
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Поеми
Гетьман і кошовий
( 6 квітня 1709 року. Диканька. Колишній палац нещодавно страченого Кочубея.
На величезному столі розкладено гетьманські клейноди).
Іван Мазепа
Не хвилювався так, коли стрічався з Карлом, як ось тепер.
Там етикет, знайомий мені з юності. Ще як був при королівському дворі.
Щоправда, Карл його порушив, шану віддаючи мені:
я сидів, а його величність стояв переді мною.
Та й у себе завів я етикет не згірший, аніж в Європі.
А звідки Костці, якого змушений був кликать, знать про етикет?
Він хоч і грамотніший од решти запорожців – навчався ж в академії,
та все ж підвладний звичаям вольниці: що ухвалить рада, так тому й буть.
Стільки вже літ минуло, як стояв я перед збіговиськом лайдаків,
а й зараз пробирає дрож: чекав на вирок, що міг скінчитись смертю.
Було за що: разом з татарвою вів я одновірців - дарунок хану од Дорошенка.
«Смерть!»- такий був присуд голоти.
І так би воно й сталось, якби кошовим тоді був Костка.
Усім нутром ненавидить він і мене, й мою опору - панство.
Дуками зовуть їх. Тих, кого щедро наділяю і владою, й багатством.
А що вони три шкури деруть із посполитих, то чи ж моя провина?
Як можу, приборкую їх. Зрештою, воно отак і в Польщі,
й поза нею, не кажучи вже про Московію.
А чим ще можна задобрить полковників і всю чиновну братію?
Гетьманщина – це ж не Запорожжя, слава Богу, де всі рівні.
Так-от стояв я перед цією вольницею, що вже потай чекала,
коли на шибениці загойдається панич.
Та ось нарешті слово взяв Іван Сірко.
Хоч і неписьменний був тодішній кошовий, а дипломат неабиякий.
Себто гнучкіший, а не затятий проти панства.
Сам же кілька разів просив царя дати йому в спадок Келеберду.
Словом, не такий, як оцей Костка, котрого нетерпляче жду.
Не мав я наміру звертатися до Запорожжя, як задумав зійтися з Карлом .
Навпаки, свербіли руки приборкать вольницю.
І зроблю, як звільню од напасті Петрової Вкраїну.
А поки що доводиться Костку та його ватагу
З почестями королівськими приймати.
. Що ж, утамую на якийсь час гонор.
Не вперше грати в гру, ходи якої лиш мені відомі.
Не здогадаються, що в мене на мислі.
Біда диктує чинити те, що не завше до вподоби.
. Одійшли од мене й пристали до Петра ті, на кого покладався:
Апостол,Галаган, Зеленський, Гамалія , Лизогуб...
Начебто забули, що московська ласка швидким конем їздить.
«Очі всіх на тя уповають,- кричали в два голоси Апостол із Горленком:-
І не дай Боже на тебе смерті, а як зістанемося в такій неволі, то й кури нас загребуть»
На надзвичайній раді решта теж наполягала порвати з Москвою.
Тільки-но спитав, чи маю за наказом царя злучитися з генералом Інфлянтом,
Як почулось одностайне: «Ні, нізащо! Вишли негайно послів до шведського короля!
Проси у нього допомоги. Хай якомога швидше єднається із нами,
щоб перешкодити армії московській в поході на Вкраїну!»
Забажали полковники зв’язати свою долю святочною присягою.
«Напишіть її самі,- сказав я.- Зроблю все, що захочете».
Дещо змінив у тій присязі і наказав присягнути на хресті.
І сам потому склав присягу.
І що ж маю тепер? Од Батурина лишився попіл та гори трупів...
Полковник Ніс видав Меншикову таємний хід.
Нема тепер ані гармат,н і продовольства.
По церквах, що набудував стільки, як ніхто інший з гетьманів,
з Петрової намови на заставки всі проклинають мене за зраду.
А того начебто й не знають, що Петро мене насправді зрадив.
Оддав полякам те, що, крім Богдана, не вдавалося нікому:
всі землі ісконно українські я позбирав докупи.
Ті, хто мене сьогодні проклинає, донедавна у панегіриках співали:
«Од Богдана до Івана – не було гетьмана!»
Петро хотів потішити мене титулом князя римського,
підступно одібравши гетьманство...
А шведи що? Гадалось, поки битимуться з москалями, осторонь стоятиму.
А в разі нужди тим, що лишилося в мене, вдатному королеві підсоблю.
Щоправда, мало що лишилось: більшість одіслав Петрові в поміч.
Не міг же розкрити йому свій намір: на дибу потрапив би негайно.
А що насправді вийшло? Прийшли неждано шведи в Україну та й заблудили.
Може, й не без намови колишніх вірнопідданих моїх...
Не з хлібом-сіллю люд приймає їх, а ополчився проти іновірців...
Отож, єдина тепер надія на нелюбе мені товариство Костки.
Кость Гордієнко
Усі нас хочуть. Скрегочуть зубами на нашу вольницю.
Готові б з’їсти, та за краще обрали інше:
просять підсобити, як наміряються оружно уладнати давні свої чвари.
Татари й турки, навчені минулим, бояться нас.
А ляхи й московити торгують головами козацькими,
щоб завершити бозна ким дане право на землі споконвічні наші.
Як непереливки - готові на будь-які обіцянки,
а скінчиться миром, не питають згоди нашої
і відчикрижують те, що здобуто кров’ю козацькою.
Обсадовили Січ кріпостями, Дніпр перегородили...
Так що вже ні до нас, ні від нас немає входу й виходу.
«Для вашої ж вигоди»,- і цар, і гетьман запевняють.
Щоправда, через вивідувачів своїх Мазепа вряди-годи доносить
наміри Москви – цілковито прибрать в свої лабети Запорожжя.
Частину козаків зробити драгунами, а решту – кріпаками.
Хитрий старий лис. Справжній Махівелі, як звуть його грамотні козаки.
Стільки літ дурити несамовитого Петра і буть улюбленцем його...
Котилися голови донощиків на невірність гетьмана Москві.
Не такий, як Петро, а все ж підступний Мазепа.
Не спиниться ні перед чим, аби прибрать з дороги того, хто застує йому.
Закликав на бенкет Семена Палія, закував в кайдани і передав Москві.
Та, мабуть, перемудрив Мазепа, утаємничив зо страху перед Петром
те, що мало б об’єднати люд України, як це зробив Хмельницький.
Ну, нащо було наказувать священникам відправлять богомілля
на честь майбутніх перемог Петра над тими, з ким уже уклав угоду?
Як тут не розгубиться простому люду: за ким же йти?
Хтозна, що насправді ненависний у народі гетьман намислив,
та прочитавши царевий і його листи до нас,
закликав я козаків на поміч гетьману прийти:
йшлося ж не про нього, а про вільну од Московії Вкраїну.
І тут громада розділилась на два непримиренні табори:
молодь була на моїм боці, а старшина й бувалі козаки
доводили, що треба поза все триматися Москви.
Ухвалили врешті-решт направить депутацію до гетьмана.
Узяв я з собою прапори, бунчук, булаву й десять гармат
і з тисячею вершників рушив із Січі в Україну.
Непростою була дорога. Дізнавшись, на чиїм боці запорожці,
цар вислав проти нас численне військо.
Під Царичанкою стрілися ми з ним і розгромили три полки драгунські.
І тут, як і сподівався, до нас почав збігатись люд,
охочий підсобити бодай хоч косами та вилами, а то й рогачами.
Так що веду тепер я гетьману не тисячу, а кілька тисяч тих,
в кого він, на превеликий жаль, не вірив і ставивсь, як до бидла.
Прийде, як-то кажуть, коза до воза. Дай Бог, щоб не було запізно...
...Їхав я на зустріч із гетьманом і думав, який він.
Той, про чию вченість і щедрість на церкви й науку доводилося чути.
Старий чи такий як на парсунах – красивий лицар?
Не без сум’яття в гетьманську світлицю входжу і бачу
немолодого вже чоловіка, сповненого гідності та віри в свою справу.
Цілую гетьманський бунчук і звертаюсь до того,
хто насміливсь на нечувану доти одвагу:
«Військо Запорозьке і я дякуємо Вам за те, що як гетьман України
ви взяли до серця те становище, до котрого дійшла наша Батьківщина,
і почали визволяти її од влади московської.
Ми певні,що саме з цією метою, а не з якоїсь персональної користі,
Ви попросили протекції шведського короля
і тільки через це ми зважились допомагать Вам щиро,
незважаючи на небезпеку нашого життя, коритись Вашій волі,
так що волите наказувати нам, щоб досягти бажаної мети» .
Іван Мазепа
«Дякую вам, запорозьке товариство, за довір’я до мене.
Слава за ваше шляхетне бажання допомогти рідному краєві.
Бог свідок, що, порозуміваючись зі шведським королем,
я не зробив це ні з легким серцем, ні з огляду на особистий інтерес.
Вела мене до цього тільки любов до нашого народу.
Не маю ні жінки, ні дітей. Я міг би осісти в Польщі або деінде
І так доживати спокійно решти моїх днів.
Та після того, як я стільки літ проводив долею України
і служив їй так вірно по змозі своїх природних сил,
моя честь і моя любов до нашого народу не дозволяє мені
сидіти зі зложеними руками і віддати рідний край на поталу лютого гнобителя...»
Кость Гордієнко
Я слухав розлогу сповідь того, хто донедавна стільки лих наробив нам,
а в уяві бачив оновлену матір-Україну: край народовладдя,
де гетьмана обира не мізерне коло лизоблюдів, а весь народ,
де нема холопа й пана, де розквітають письменство й наука,
де Січ, а не найманці - надійний щит супроти тих, хто зазіхає на її волю...
Р.S.
Мрія про оновлену Вкраїну та ще честь запорожця допомогли кошовому Костю Гордієнку подолати тимчасовий сумнів у доцільності обраного шляху, коли після поранення Карла ХІІ поміж його воєначальниками почалися чвари, що сприяли перемозі російських військ.
«Хвалилися запорожці Полтави дістати.
Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався:
На бідную головоньку кошовий зостався».
Так відбито причину поразки Мазепи та його сподвижників у Полтавській битві.
Маючи змогу зі своїми козаками повернутись у хай і сплюндровану зрадником Галаганом Січ, Кость Гордієнко до кінця лишився вірний даному Мазепі й Карлу ХІІ слову, врятувавши їх обох від неминучого полону.
А свої думки про нову Україну кошовий втілив у підписаному ним договорі - «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» від 5 квітня 1710 року з новим гетьманом Пилипом Орликом .
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гетьман і кошовий
«Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними й Гордієнко...»
Тарас Шевченко «Іржавець»
«Плакати про старовину, бажати вернути її –
завжди даремне діло, а особливо для нас, слуг «простого» українського народу.
Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо, не було ще ніколи на світі,
а тільки буде колись, як люди стануть далеко розумніші, ніж тепер.
Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко,
щоб не помилитися знов, як колись помилялись»
Михайло Драгоманов «Пропащий час» (українці під Московським царством (1654-1876)
( 6 квітня 1709 року. Диканька. Колишній палац нещодавно страченого Кочубея.
На величезному столі розкладено гетьманські клейноди).
Іван Мазепа
Не хвилювався так, коли стрічався з Карлом, як ось тепер.
Там етикет, знайомий мені з юності. Ще як був при королівському дворі.
Щоправда, Карл його порушив, шану віддаючи мені:
я сидів, а його величність стояв переді мною.
Та й у себе завів я етикет не згірший, аніж в Європі.
А звідки Костці, якого змушений був кликать, знать про етикет?
Він хоч і грамотніший од решти запорожців – навчався ж в академії,
та все ж підвладний звичаям вольниці: що ухвалить рада, так тому й буть.
Стільки вже літ минуло, як стояв я перед збіговиськом лайдаків,
а й зараз пробирає дрож: чекав на вирок, що міг скінчитись смертю.
Було за що: разом з татарвою вів я одновірців - дарунок хану од Дорошенка.
«Смерть!»- такий був присуд голоти.
І так би воно й сталось, якби кошовим тоді був Костка.
Усім нутром ненавидить він і мене, й мою опору - панство.
Дуками зовуть їх. Тих, кого щедро наділяю і владою, й багатством.
А що вони три шкури деруть із посполитих, то чи ж моя провина?
Як можу, приборкую їх. Зрештою, воно отак і в Польщі,
й поза нею, не кажучи вже про Московію.
А чим ще можна задобрить полковників і всю чиновну братію?
Гетьманщина – це ж не Запорожжя, слава Богу, де всі рівні.
Так-от стояв я перед цією вольницею, що вже потай чекала,
коли на шибениці загойдається панич.
Та ось нарешті слово взяв Іван Сірко.
Хоч і неписьменний був тодішній кошовий, а дипломат неабиякий.
Себто гнучкіший, а не затятий проти панства.
Сам же кілька разів просив царя дати йому в спадок Келеберду.
Словом, не такий, як оцей Костка, котрого нетерпляче жду.
Не мав я наміру звертатися до Запорожжя, як задумав зійтися з Карлом .
Навпаки, свербіли руки приборкать вольницю.
І зроблю, як звільню од напасті Петрової Вкраїну.
А поки що доводиться Костку та його ватагу
З почестями королівськими приймати.
. Що ж, утамую на якийсь час гонор.
Не вперше грати в гру, ходи якої лиш мені відомі.
Не здогадаються, що в мене на мислі.
Біда диктує чинити те, що не завше до вподоби.
. Одійшли од мене й пристали до Петра ті, на кого покладався:
Апостол,Галаган, Зеленський, Гамалія , Лизогуб...
Начебто забули, що московська ласка швидким конем їздить.
«Очі всіх на тя уповають,- кричали в два голоси Апостол із Горленком:-
І не дай Боже на тебе смерті, а як зістанемося в такій неволі, то й кури нас загребуть»
На надзвичайній раді решта теж наполягала порвати з Москвою.
Тільки-но спитав, чи маю за наказом царя злучитися з генералом Інфлянтом,
Як почулось одностайне: «Ні, нізащо! Вишли негайно послів до шведського короля!
Проси у нього допомоги. Хай якомога швидше єднається із нами,
щоб перешкодити армії московській в поході на Вкраїну!»
Забажали полковники зв’язати свою долю святочною присягою.
«Напишіть її самі,- сказав я.- Зроблю все, що захочете».
Дещо змінив у тій присязі і наказав присягнути на хресті.
І сам потому склав присягу.
І що ж маю тепер? Од Батурина лишився попіл та гори трупів...
Полковник Ніс видав Меншикову таємний хід.
Нема тепер ані гармат,н і продовольства.
По церквах, що набудував стільки, як ніхто інший з гетьманів,
з Петрової намови на заставки всі проклинають мене за зраду.
А того начебто й не знають, що Петро мене насправді зрадив.
Оддав полякам те, що, крім Богдана, не вдавалося нікому:
всі землі ісконно українські я позбирав докупи.
Ті, хто мене сьогодні проклинає, донедавна у панегіриках співали:
«Од Богдана до Івана – не було гетьмана!»
Петро хотів потішити мене титулом князя римського,
підступно одібравши гетьманство...
А шведи що? Гадалось, поки битимуться з москалями, осторонь стоятиму.
А в разі нужди тим, що лишилося в мене, вдатному королеві підсоблю.
Щоправда, мало що лишилось: більшість одіслав Петрові в поміч.
Не міг же розкрити йому свій намір: на дибу потрапив би негайно.
А що насправді вийшло? Прийшли неждано шведи в Україну та й заблудили.
Може, й не без намови колишніх вірнопідданих моїх...
Не з хлібом-сіллю люд приймає їх, а ополчився проти іновірців...
Отож, єдина тепер надія на нелюбе мені товариство Костки.
Кость Гордієнко
Усі нас хочуть. Скрегочуть зубами на нашу вольницю.
Готові б з’їсти, та за краще обрали інше:
просять підсобити, як наміряються оружно уладнати давні свої чвари.
Татари й турки, навчені минулим, бояться нас.
А ляхи й московити торгують головами козацькими,
щоб завершити бозна ким дане право на землі споконвічні наші.
Як непереливки - готові на будь-які обіцянки,
а скінчиться миром, не питають згоди нашої
і відчикрижують те, що здобуто кров’ю козацькою.
Обсадовили Січ кріпостями, Дніпр перегородили...
Так що вже ні до нас, ні від нас немає входу й виходу.
«Для вашої ж вигоди»,- і цар, і гетьман запевняють.
Щоправда, через вивідувачів своїх Мазепа вряди-годи доносить
наміри Москви – цілковито прибрать в свої лабети Запорожжя.
Частину козаків зробити драгунами, а решту – кріпаками.
Хитрий старий лис. Справжній Махівелі, як звуть його грамотні козаки.
Стільки літ дурити несамовитого Петра і буть улюбленцем його...
Котилися голови донощиків на невірність гетьмана Москві.
Не такий, як Петро, а все ж підступний Мазепа.
Не спиниться ні перед чим, аби прибрать з дороги того, хто застує йому.
Закликав на бенкет Семена Палія, закував в кайдани і передав Москві.
Та, мабуть, перемудрив Мазепа, утаємничив зо страху перед Петром
те, що мало б об’єднати люд України, як це зробив Хмельницький.
Ну, нащо було наказувать священникам відправлять богомілля
на честь майбутніх перемог Петра над тими, з ким уже уклав угоду?
Як тут не розгубиться простому люду: за ким же йти?
Хтозна, що насправді ненависний у народі гетьман намислив,
та прочитавши царевий і його листи до нас,
закликав я козаків на поміч гетьману прийти:
йшлося ж не про нього, а про вільну од Московії Вкраїну.
І тут громада розділилась на два непримиренні табори:
молодь була на моїм боці, а старшина й бувалі козаки
доводили, що треба поза все триматися Москви.
Ухвалили врешті-решт направить депутацію до гетьмана.
Узяв я з собою прапори, бунчук, булаву й десять гармат
і з тисячею вершників рушив із Січі в Україну.
Непростою була дорога. Дізнавшись, на чиїм боці запорожці,
цар вислав проти нас численне військо.
Під Царичанкою стрілися ми з ним і розгромили три полки драгунські.
І тут, як і сподівався, до нас почав збігатись люд,
охочий підсобити бодай хоч косами та вилами, а то й рогачами.
Так що веду тепер я гетьману не тисячу, а кілька тисяч тих,
в кого він, на превеликий жаль, не вірив і ставивсь, як до бидла.
Прийде, як-то кажуть, коза до воза. Дай Бог, щоб не було запізно...
...Їхав я на зустріч із гетьманом і думав, який він.
Той, про чию вченість і щедрість на церкви й науку доводилося чути.
Старий чи такий як на парсунах – красивий лицар?
Не без сум’яття в гетьманську світлицю входжу і бачу
немолодого вже чоловіка, сповненого гідності та віри в свою справу.
Цілую гетьманський бунчук і звертаюсь до того,
хто насміливсь на нечувану доти одвагу:
«Військо Запорозьке і я дякуємо Вам за те, що як гетьман України
ви взяли до серця те становище, до котрого дійшла наша Батьківщина,
і почали визволяти її од влади московської.
Ми певні,що саме з цією метою, а не з якоїсь персональної користі,
Ви попросили протекції шведського короля
і тільки через це ми зважились допомагать Вам щиро,
незважаючи на небезпеку нашого життя, коритись Вашій волі,
так що волите наказувати нам, щоб досягти бажаної мети» .
Іван Мазепа
«Дякую вам, запорозьке товариство, за довір’я до мене.
Слава за ваше шляхетне бажання допомогти рідному краєві.
Бог свідок, що, порозуміваючись зі шведським королем,
я не зробив це ні з легким серцем, ні з огляду на особистий інтерес.
Вела мене до цього тільки любов до нашого народу.
Не маю ні жінки, ні дітей. Я міг би осісти в Польщі або деінде
І так доживати спокійно решти моїх днів.
Та після того, як я стільки літ проводив долею України
і служив їй так вірно по змозі своїх природних сил,
моя честь і моя любов до нашого народу не дозволяє мені
сидіти зі зложеними руками і віддати рідний край на поталу лютого гнобителя...»
Кость Гордієнко
Я слухав розлогу сповідь того, хто донедавна стільки лих наробив нам,
а в уяві бачив оновлену матір-Україну: край народовладдя,
де гетьмана обира не мізерне коло лизоблюдів, а весь народ,
де нема холопа й пана, де розквітають письменство й наука,
де Січ, а не найманці - надійний щит супроти тих, хто зазіхає на її волю...
Р.S.
Мрія про оновлену Вкраїну та ще честь запорожця допомогли кошовому Костю Гордієнку подолати тимчасовий сумнів у доцільності обраного шляху, коли після поранення Карла ХІІ поміж його воєначальниками почалися чвари, що сприяли перемозі російських військ.
«Хвалилися запорожці Полтави дістати.
Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався:
На бідную головоньку кошовий зостався».
Так відбито причину поразки Мазепи та його сподвижників у Полтавській битві.
Маючи змогу зі своїми козаками повернутись у хай і сплюндровану зрадником Галаганом Січ, Кость Гордієнко до кінця лишився вірний даному Мазепі й Карлу ХІІ слову, врятувавши їх обох від неминучого полону.
А свої думки про нову Україну кошовий втілив у підписаному ним договорі - «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» від 5 квітня 1710 року з новим гетьманом Пилипом Орликом .
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію