних органах, вони пред’явили йому позови та вимоги від юридичних і фізичних осіб та в інтересах держави. Гортаючи стоси паперів, Олексій бачив чимало знайомих імен та назв; він мав фотографічну пам’ять, і тепер вона йому безпомилково та жорстоко підказувала, що серед позивачів і скаржників були всі ті, кого він колись разом із партнерами-зрадниками ошукав, обібрав і обікрав. За паперами виходило, що все те він вчинив сам-один.

Але здаватися він дуже не любив і тепер зовсім не збирався пасувати навіть перед такою навалою. Тому він одразу заходився будувати тактику та стратегію оборони та зустрічної атаки й навіть вдався до певних активних дій; якщо вони й не зупинили атаку, то напевно завдали болючих втрат нападникам. А далі дні та ночі злилися в суцільну смугу безперервних баталій, судових засідань, таємних перемовин, «стрілок», допитів, біганини, домовлянь і умовлянь, які мали би виправити ситуацію та помститися зрадникам. На кін було поставлене мало не все, тому час летів непомітно, і Олексій незчувся, як пішов відлік другому року цієї війни, яка точилася всіма фронтами, входила то в гарячу, то в холодну фазу, а іноді робилася гібридною, і як така, поглинала цілком усе його життя.

Лишень десь наприкінці другого року протистояння ситуація почала покращуватися; рейдерам було завдано кілька відчутних поразок поспіль, і Олексій відчув зловтішне задоволення, яке зазвичай допомагало йому долати негаразди та винаходити нові, непередбачувані ходи. Та саме тоді, коли він запланував нанести вирішальний удар, у кишені пискнув телефон; невідомий номер повідомляв, що N у реанімації, справи кепські, варто поспішати. Ця коротка новина переважила все, Олексій жестом зупинив адвоката, який бадьоро звітував про стан справ, і запитав, чи не має той нотаріуса, який може просто зараз виїхати, а ліпше вилетіти до Європи. Адвокат подумав хвильку та кивнув, Олексій сказав попередити нотаріуса та надіслати його контакти на телефон, вибіг з офісу, стрибнув у авто та рвонув з місця так, що аж чорний дим пішов з-під коліс. Аж тут і телефон пискнув удруге, Олексій глянув на адресу та круто повернув ліворуч всупереч дорожнім знакам і розмітці; переслідуваний обуреним виттям клаксонів цілої вулиці, він попрямував до нотаріуса. Дорогою він зателефонував секретарці та наказав замовити квитки на найближчий рейс до Брюсселю або деінде неподалік, будь-яким класом і за будь-яку ціну, а ще орендувати там пристойне авто.

Нотаріус уже чекав на Олексія; щойно авто зупинилося, він разом із охайною валізкою вліз на заднє сидіння та привітався. Олексій подякував йому за оперативність, пообіцяв додаткову винагороду та чимдуж попрямував до аеропорту. Знову пискнув телефон – секретарка надіслала електронні квитки, бронювання авто та запитувала, чи потрібен готель. «Так, кицюню, будь ласка», відписав Олексій та посміхнувся; все нібито гаразд. Аж ось і поворот до аеропорту.

Одразу за поворотом дорога зникала за стіною суцільного туману, тому довелося пригальмувати та ввімкнути фари. На літак вони встигли, але марно: через негоду аеропорт закрили. Олексій заходився телефонувати та з’ясував, що закрито було всі міжнародні аеропорти; туман оповивав країну непроникним рядном, густішав щогодини, а перший листопадовий мороз жадібно його ковтав і перетворював на шар льоду, який вкривав усе: дороги, дерева, автівки, літаки, злітні смуги. Олексій спостерігав, як той шар формувався просто на очах, і його особлива, з ефектом збільшувально скла прозорість здавалася йому знайомою, нагадувала про щось, але він не міг втямити, про що. Він ненавидів, коли його бездоганна пам’ять виявлялася безсилою, тому відвів очі від льоду та покликав покірного нотаріуса до авта.

Вони рушили до Брюсселю автівкою; Олексій розумів, що ризикувати не варто, що мета полягає у досягненні мети, а не у створенні якогось дурнуватого рекорду десь посеред дороги до неї, тому стримував себе та вів із такою швидкістю, яку тільки дозволяла погода. Проте повідомлення про стан N, що надходили з невідомого номера, підганяли його та щоразу змушували їхати швидше, ніж було би безпечно. На одному з поворотів колеса автівки втратили зчеплення з дорогою, авто опинилося в глибокому кюветі, де й зупинилося важким ударом у бетонний стовп. З-під капоту викинулися струмені пари та вмить злилися з туманом, що нині панував над цілою країною. Нотаріус лежав обличчям у торпеду, ніби непритомний; Олексій, якому й самому добряче паморочилося в голові, смикнув його за плече, і голова того м’яко перекотилася, відкривши рану на скроні, з якої широко виливалася чорна кров. Олексій похлопав себе по кишенях, помацав у схованках у дверцятах і в торпеді та знайшов пачку вологих серветок. Десь із півгодини він ретельно витирав усі поверхні в салоні, а тоді запхав серветки собі в кишеню, вибрався з машини та попрямував до шосе. Він крокував кілька годин, доки йому зустрілася колона автівок, що сунула за машиною автодорожньої служби, яка посипала дорогу піском із сіллю. Він побіг за нею підтюпцем, застрибнув на підніжку тієї машини та запропонував водію тисячу доларів, якщо той кине роботу та підвезе його до найближчого міста, де є залізниця. Доки той пручався, а потім торгувався, невідомий номер надіслав чергове СМС; Олексій прочитав, що N померла, та зістрибнув із підніжки. Під вигуки здивованого водія, осяяний помаранчевими зблисками «маячка», він крокував узбіччям і мурмотів під ніс «не пантера прыжками… на парижский чердак загнала… и Виргилия нет за плечами… не пантера прыжками…»

N була однією з його колишніх, але вона ніколи не була минулим, ось тільки щойно вона стала ним. Пристрасний роман швидко перетворився на ділове партнерство; це був той щасливий випадок, коли обидві сторони визнають доцільність переведення стосунків у іншу площину, яку обидві високо цінують і тому ніколи не зрадять. І партнери справді ніколи не зраджували одне одного; це було завжди корисно, а останнім часом надзвичайно зручно: рейдери нічого не знали про статки та бізнес, які фактично належали Олексію, а формально були влаcністю N. Та смерть втрутилася в розрахунки; заповіту не існувало, це він знав напевно, тож тепер відбудеться «спадкування за законом», і за тим законом все його майно та капітал перейдуть у власність найближчих родичів небіжчиці. Олексій навіть і думати не хотів, чим саме вони заволодіють; багато чим – навіть оте авто в кюветі тепер також належало їм. «Разом з одним мертвим нотаріусом», майнуло Олексієві в голові, але очікуваної зловтіхи він не відчув. Ця втрата приголомшила його; це був фатум у чистому вигляді, а людина проти нього виявилася цілком безпорадна. Тільки тепер Олексій збагнув, як сильно забився при аварії; гострий біль понизав голову, він втратив свідомість і впав край дороги.

Коли за кілька місяців Олексій вийшов з лікарні, все було скінчено. Це була цілковита поразка. Він програв війну рейдерам, які забрали його статки, він програв смерті, яка забрала N і разом із нею таємну частину його маєтку. В нього не лишилося нічого. Він спостерігав, як блакитним небом повільне пливе біла хмаринка, та заздрив їй: її ніщо не тримало, і їй нічого було втрачати, за винятком самої себе, таке самоцільне та самоцінне існування… Хмаринка зникла, а Олексієві спала на думку інша, туго напнута хмаринка, що сунула широкою дніпровою дугою туди, де жила дитяча мрія про подорож яхтою до Криму. В нього все ще є той батьків спадок, яхта; рейдери могли погребувати нею або просто не знати про неї, адже по смерті батька він не подбав оформити спадщину. І Олексій рушив до яхт-клубу.

- Шукай отам, - вахтовий при вході недбало махнув рукою в дальній кут затону, де навіть не було причалів. – Загнали подалі, бо там боргів накопичено… аж вище ватерлінії! – зареготав старенький. Олексій кволо посміхнувся у відповідь і пошкутильгав собі до яхти, вдивляючись у той бік, куди вказав вахтовий. Там ото нібито щогла, але чому під таким кутом? Вона ж мали би дивитися просто в небо, а та жердина стримить кудись убік. Коли Олексій дістався до місця, він зрозумів жарт вахтового; яхта лежала на дні, добре видима крізь жовтувату дніпрову воду; вона похилилася на правий борт, тому щогла, що єдина здіймалася над водою, дивилася у бік. Олексій сів на камінь при воді та втупився в маленький корабель під водою. Зненацька йому пролунав батьків голос: «Все, від проектування та будівництва до навігації, все завжди є одне: боротьба за живучість корабля». Вочевидь, і цю боротьбу він програв. Його життя зробило коло, і те коло перенесло його назад у часі; він знову той, хто не мав нічого, але хотів мати усе. «Отже, все повернулося до свого початку», - прошепотів Олексій сам до себе, а тоді кволо посміхнувся. Боротьбу за живучість він програв не остаточно: загинуло судно, але екіпаж у повному складі вцілів. Ну, з початку, то з початку. Олексій підвівся та прошкутильгав до виходу з яхт-клубу, жодного разу не озирнувшись.

грудень 2019 року