В одному глухому-преглухому лісі, у далеких Карпатах, кожної ночі останні дні чути голос якоїсь... Невідомости. Селяни та відчайдушні мандрівники лякаються, дригають туди-сюди по дерев'яних скрипучих підлогах гуцульських хатинок і закривають свої вуха соломою.
Давненько завелися розмови про повернення песиголовців. Доторк до цього слова, одна його згадка багатьох-багатьох приводила у заціпеніння. Зате старі мудрі діди, й подекуди бабці, з-поміж мольфарів, розвіювали ті сказання, бо вони говорили, що песиголовий приходить зазвичай до біди, до якоїсь трагедії, чи то в чийомусь особистому житті, котроїсь пишної україночки в сорочині до колін на голе тіло, чи то в селі, одному із тих, що поросли гірською травою, лугами та покрилися звуками трембіт і сміхом Маланки та Івасиків. Бува, таки бува що сусіда спроможеться вкрасти корову, ну, не смійтеся, хитрун потирає ручки на ласе теля. Якщо вже наврочили, або ж наслали на кого темні сили та прокляття, наприклад "безголового жениха", то... Як бачите, ми потрапляємо до песиголовців самотужки, думаючи ніби підставляємо комусь дурника та неробу на щастя. Би було все!
Та крім песиголовців до віщунів і владик гірських стихій ходили в гості затуркані легендами про нявок. Зелених, із листям на голівці, босими й трішки помацаними глиною біло-синіми ніжками та з величезними очицями, нібито в них відбивається зоряна ніч, Чумацький Шлях для чоловіків на возах із волами. Нявки завжди брали верх над юначками, особливо цнотливцями. Тому все чудувалися роботящі коло молока, сира й масла, як доносилися звістки, що старійшини та ледь зрячі бабці радять їх синам-молодикам і дочкам-молодицям нічого не встидатися, бо без секеляння потрапиш до нявки бажання, до пастки жадання. Бравий хлопака з чорним крутим чубом і густими бровами все голосно сміявсь і крутив, фиркав носом, але перед нявкою трималися волі лише одиниці, і то здебільшого з побожних, кумедно, і забобонних. Лишній раз перехреститися рятувало їм життя, і хай язичники гнівляться, але й вони тікали раніше до ідолів, обмазаних кров'ю тварин.
Третим люди сполошилися й почали мовляти, мов серед краєвидів карпатського лона сновигає збірка. Готується шабаш. Шептали, що по кутках, де люди забувають просипати сіль, шниряють маленькі зубасті потерчата. Й інколи, пізно вночі повертаючись із роботи на полі, втомлені й спритні на вигадки жителі зустрічали когорту бісиків, особливо тимво відзначалися знатні п'янички, Захари. Серед дійства легенд, переспівів і магічної напружености світ ставав містичним полем, пояснення зайві.
Тим же часом у лісі одна велика сова... заглитнулася кісточкою від риби. Чи гілочкою од палиці мольфара. Мо' то була серединка персика, який з іншого часу й виміру закинув гамірній сові до відкритої пащеки веселий чумацький дух. Та сові чулося абсолютно нейтрально. Вона й далі жила собі, літала за треби, тілько вночі замість звичного звуку видавала ще й кряхтіння, а коли нервувалася через ту перепону в горлянці, то трагічно билася пір'ям доверху свого житла в дереві, і тоді теж видавався утробно-зламаний гул, перемішаний із совиним криком і лісовим ехом. Так тривало близько тижня. Бідна сова вже хотіла заговорити людською мовою та попрохати у найповажнішого старця з ціпком, аби він тим же ціпком витяг із неї сю поганську річ.
Й одного раненького-ранку до місця сови прибився малюсінький, білобрисий Остап. Завбачивши, що та нарешті потрапила в напівдрьому, Остапчик гоже зібрався і запустив сові в голову шишку. Правда поцілив трохи нижче. Так і вилетіло все із сови, а до кінця її життя пташина прилітала до Остапа вночі під вікно, тричі стукала об шибку на щастя й летіла назад до свого розміреного існування.
Остап став світлим чаклуном, і всі села навколо знову були здорові та щасливі, а найголовніше: спокійні.

2020