Стається зі мною відчуття. Дивне, нове, химерно-фігурне. Гуляєш у самотності по улюблених доріжках, центральних алеях і біля моря, за спиною ж ростуть крила..

Я вірю, що кожна людина звір. Тваринне, інстинктивне, воно солодко притягує. Саме її шию ти б вкусив, саме його обличчя розідрав, саме її взяв на руки й підкинув, саме йому би розітнув щелепи. Чому, чому відмінили дуелі? Чому закон принижує нашу гідність? Назад, до архетипіки!

Воно все гніздиться в твоєму єстві, кусається, борсається і виривається назовні. Дозволяє дихати зі смаком, дивитися з бажанням, чекати з гірко-малиновим нетерпінням. Прайм так і кличе назад, до божественного дитинства, до воєн із людьми та кропивою, до вічної випадковості. Слухати, слухати, облизуватися і слухати!

Найгірше, чому можна в житті спротивитися, це інстинкт. Але коли береш його під контроль, лелієш, то ви стаєте рівня, починається діалог. І ростуть не тільки зуби, а й крила. Як приємні прогулянки, як потрібний спорт, яка пряна їжа!

Чим більше тримаєшся у житті стриманости, тим кристальніше прокидається благодать до дії. Осьо вона, угода з дияволами. І все рівно часом мрійливо затягує думками вступити в язичницьку секту, побути нацистом чи середньовічним катом. Бо людина це не тільки тварина без оперення, а й чистіша алмазу жага до свободи, влади, культуротворення.

Визнати, визнати що хід у такт із природою теж іде на поживу й ресурс, але плоди цього часом пріснуваті, без перчинки, без апріорного надриву. А це все хочеться мати й піклуватися в душі до спочинку, а може й без нього.

Головне, головне не повторяти долю Ніцше, а бути реалістом, а решту — можна!

Реквієм тобі, Ніцше, сучий ти сину!

2020