Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.21
05:33
Вага Римського золота
«Ті, хто хотів бачити моє приниження,
побачили власну жорстокість».
З уст царівни Єгипту Арсіної
Мої пальці торкаються срібного амулета на шиї жриці. Він легкий, майже невагомий – не те що ланцюги, які римський це
2026.08.20
21:59
Скоро осінь...за вікнами серпень
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
2026.08.20
21:41
Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
2026.08.20
20:36
В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
2026.08.20
19:04
падати із тобою
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
2026.08.20
18:08
Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
2026.08.20
17:38
Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
2026.08.20
17:33
Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
2026.08.20
13:29
На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
2026.08.20
12:53
Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
2026.08.20
08:07
Залізна «черепаха»
«Коли фортуна зраджує царів,
золото їхніх обладунків стає їхньою труною».
Давньоримський афоризм часів Александрійської війни
Клинки легіонерів вириваються з піхов із пронизливим, холодним скреготом. Цей залізний звук я вже чу
2026.08.20
07:04
Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
2026.08.19
21:33
Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
2026.08.19
21:09
Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
2026.08.19
21:00
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
2026.08.19
20:54
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тимофій Західняк (1956) /
Проза
ЛЮБОВ ДО ПРИХОДНІВ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЮБОВ ДО ПРИХОДНІВ
ЛЮБОВ ДО ПРИХОДНІВ АБО ІДЕНТИФІКАЦІЯ АНГЕЛІВ...
"Не забувайте любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли ангелів". (Послання до євреїв 13:2)
Потяг мчав мене на Захід під супровід монотонного калатання коліс, від котрого вдень робишся сонливим, а вночі ніяк не стулиш очей... Кілька годин я був єдиним пасажиром у купе і вже втішився, що не доведеться силувати себе до вимушеного спілкування з випадковим супутником... Але невдовзі на одній зі станцій моїй самотності довелося поступитися місцем товариству з незнайомцем. Неговіркий, приблизно мого віку чоловік мовчки сидів навпроти... Зрештою, і я не озивався, обмірковуючи завтрашній день.
Згодом нашу мовчанку порушив провідник, запропонувавши чаю. Чай у потязі – одна з небагатьох приємностей мандрівки залізницею, від котрої важко відмовитись. Ми обидва мовчки сьорбали чай, продукуючи в такий спосіб бодай якісь звуки у завислій над нами тиші. Незнайомець пригостив мене канапкою. Я втішився й такій перекусці, бо вскочив до вагона, не встигнувши повечеряти напередодні. Відтак мусив щось говорити. Звичний набір питань: Куди їдете? Звідки будете? Чим займаєтесь?
Аж раптом він ошелешив мене цілком неочікуваним питанням:
- А вам доводилося зустрічатися з ангелами?
Отакої! Звісно, я знав отой відомий вірш з "Послання до євреїв", в якому йшлося про ангелів і нашорошив вуха.
- Наразі не доводилось, а вам?
- Якийсь час я мав сумнів, що стрічався з ними, а тепер певен, що то таки були вони!
- Невже їх було кілька?
- Ні, один, але двічі...
- Двічі той самий?
- Ні, різні...
- А не могли б розповісти детальніше?
- Вам справді цікаво?
- Авжеж.
- Це важко передати словами...
- Що саме?
- Відчуття... Дивні відчуття... Вони не тьмяніють, не щезають, як інші, а з часом виринають знову і знову...
- Тобто?
- Відчуття, що ти зустрів когось виняткового і нетутешнього.
- І у них за плечима були крила?
- Вам смішно?
- Борони Боже, лише цікаво, справді.
- Ні, крил не було, але усе моє єство відчувало щось незвичне.
- А за яких обставин це сталося?
- Уперше на... пішохіднім переході...
- Не подумайте, що кепкую, але…
- Ну от бачите, і ви не вірите.
- А що, інші теж не повірили? Прошу, продовжуйте.
- То була просто бабуня. Звичайна, сільська, у хустинці. Я чекав на зелений, аби перейти на інший бік вулиці. Поруч стояли кілька людей. Вона з'явилась нізвідки. Нетутешня. Спитала, де знаходиться шпиталь. Голос тихий, спокійний, але якийсь… незвичний. Шпиталь? Та звідки мені було знати, який саме шпиталь їй потрібен – їх у нашому місті кілька! Я поспішав, і щойно спалахнув зелений, рвонув на той бік. Перетнув вулицю… Зупинився. Ні, треба таки повернутись і показати, де шпиталь. А раптом вона дуже хвора? А раптом у шпиталі хтось дуже дорогий для неї? Ні, треба повернутися й показати! Обернувся – а бабуні немає.
- Може вона передумала переходити вулицю або злякалась. Сільські люди часто губляться і ніяковіють у місті.
- Вона зникла! Зникла, наче й не було! А я почвалав далі. Згодом спіймав себе на думці, що думаю про неї. Раз у раз згадую... Мабуть, це було випробування. Я повинен був допомогти їй перетнути вулицю і дістатися до шпиталю, повинен!
- Невже це було чимось винятковим?
- Для мене так. Винятковим було відчуття. Минуло кілька років, а я досі пам'ятаю їх.
- А як щодо іншого випадку?
- Це сталося цими днями, на книжковому форумі у Львові.
- Невже? І знову жінка?
- Так, старша, поважна пані в плащі, сиве волосся, капелюшок.
- А що незвичного цього разу?
- Те ж дивне відчуття, що й перед тим… Дощило. Замовив філіжанку кави з рогаликом. Там біля входу готують каву, знаєте?
- Пригадую, доводилось бувати якось. І що далі?
- Сидів за столиком і смакував каву. Навмисно шукав столик, за яким нікого не було. Ви ж знаєте, як втомлює незнайоме, надто галасливе товариство.
- Звісно.
- Якоїсь миті з-за сусіднього столика підводиться пані і прямує до мене, сідає навпроти й починає розмову. Гадав, що пройде повз.
- Дійсно, незвично. І що казала?
- Щось про форум, про якусь презентацію, котру вона сподівалася відвідати, але її відмінили чи перенесли. І якось дивно дивилася, то на мене, то на рогалик, то на мою філіжанку…
- Може, хотіла кави?
- Можливо... Але я про це не подумав… не здогадався?… Чому я не здогадався замовити для неї каву… з рогаликом? Чому? Це ж було так просто! А я…
- А ви?
А я… Я допив свою каву, і попрощався з нею… Вийшов на вулицю… але щось муляло… Поглянув крізь вікно до кав’ярні – за моїм столиком не було нікого.
- Вона розчинилась у повітрі, наче перша?
- Саме так... А мене знову не полишало дивне відчуття... Сумління було спантеличене. Може, треба було повернутися, знайти її і запропонувати кави? З рогаликом…
- Мабуть, це знову було випробування…
- Але з якою метою? Гостинність і любов до приходнів?
Вночі у потязі довго не міг стулити очей, подумки повертався до розмови зі своїм супутником і пригадував випадки з власного життя. Можливо, і я теж колись зустрічався з ангелами і не розпізнав їх? Можливо, в такий спосіб Господь випробовує нашу віру, наше милосердя і любов до ближніх? Хто знає..
"Не забувайте любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли ангелів". (Послання до євреїв 13:2)
Потяг мчав мене на Захід під супровід монотонного калатання коліс, від котрого вдень робишся сонливим, а вночі ніяк не стулиш очей... Кілька годин я був єдиним пасажиром у купе і вже втішився, що не доведеться силувати себе до вимушеного спілкування з випадковим супутником... Але невдовзі на одній зі станцій моїй самотності довелося поступитися місцем товариству з незнайомцем. Неговіркий, приблизно мого віку чоловік мовчки сидів навпроти... Зрештою, і я не озивався, обмірковуючи завтрашній день.
Згодом нашу мовчанку порушив провідник, запропонувавши чаю. Чай у потязі – одна з небагатьох приємностей мандрівки залізницею, від котрої важко відмовитись. Ми обидва мовчки сьорбали чай, продукуючи в такий спосіб бодай якісь звуки у завислій над нами тиші. Незнайомець пригостив мене канапкою. Я втішився й такій перекусці, бо вскочив до вагона, не встигнувши повечеряти напередодні. Відтак мусив щось говорити. Звичний набір питань: Куди їдете? Звідки будете? Чим займаєтесь?
Аж раптом він ошелешив мене цілком неочікуваним питанням:
- А вам доводилося зустрічатися з ангелами?
Отакої! Звісно, я знав отой відомий вірш з "Послання до євреїв", в якому йшлося про ангелів і нашорошив вуха.
- Наразі не доводилось, а вам?
- Якийсь час я мав сумнів, що стрічався з ними, а тепер певен, що то таки були вони!
- Невже їх було кілька?
- Ні, один, але двічі...
- Двічі той самий?
- Ні, різні...
- А не могли б розповісти детальніше?
- Вам справді цікаво?
- Авжеж.
- Це важко передати словами...
- Що саме?
- Відчуття... Дивні відчуття... Вони не тьмяніють, не щезають, як інші, а з часом виринають знову і знову...
- Тобто?
- Відчуття, що ти зустрів когось виняткового і нетутешнього.
- І у них за плечима були крила?
- Вам смішно?
- Борони Боже, лише цікаво, справді.
- Ні, крил не було, але усе моє єство відчувало щось незвичне.
- А за яких обставин це сталося?
- Уперше на... пішохіднім переході...
- Не подумайте, що кепкую, але…
- Ну от бачите, і ви не вірите.
- А що, інші теж не повірили? Прошу, продовжуйте.
- То була просто бабуня. Звичайна, сільська, у хустинці. Я чекав на зелений, аби перейти на інший бік вулиці. Поруч стояли кілька людей. Вона з'явилась нізвідки. Нетутешня. Спитала, де знаходиться шпиталь. Голос тихий, спокійний, але якийсь… незвичний. Шпиталь? Та звідки мені було знати, який саме шпиталь їй потрібен – їх у нашому місті кілька! Я поспішав, і щойно спалахнув зелений, рвонув на той бік. Перетнув вулицю… Зупинився. Ні, треба таки повернутись і показати, де шпиталь. А раптом вона дуже хвора? А раптом у шпиталі хтось дуже дорогий для неї? Ні, треба повернутися й показати! Обернувся – а бабуні немає.
- Може вона передумала переходити вулицю або злякалась. Сільські люди часто губляться і ніяковіють у місті.
- Вона зникла! Зникла, наче й не було! А я почвалав далі. Згодом спіймав себе на думці, що думаю про неї. Раз у раз згадую... Мабуть, це було випробування. Я повинен був допомогти їй перетнути вулицю і дістатися до шпиталю, повинен!
- Невже це було чимось винятковим?
- Для мене так. Винятковим було відчуття. Минуло кілька років, а я досі пам'ятаю їх.
- А як щодо іншого випадку?
- Це сталося цими днями, на книжковому форумі у Львові.
- Невже? І знову жінка?
- Так, старша, поважна пані в плащі, сиве волосся, капелюшок.
- А що незвичного цього разу?
- Те ж дивне відчуття, що й перед тим… Дощило. Замовив філіжанку кави з рогаликом. Там біля входу готують каву, знаєте?
- Пригадую, доводилось бувати якось. І що далі?
- Сидів за столиком і смакував каву. Навмисно шукав столик, за яким нікого не було. Ви ж знаєте, як втомлює незнайоме, надто галасливе товариство.
- Звісно.
- Якоїсь миті з-за сусіднього столика підводиться пані і прямує до мене, сідає навпроти й починає розмову. Гадав, що пройде повз.
- Дійсно, незвично. І що казала?
- Щось про форум, про якусь презентацію, котру вона сподівалася відвідати, але її відмінили чи перенесли. І якось дивно дивилася, то на мене, то на рогалик, то на мою філіжанку…
- Може, хотіла кави?
- Можливо... Але я про це не подумав… не здогадався?… Чому я не здогадався замовити для неї каву… з рогаликом? Чому? Це ж було так просто! А я…
- А ви?
А я… Я допив свою каву, і попрощався з нею… Вийшов на вулицю… але щось муляло… Поглянув крізь вікно до кав’ярні – за моїм столиком не було нікого.
- Вона розчинилась у повітрі, наче перша?
- Саме так... А мене знову не полишало дивне відчуття... Сумління було спантеличене. Може, треба було повернутися, знайти її і запропонувати кави? З рогаликом…
- Мабуть, це знову було випробування…
- Але з якою метою? Гостинність і любов до приходнів?
Вночі у потязі довго не міг стулити очей, подумки повертався до розмови зі своїм супутником і пригадував випадки з власного життя. Можливо, і я теж колись зустрічався з ангелами і не розпізнав їх? Можливо, в такий спосіб Господь випробовує нашу віру, наше милосердя і любов до ближніх? Хто знає..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
