Це ультрамариновий світанок на крилах чайки, оголені ребра круч, де покоїться прах титанів і – кривавим більмом – блимання маяка над Понтом.
Це смерть бригадира Горіча: бронзовий орел рве чавунне м’ясо гарматних ядер.
Це пуп землі, у якому лежать мої предки.
Це колишня мечеть, яка стала музеєм імперської слави.
Це колишній музей імперської слави, який став церквою.
Це колишня конюшня, яка стала школою...
Це білий будинок під червоним дахом, де прожив я сімнадцять років. Він завжди здавався мені фортецею, захистом од собак і вітрів, а сьогодні я раптом помітив, як він присів, ніби по коліна вгруз у землю.
Це сусідка, котра жила з двома чоловіками одразу. Пам’ятаю, як вона захлиналася, квилячи над труною по дорозі до цвинтаря. Один її чоловік помер, а другий ніс їй хустку.
Це сяйнотілий пісок пляжу. Патлатий фотограф і верблюд-меланхолік. Берег сопливих медуз і панцирних крабів. Хлип розчавлених мушель…
Це свято Нептуна: бог у рибальській сіті, засмаглі русалки на іржавому причалі і – хвилі, хвилі!..
Це вулиці під білою габою акацій. Базар, де смуглі корейці продають перші кавуни і цибулю. Симпатичні (хоча і не всі) дівчата купують собі купальники і креветок.
Це спека, напруженість тіла, зухвалі доторки...
Це зимове безлюддя, холодні і непривітні провулки. Втомлене сонце, згасання дерев і днів.
Це нестерпність бути самому.
Це дорога до найближчого бару, розділити самотність з подібними...
Це дівоча постава бронзового лейтенанта Шмідта на вулиці Шмідта (Ура Макушину!).
Це кислий присмак зеленої смородини і терпкий – портвейну, розпитому на випускному...
Це дорога до бібліотеки, в якій мене ждуть мої книги.
Це площа, де лисий Ілліч стріляє тінню по зморшках асфальту.
Це місто, вулицями якого гуляю знічев’я, думаючи про Борхеса і нові джинси.
Це те саме місто, тільки без мене.
Це минуле моє і майбутнє в ультрамаринових небесах, у криках чайок, у
голосі матері. Мати кличе обідати...

2008