Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.02
19:59
Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
2026.04.02
16:17
Коли квітень тільки почався і дні неочікувано стали холодними і дощавими мене запросив у свою самотню хижку старий хайдзін, що підписує свої прозорі хоку іменем Ейєн-но Котокутобіто () і вирощує в своєму саду ожину. Ми пили чай, заварюючи заміть традиційн
2026.04.02
13:27
Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки,
І які ознаки у ходи,
Про поспішно кинуті осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки,
І які ознаки у ходи,
Про поспішно кинуті осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.
2026.04.02
13:10
Пожовкле листя опадає,
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.
Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.
Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
2026.04.02
09:43
У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників і видатних патріотів. Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів, молодший брат Валерій не побоявся його провідати…
Бра
Бра
2026.04.02
05:50
До психолога звернулась
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
2026.04.02
05:34
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.
Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.
Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
2026.04.01
21:50
Думав про поїздки наші, в мустангу
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
2026.04.01
20:47
Не шкодуй для радості
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
2026.04.01
19:54
мені радісно терпко
отже побудьте зі мною
не треба про сумніви
про все підозріле
говорімо про спокій
про світло що завжди
поруч
не про рейтинги
отже побудьте зі мною
не треба про сумніви
про все підозріле
говорімо про спокій
про світло що завжди
поруч
не про рейтинги
2026.04.01
13:53
Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
2026.04.01
13:52
Над тим хто суд чинити буде,
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
2026.04.01
11:32
Схоже на те, що Ви спробували піднести читача одразу до "небесних шкіл", де пророки викладають щось середнє між метафізикою й профілактикою паніки. Вірш відкривається настільки урочисто, що хочеться зняти взуття і говорити пошепки. Але вже у другій ст
2026.03.31
21:55
Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
2026.03.31
21:40
Пірнув алконавт у глибезну пляшину.
Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.
Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.
Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
2026.03.31
19:24
Не дивуюсь видиву нічному,
наче, вітер в гості прилетів
і навіяв новину із дому.
Згадую своїх товаришів,
про яких нічого невідомо.
І звичайно, найчастіше тих,
що бували іноді за брата,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...наче, вітер в гості прилетів
і навіяв новину із дому.
Згадую своїх товаришів,
про яких нічого невідомо.
І звичайно, найчастіше тих,
що бували іноді за брата,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Зубець (1985) /
Проза
Бо я пес...
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бо я пес...
І.
Перекотиполем
над гострими бастіонами тополь,
над вишколеними паралелепіпедами будинків,
над стрункими спинами ліхтарів
покотилось сонце.
І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.
Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…
З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…
Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, дракари і дромони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…
Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!
Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.
прямо по курсу
у вирі тепла
у вирі інстинктів рецепторів нервів
ідеї ідеї ідеї
підшукати заняття годяще
для дурних до роботи зубів
та тимчасово безробітного шлунку
ІІ.
коли твої руки запахнуть полином
а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів
я стану сузір’ям Хорта
вільного неба над скутим примарами містом…
Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, “за високім забором”?
«Мухтаре! Стій, мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.
Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…
Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…
Я слухав плюскіт води.
Я слухав пісню ропух.
Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…
геть геть від блошиних дворів
геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів
од зичних людських голосів
палок кісток ланцюгів
всякчас і усюди
о мій хвіст-шаблюка вгору
о пістолетище-ніс по вітру
і язик-лопата додолу
ледь не скапує ґрунт
глевкий од дощу і од слини
Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…
ІІІ.
Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!
Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!
Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.
Тиша і свіжість.
Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.
Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…
А “вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.
(2008)
Перекотиполем
над гострими бастіонами тополь,
над вишколеними паралелепіпедами будинків,
над стрункими спинами ліхтарів
покотилось сонце.
І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.
Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…
З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…
Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, дракари і дромони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…
Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!
Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.
прямо по курсу
у вирі тепла
у вирі інстинктів рецепторів нервів
ідеї ідеї ідеї
підшукати заняття годяще
для дурних до роботи зубів
та тимчасово безробітного шлунку
ІІ.
коли твої руки запахнуть полином
а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів
я стану сузір’ям Хорта
вільного неба над скутим примарами містом…
Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, “за високім забором”?
«Мухтаре! Стій, мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.
Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…
Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…
Я слухав плюскіт води.
Я слухав пісню ропух.
Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…
геть геть від блошиних дворів
геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів
од зичних людських голосів
палок кісток ланцюгів
всякчас і усюди
о мій хвіст-шаблюка вгору
о пістолетище-ніс по вітру
і язик-лопата додолу
ледь не скапує ґрунт
глевкий од дощу і од слини
Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…
ІІІ.
Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!
Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!
Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.
Тиша і свіжість.
Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.
Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…
А “вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.
(2008)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
