Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.28
20:36
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
2026.02.28
18:12
Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
2026.02.28
11:24
Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
2026.02.28
10:50
І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
2026.02.28
09:35
Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
2026.02.28
06:13
Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
2026.02.27
19:44
«Слухай, дівчинко!» Вона не слуха…
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
2026.02.27
15:39
так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
2026.02.27
10:43
То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
2026.02.27
10:26
Прокидаєшся зранку крізь марення снів.
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
2026.02.27
06:11
Шум старої яворини,
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
2026.02.27
00:26
Всі імперії трималися на війнах, але всі імперії врешті пішли туди, звідки прийшли. Окрім однієї.
Якби всі народи заходились повертати все, що колись комусь належало протягом тисячоліть, історія людства скінчилась би швидко і назавжди.
Фальсифікації
2026.02.26
22:19
А Україна жирний пиріжок
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.
***
А ми поперек горла глитаям
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.
***
А ми поперек горла глитаям
2026.02.26
20:53
одягнись зі смаком
ідучи до танцю
лети ковзаючи
із трепетом літака
ув алмази плечей
усади троянди
швидкі авто і
люди ніби у снах
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ідучи до танцю
лети ковзаючи
із трепетом літака
ув алмази плечей
усади троянди
швидкі авто і
люди ніби у снах
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Зубець (1985) /
Проза
Бо я пес...
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бо я пес...
І.
Перекотиполем
над гострими бастіонами тополь,
над вишколеними паралелепіпедами будинків,
над стрункими спинами ліхтарів
покотилось сонце.
І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.
Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…
З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…
Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, дракари і дромони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…
Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!
Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.
прямо по курсу
у вирі тепла
у вирі інстинктів рецепторів нервів
ідеї ідеї ідеї
підшукати заняття годяще
для дурних до роботи зубів
та тимчасово безробітного шлунку
ІІ.
коли твої руки запахнуть полином
а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів
я стану сузір’ям Хорта
вільного неба над скутим примарами містом…
Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, “за високім забором”?
«Мухтаре! Стій, мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.
Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…
Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…
Я слухав плюскіт води.
Я слухав пісню ропух.
Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…
геть геть від блошиних дворів
геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів
од зичних людських голосів
палок кісток ланцюгів
всякчас і усюди
о мій хвіст-шаблюка вгору
о пістолетище-ніс по вітру
і язик-лопата додолу
ледь не скапує ґрунт
глевкий од дощу і од слини
Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…
ІІІ.
Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!
Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!
Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.
Тиша і свіжість.
Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.
Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…
А “вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.
(2008)
Перекотиполем
над гострими бастіонами тополь,
над вишколеними паралелепіпедами будинків,
над стрункими спинами ліхтарів
покотилось сонце.
І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.
Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…
З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…
Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, дракари і дромони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…
Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!
Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.
прямо по курсу
у вирі тепла
у вирі інстинктів рецепторів нервів
ідеї ідеї ідеї
підшукати заняття годяще
для дурних до роботи зубів
та тимчасово безробітного шлунку
ІІ.
коли твої руки запахнуть полином
а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів
я стану сузір’ям Хорта
вільного неба над скутим примарами містом…
Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, “за високім забором”?
«Мухтаре! Стій, мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.
Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…
Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…
Я слухав плюскіт води.
Я слухав пісню ропух.
Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…
геть геть від блошиних дворів
геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів
од зичних людських голосів
палок кісток ланцюгів
всякчас і усюди
о мій хвіст-шаблюка вгору
о пістолетище-ніс по вітру
і язик-лопата додолу
ледь не скапує ґрунт
глевкий од дощу і од слини
Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…
ІІІ.
Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!
Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!
Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.
Тиша і свіжість.
Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.
Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…
А “вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.
(2008)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
