ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2020.04.08 00:44
Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув,що Храм мають зробить таким,
Який той був за Соломона,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту сам

Олександр Панін
2020.04.07 21:26
Шкандибає Старенька із ключкою,
По горбатій стежині чвала,
Тяжко крапають сльози горючії,
Зразу видно - життя не халва!

І чорти, і зміюки, і грішники
Витрищають "квадратні" баньки:
"Хто ж Чортячу Матусеньку вирішив

Євген Федчук
2020.04.07 21:10
Якось сиділи ми на лавці біля двору:
Дідусь, бабуся та із ними третім я.
Ще череда не йшла із паші на ту пору.
Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
Нас рятувала тінь великого горіха,
Легенький вітерець, що з поля залітав.
Дідусь газету м’яв, бурмо

Ігор Деркач
2020.04.07 20:41
Яка оказія явилась!
Весна не за горою,
а сіячі заякорились
у гавані застою.
Ячить поезія висока
кімвалами кумира,
куняє муза одинока
і почиває ліра.

Вікторія Лимарівна
2020.04.07 17:10
З’являється шанс, відкриваються дверці
у поклику до небайдужого серця,
якому так боляче зараз за всіх.
Планета в загрозі: це догма чи збіг?
Фатальний кінець чи замолимо гріх?

Наскільки умілі в майстерності спроби,
щоб відсіч надати смертельній х

Микола Дудар
2020.04.07 13:18
Коронавірус? Корона - вірус:
А свита - меч… снаряд…. тротил…
Все сіють смерть, я смерті вірю
Вакцині - ні, глибокий тил…
О Боже! Боженько, наш Царю! О
Владико Всесвіту, тримайсь...
У нас такого вдосталь "жару",
А з Тебе, в пекло, аусвайс…

Тетяна Левицька
2020.04.07 13:03
Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
цнотливі орхідеї і браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,

Микола Соболь
2020.04.07 09:39
До плеча пригорнутися хочу,
Там де квітнуть вишневі сади.
Соловей свою пісню охоче
Заспіває, ти тільки прийди.
Усміхнеться нам зоряне небо
Вітер косу тобі розплете…
І вінок зі смарагдових стебел
Покладу на волосся густе.

Олександр Сушко
2020.04.07 09:36
Полаялися ми учора з кумом капітально: я йому дуль моцних натицяв, а він мені матюків нагнув триповерхових. А виною всьому — коронавірус. Приїхав на пошту отримати перевод за мою книжку “Берегиня”. Нині в мене це єдине джерело фінансів, завдяки якому куп

Сергій Губерначук
2020.04.07 08:33
Попід зіркою гіркою,
понад гіркою паркою,
серед ночі поміж літа
проти вітру полетів ти…

Хто міг знати, що так буде?
Я гукав тебе крізь груди!
Я не знав про хресні крила,

Віктор Кучерук
2020.04.07 05:18
Повзти, вставати, йти і знову
Спіткнутись, впасти і повзти
Крізь вічні зради та обмови
До недосяжної мети.
Хоч прогинаю трохи спину,
Щоб дати спокою ногам, –
Ніхто й ніщо мене не спинить,
Якщо, на жаль, не стану сам.

Олександр Панін
2020.04.07 01:06
Лімерики -"фрістайл"


Щур та Зайці


Годі, Зайці, ридати, зітхати –
Обіцяли нам позику дати!

Іван Потьомкін
2020.04.06 21:22
Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе

Євген Федчук
2020.04.06 21:13
Добра і зла на світі є багато
І кожен по-своєму прагне жить:
Хтось хоче всі хвороби злікувати,
А хтось їх на нещасних напустить.
Усе від того, що в душі у нього
І чим живе, до чого прагне він:
Чи стіни зводить, городить дорогу,
Чи щось велике взага

Серго Сокольник
2020.04.06 20:48
Час наврочить сумні
Сірі ночі без ніжності губ,
І цокоче, і ні-
чим розвіяти пізню нудьгу...
Потаємно відкрий
Простір шафи минулих оман.
У шухлядці старій
(розбирать її часу нема,

Володимир Бойко
2020.04.06 18:52
Вихвалявся чорний Пень,
Що не вірить в чорний день,
Бо його, крутого Пня,
Аніщо не зупиня.

Та не варто було Пню
Отаку нести дурню.
Хтось недопалок лишив –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Мо Янь. Диво-ніж тітоньки

Переклав Василь Білоцерківський

Матусю, люба матусю! Матусю!
Видай мене, за кого побажаєш,
Та не видавай за коваля:
Під нігтями він має сажу
І сльози – на очах.
Народна пісня

Дотепер не можу збагнути, який сенс прихований у цій народній пісні. «Видай мене, за кого побажаєш» – і за рільника, прохача-жебрака, розбійника, що вбиває людей і грабує торговців, – теж можна видати? Мабуть, так. А от за коваля не можна. Справи ковалів у дрібному виробництві села, напевне, йдуть ліпше, аніж справи звичайних сільських мешканців: їм ремесло не лише дозволяє отримувати вищий економічний дохід, аніж рільникам, але й викликає повагу останніх. Якщо серйозно дивитися на реальне становище в селі, неминуче виникає питання, чому та дівчина, яка співала цю пісню, могла так лякатися коваля? Звичайно, ні з чого не випливає, що вона його боялася. «Під нігтями він має сажу», – нібито, вийшовши заміж за коваля, вона б перестала стежити за гігієною. «І сльози – на очах» – цей рядок зовсім незрозумілий. Кажучи загалом, на очах чоловіка – на очах будь-якого чоловіка, що працює з металом, – сльози мають доволі-таки ліричний вигляд: вони породжують гру уяви. Чоловік, який просльозився, може викликати в жінці жаль і навіть кохання. Можливо, найперша дівчина, яка завела цю пісню, саме тому й не бажала пов’язувати долю з ковалем. Зважаючи на все сказане, я подумав, що за цією пісенькою обов’язково прихована якась надзвичайна історія з закрученим сюжетом.
І я, озброївшись методою дедукції, цілковито несподівано для себе написав оповідання.
Хотів би вірити, що в мене вийшов всього лише первинно позбавлений сенсу, написаний експромтом, бодай скільки-небудь доладний твір, призначений для дітей.

Цю народну пісню я чув з вуст нашої сусідки, тітоньки Сунь. Звичайно, її цілком можна б було назвати дитячою пісенькою. Тітонька Сунь запам’яталася мені шапкою сивого волосся на голові. Мої батьки називали її «тіткою», але мені вона, насправді, годилася в бабусі. Мені не зрозуміло, який зв’язок спорідненості існував між нашими родинами кілька поколінь тому, але тітоньку Сунь у спогадах про дитинство я завжди уявляв особою значущою.
Ніколи я не бачив її чоловіка. Але він, поза всяким сумнівом, колись був, тому що вона мала двох синів. Мені не випало їх зустріти, я лише стикався з двома дочками її старшого сина і дочкою молодшого. Усі троє майже не відрізнялися за віком і дружили зі мною та моєю старшою сестрою.
Родина тітоньки Сунь мешкала в комишевій хатині на три кімнати, довкола якої стояла низька стіна з цоколем, вкритим дикою травою; воріт не було. Позаду хатини росла дюжина білих софор, у пору цвітіння їхні пахощі досягали нашої оселі; а коли осипалися квіти, дах тітчиного будинку ставав білим. Бувало, я їв бутони з тих софор – солодкі-солодкі, а коли їсти багато – трохи терпкі. Одного разу тітонька навіть пригостила нас кукурудзяною локшиною, звареною на парі впереміж із тими бутонами, – вона вийшла клейкою-клейкою і слизькою. У дворі тітоньки стояло гранатове дерево.
Розквітаючи, воно ставало вогнисто-червоним і справляло на мене яскраве враження. На тому гранаті плоди майже не зав’язувалися. Ще біля основи огорожі росло кілька десятків кущиків ірису – багаторічної трав’янистої рослини з тонким довгим листям і бузковими або білими квітками. Їхнє пластичне листя часто зрізали, сушили й продавали м’ясникам на мотузки для м’яса.
Тітонька Сунь любила попалити, і палила вона люльку. Чашу її люльки було зроблено з латуні, чубук – з плямистого бамбука, а мундштук – з нефриту . За її словами, той нефритовий мундштук коштував дорого. Вона казала, що нефрит може рятувати людей: наприклад, якщо хтось через необережність впаде з висоти й при ньому випадково виявиться нефрит, людина нітрохи не пораниться, лише на камені з’являться тріщинки. Нефрит може зберегти свого підлеглого тільки один раз. Розмовляючи, тітонька Сунь задніми корінними губами покусувала мундштук. Так від неї я довідався про ще одну особливість нефриту.
Трьох онучок тітоньки звали Старша Орхідея, Друга Орхідея і Третя Орхідея – усі вони вже давно мами.
У той час ми з сестрою нерідко кликали трьох Орхідей до сусіднього села на виставу. Їхня бабуся – тітонька Сунь – ніколи не чинила спротиву і завжди охоче відпускала внучок із нами.
Пам’ятаю, в її будиночку вічно панувала темрява, на лежанці й на підлозі стояли чорні скрині, щó в них лежало – досі не знаю. Радше, тоді мене навіть не цікавив вміст отих скринь. Одного разу ми ходили до сусіднього села дивитися п’єсу: вона звалася чи то «Ло шань цзи» чи то «Лун фен мянь» – не пам’ятаю точно. Коли ми повернулися, тітонька попросила нас розповісти їй про виставу. Ми навперейми кинулися переказувати побачене, але виходило в нас якось недоладно.
Тітонька Сунь вислухала нашу оповідь, спокійно стискаючи люльку в зубах, потім для нас, а можливо і для себе, тихо проспівала ту саму пісню, героїня якої боялася виходити заміж за коваля. Коли вона скінчила співати, усі ми засміялися. Пам’ятаю, моя сестра ще сказала: «Який гарний голос має тітонька!»
Тітонька теж сміялася.
Пригадав я співанку, поширену тоді серед сільських дітей:
З півночі на південь прийшли
Три Орхідеї Сунь:
Старша Орхідея любить поплакати,
Друга – поїсти,
Третя – помовчати.
Співанка звучала типово по-дитячому. Але важко сказати, чи діти скомпонували її, оскільки в ній точно зауважено особливості трьох Орхідей. Хіба можуть діти мати здібності до такого узагальнення? Одна з трьох Орхідей за гороскопом була Конем, друга – Козою, а третя – Мавпою. Коли вони досягли десяти з лишком років, стало зовсім незрозуміло, хто з них старший, а хто молодший. Усі вони мали привабливий вигляд. Третя Орхідея здавалася трохи вродливішою, але від природи не могла говорити. Друга багато їла і кінчиком язика постійно облизувала губи. Старшу Орхідею, попри її вікову першість, молодші сестри часто доводили до сліз: вона поводилася, мов дитина.
З трьох сестер найбільше мені подобалася плакса – Старша Орхідея. Ймовірно, тому, що я теж любив порюмсати. Жодних симпатій я не відчував лише до Третьої Орхідеї, але зовсім не через її німоту, а через те, що дорослі, кепкуючи, віщували її мені як дружину. Скажу чесно, вона була чужа моєму серцю! Навіщо мені німа? Спершу вона припала мені до вподоби, але тоді я думав, що одруження – справа найвищою мірою кепська. А можливо, вплинув страх перед майбутнім дорослим життям.
Коли нам виповнилося років по сімнадцять-вісімнадцять, раптом ми почали віддалятися одне від одного; сестра ще інколи ходила до них погратись, а я – ні. Одного разу я побачив, як тітонька Сунь розмовляє з батьком у нашому дворі, моє серце застрибало, і я подумав: певно ж бо тітонька Сунь сватає за мене одну з трьох Орхідей. Кожна з них мала гарненький вигляд, але Третя Орхідея не могла говорити, а це хоч-не-хоч поважна вада, тому вона мені не годилася. Друга Орхідея вирізнялася гострим язичком: коли починала когось лаяти – немов відмінно загостреним ножем хутко різала овочі. У ній я теж не вбачав великої цінності. А от зі Старшою Орхідеєю я б одружився. З довгою косою, з лагідним і м’яким характером вона пасувала мені більше за інших. Того дня батько пиляв дрова й одночасно провадив бесіду з тітонькою. Погода стояла тепла, тирса сяяла жовтизною, по батьковому обличчю стікав піт. Тітонька говорила з ним достатньо довго, а тоді пішла. І заледве я вийшов з дому, одразу відчув на собі якийсь особливий погляд батька.
Наступного дня, коли я вивчав пурпурові прищики, що вискочили на обличчі, батько сказав мені: «Ти дурницями голови не забивай!»
Його слова неначе ошпарили мене холодною водою зсередини, мені стало соромно і незручно.
Минуло ще кілька років, Старша Орхідея вискочила заміж, а вслід за нею і Друга, і Третя теж перебралися до чужих родин.

А тепер у моїй пам’яті спливла історія про ковалів.
Переддень збирання пшениці – щонайпрекрасніший сезон у нашій Дунбейській громаді району Ґаомі-сянь . Він припадає на кінець весни й початок літа: тоді в повітрі перемішуються сильний аромат квітів софор зі слабкими пахощами квітучої пшениці, теплий південний вітерець і приємне проміння сонця, кумкання жаб і спів птахів. Це період тічки тварин і час, коли дітлахи висипають з осель і бавляться. Щороку цієї пори на вулицях нашого села з’являлися три ковалі.
Ковалі приходили з району Чжанцю-сянь , приносячи з собою нетутешній акцент. Хоча їхня вимова відрізнялася од нашої, ми могли розуміти одне одного, не докладаючи зусиль. Горнило ставили біля паркана Лаованя: там лежав пустир, де збиралися члени першої виробничої бригади, очікуючи розпоряджень. На пустирі ще стирчала кам’яна ковзанка, яка ніколи не залишалася без роботи: «бжик-бжик-бжук-бжук» – цілими днями мололи сушену солодку картоплю, основний продукт харчування селян. Біля паркана росла верба, на гілці якої висів дзвін, – маленький чавунний дзвін – під його бемкання збирали учасників першої виробничої бригади. Для встановлення ковальського горна це місце пасувало найліпше.
Серед трьох ковалів головним вважався старий майстер на прізвище Хань, і йменували його не інакше як Старий Хань. Молотобійник теж мав прізвище Хань; він припадав майстрові небожем, називали його, відповідно, Молодший Хань. Третій – осадкуватий товстун на прізвисько Лаосань з не знати яким прізвищем – виконував обов’язки роздмухувача міхів і, за сумісництвом, молотобійникового помічника. Старий Хань був рослий і худорлявий, з довгою шиєю та обличчям, всіяним глибокими й численними зморшками, з залисиною на голові й вічно засльозеними очима. Молодший Хань теж вирізнявся високим зростом, але статуру мав набагато міцнішу від дядька. Коли я створював своє оповідання про ковалів заліза, у моїй свідомості багато разів спливав образ Молодшого Ханя, і можна сказати, що прототипом молодого коваля – героя згаданого оповідання – був саме він.
Якщо говорити чесно, тоді на селі жили доволі бідно. Хоча, пам’ятаю, в той час я відчував більший оптимізм, аніж тепер. Не їв досита, вдягався погано, але в житті знаходив чимало інтересу і перспектив. А нині, ситий і добре вбраний, я справді перетворився на мерця, людину, яка розчарована в обставинах і вічно стогне. Тоді як у минулому будь-яка цікава робота могла стати мені засобом від ожиріння.
Тоді ми з’їдали по кілька солодких картоплин, згризали по парі солодких редьок і бігли до сигнального дзвона першої бригади дивитись, як ковалі кують залізо. Ковалі вставали пізно вранці; ми спостерігали їхню роботу, зазвичай, серед дня, проте, інколи й увечері. У ту пору полудень тішив теплом, на сонці ми знімали ватинові підкладки курток і розслаблялися. У провулку собаки влаштовували весілля, а ми сиділи біля земляної огорожі й грілися на сонці. Бджоли з вулика родини Чжана Третього турботливо збирали з квітів софор пилок, перетворюючи його на мед. Дружина Чжана Третього хворіла на проказу, багато років ховалася вдома і не показувалася назовні – це виглядало загадково і викликало страх. Чжан Третій – скотар першої виробничої бригади – був худенький старий, який полюбляв пишномовно висловлюватися і жартами змушувати співрозмовників хапатися за животи. Його син Чжан Далі дружив з моїм старшим братом. Високий і кремезний, зі смаглявою шкірою, він був подібний до такої собі темної ходячої пагоди. Я схилявся перед ним. Я не міг і уявити, як прокажена жінка спромоглася народити такого силача-сина. Чжан Далі успадкував від батька манеру жартувати. Більшість хлопчаків села охоче ходила з ним пасти корів або косити траву. Під його проводом ми крали баштанові й китайські фініки, ловили рибу, купалися, билися і вчиняли ще декотрі капості. Наприклад, копали вовчі ями на дорогах, розкидали по бавовняному полю міни-кізяки, ледве присипані землею, зривали уроки в початковій школі, витягаючи вчительку надвір і здираючи з неї штани... І це лише часточка наших подвигів. Батько суворо напучував мене і брата, забороняючи нам знатися з Чжаном Далі. Він казав: «Якщо вас не лякає небезпека заразитися проказою, то як-бо ви не боїтеся нагоди скоїти з ним злочин і потрапити у в’язницю?» Батькові слова наганяли на нас панічний страх, але ми однаково продовжували спілкуватися з Далі. Коли Чжан брав нас із собою косити траву, він завжди давав нам «поживні речовини». Ми смажили та їли зерна пшениці: молоді колоски обпалювали на вогні, очищали лузгу і їли напівсиру, багату на білий сік і приємну на смак полову. Якщо пшениці не знаходилося, то ласували смаженою кукурудзою, печеною солодкою картоплею, бобами – однаково вони належали виробничій бригаді, і не їсти їх міг лише дурень; а наївшись їх, ми суттєво заощадили родинний продовольчий пайок . У ту пору, коли на полях дійсно не було чого цупити, ми ловили сарану або рибу, смажили та їли – у кожному разі, збираючись на поле косити траву з Чжаном Далі, ми завжди могли вигадати, як заглушити бурчання в наших маленьких шлунках. На паску Далі завжди висіла коробочка з сірниками, загорнутими у проолієний папір. Одного разу сірники відвологли, тоді він добув вогонь тертям соломи об підошву черевика і приготував їжу з соєвих бобів. Мені здається, відносно непоганою фізичною формою в юнацтві ми, як не крути, завдячуємо тим численним «пікнікам», які організовував Чжан. Щодня Далі розповідав нам цікаві історії про нечисту силу, розбійників і святих. Розповідав з такою силою переконання, немовби на власні очі спостерігав вигадане. Чжан Далі завжди з радістю допомагав іншим. Дитиною він був хирлявенький, подеколи навіть накошеної трави не міг покласти на спину, стискаючи зуби від натуги. От раз Чжан Далі й бовкнув мені: «Не піде, не піде! Цієї травиці навіть курці на сідало в гнізді забракне, я можу її на дзюрилі віднести додому. Старші хлопці відразу взялися його піддрочувати, кидаючи: «Не віримо! Не віримо! Чжан викабелюється!» Розпалений Далі не хотів задкувати й мовив: «Хлопчаки! Сьогодні татусь Чжан сяйне вмінням, розширить ваш кругозір!» Висловившись, він справді зняв штани, збудив свого темного товариша, зробивши його прямим, як металевий прут, напружився і повісив на нього мій кошик із травою. Дуже жаль, але в Далі нічого не вийшло. Він стиснув кулаки й заволав від ганьби, а ми лускали від сміху. Однак Далі, не збираючись визнавати поразку, миттєво заявив: «Учора вночі я випорснувся, тому забракло запалу. За кілька днів спробую ще раз». Тоді я ще не розумів, що означає «випорснувся», і відразу причепивсь до Чжана з питанням. Далі усміхнувся і почав був: «Це...» Але брат прикрикнув на мене: «Не питай про що попало!» Я обурився: «Хотів дізнатись більше, що тут дивного?» А Чжан мовив: «Не питай, не питай. Мине кілька років, і сам дотумкаєш».
Якось Чжан Далі розповів нам історію про диво-ніж, яка справила на мене щонайглибше враження. За його словами, справжній диво-ніж м’який, як довга макаронина, його можна обгорнути навколо пояса, немов ремінь для брюк. Також він повідомляв, що тим ножем можна вбити людину, не проливши крові, він ріже, як бритва, його лезо кругле, як пір’їна цибулі.
Вершиною слави Далі стали змагання з фізкультури, що проводилися на травневих святах того року, коли я вже пішов до школи. У нашому селі була повна початкова школа – у ній викладали кілька чудових учителів фізкультури. Щороку на Першотравень вони влаштовували спортивні заходи. Учителі та учні шкіл з околичних сіл із задоволенням брали в них участь. До програми змагань входило багато видів: баскетбол, настільний теніс, біг, стрибки в довжину, у висоту. У день змагань зі стрибків у висоту мешканці села зібралися довкола шкільного спортивного майданчика половити ґав. Без Чжана Далі теж не обійшлося: він стояв поруч мого старшого брата, безперервно галасував і вишкірявся. На той час брат вже опинився поза стінами школи. Кілька чоловіків-викладачів подолали півтораметрову планку, а вищої взяти не могли. Ось стрибнув вчитель Чжан, налетів на бамбукову перекладину і бухнув у яму з піском. Услід кинувся вчитель Чень – зачепив планку стегном і теж опинився в ямі. Учитель Лі сказав: «Годі! Це край. Рекорд нашої школи побито». Але вчитель Чень не змирився, закріпив планку на позначці сто шістдесят сантиметрів і попросив дозволу стрибнути ще раз. Він узявся старанно розминати поперек і ноги. Цієї миті з юрби вибрався Чжан Далі, пройшовся розмашним кроком, високо задираючи довгі ноги, з криком «е-ех!» кинувся до перекладини, недбало стрибнув і, легко перелетівши через неї, м’яко сів на пісок. Підскочив, обтрусив зад, зирнув на педагогів і в’їдливо зауважив: «Ви даремно жерли свої пампушки. Стрибаєте гірше за мене, хоча я сиджу на картоплі». Селяни довкола гучно зареготали, учні теж пирснули. Наші викладачі сильно зніяковіли, їхні обличчя вкрилися червоними плямами. Мій класний керівник Чжан Даґе, який навчався ушу в районній секції й щобудня ходив на берег річки тренуватися, стиснувши кулаки, підійшов до Далі. Селяни раптово зметикували, що виникла критична ситуація, і відразу кілька старих квапливо взялися утримувати й відмовляти викладача: «Учителю Чжане! Учителю Чжане! Не наслідуйте цього неотесаного хлопця». Учитель Чжан, розмахуючи руками, розштовхав дідів по сторонах. Мені й справді стало страшно за Далі, за брата – теж, оскільки саме вчитель Чжан витурив його зі школи, а брат стояв коло приятеля, немов вони заварили цю кашу вкупі. Мабуть, Далі трохи захвилювався, позаяк його обличчя стало барвою схоже на призахідне сонце. Учитель Чжан лупонув шибеника кулаком у груди – той охнув і опустив голову. Проте, не встиг педагог завдати удару другим кулаком, як Далі лупонув його в пах, зігнув дугою, підхопив знизу, розвернувся і кинув назад через плече. Учитель бухнувся на землю обличчям догори: очевидно, посадка вийшла не м’яка. Селяни відразу оточили їх і відтягли Далі вбік. Цей випадок схвилював усе село. Наш заводіяка здобув великий авторитет серед мешканців, і відтоді його включили до лав дорослих робітників, а з нами, хлопчаками, він перестав водитись. Але моя повага до нього щодня дедалі зростала – так і залишається до сьогодні. Ще багато потішних історій про Чжана Далі хотів би я пригадати в оповіданні: наприклад, про те, як він очолював ланку в бригаді, або як одружився, або щось інше в тому ж дусі...
Ми частенько сиділи під чавуновим дзвоном першої бригади, спостерігаючи, як ковалі кували залізо й слухали байки Чжана Третього. Пам’ятаю, одного разу той посварив жінку Лаованя за скнарість і, дивлячись їй в обличчя, кинув: «Добряче промий лайно вашої сімейки – може, зерна рису побачиш або ще щось». Дружина Лаованя облаяла його у відповідь: «Чжане Третій, щоб ти здох поганою смертю!» Задирака парирував: «Я вмру, хто тебе мацатиме?» Чжан Третій часто повторював, що народ нині слабенький пішов. Кілька десятків років тому, заявив якось наш дотепник, він на власні очі бачив: один чоловік переносив на плечі коток для обмолоту зерна масою кілька сот цзінів і прилаштовував його на розгалуження дерева.
Тоді начальником першої бригади числився гугнявий Ван Ке – за його власними словами, колишній солдат-доброволець: тільки-но що, він стягував з себе шкіряного ременя і без жартів лупцював кого-небудь. Одного разу він одшмагав Другу Орхідею за те, що вона поцупила редьку в бригади. Тітонька Сунь, дрібними кроками, підпливла до Ван Ке впритул і випалила: «Бригадире Ване, обережніше! Руку вивихнеш!»
Але таки повернімося до ковалів. Вогонь у горнилі палав яскраво, спини Лаосаня і Молодшого Ханя блищали, а їхні опуклі груди прикрашали захисні фартухи з проолієної тканини з безліччю чорних дірочок, пропалених іскрами. Руки Лаосаня і Молодшого Ханя вигравали м’язами – сила впадала в очі відразу. А старий Хань носив халат із давньої грубої тканини; він сутулився і часом покашлював. Пшениця на полях вже доспівала; на кування селяни надсилали головно серпи, мотики й лопати. Якщо потрібно було зробити нове знаряддя, доводилося нести з дому свій метал; а втім, якщо інвентар просили всього лише підновити – залізо рівною мірою мандрувало з рук замовника в руки майстра. Пам’ятаю лише один випадок, коли один місцевий старий прийшов з проханням додати до давньої сокири невелику дещицю заліза. Старий Хань вийняв світлий брусок і проказав: «Шановний брате, я нарощу тобі крицю найліпшого гарту, аби твоя сокира служила довго!»
Чжан Третій дістав у постачальника трохи заліза і попросив викувати йому дворучного ножа для нарізання бобової макухи. Макуху обробляють довгими смужками, тривало кип’ятять, тоді поять її відваром коней і мулів, аби ті набирали масу. Круглі коржики макухи тримають між ногами й, обіруч охопивши ножа, з тихим характерним звуком розрізають на частини.
Вечорами дивитися на кування було цікавіше, аніж удень. Багряне полум’я відбивалося на обличчях ковалів, як на золотих ликах святих у буддійському храмі. Старий Хань тримав обценьки й безперервно перегортав у печі залізо – воно розжарювалося, ставало м’яким, сліпучо-блискучим на вогняному тлі. Лаосань із шумним звуком «пох-пох-пох» роздував міхи. Коли залізо розжарювалося достатньо, Старий Хань виймав його, клав на ковадло і спочатку обстукував молоточком, висікаючи снопи білих іскор. Молодший Хань вже стояв збоку, спираючись на велетенський вісімнадцятифунтовий молот. Я не раз намагався підняти його – без успіху, надто важкий. Руків’я молота було зроблено з гнучкого дерева, і, коли його підіймали, він погойдувався. Аби замахнутися молотом із таким руків’ям, треба здобути певну вправність. Молодший Хань ловив дядьків сигнал, розставляв ноги, замахувався молотом і бухав по залізу. Молот він підіймав вище голови, потім опускав з силою та свистом, видаючи не надто гучний скрик. Метал, немов грудка тіста, видовжувався і плющився. Молодший Хань працював молотом вправно, неначе з заплющеними очима – «дин-дин-дон-дон». Видовище зачаровувало. Коли людина кує залізо, необхідно мати міцне тіло; праця ковалів виснажлива. Та вони мало пітніють. Чжан Третій, який знає абсолютно все, казав: «Коваль, який пітніє, – кепський коваль». Лаосань вряди-годи кидав руків’я міхів і теж стукав, але його майстерність не вирізнялася високим класом, особливо якщо порівнювати з Молодшим Ханем.
Процес гартування оповитий таємницею – я вже описував його у своєму оповіданні «Прозора червонобока редька». На думку критика Лі То, котрий, якщо вірити його словам, пів життя працював термообробником, опис гартування в моєму оповіданні неточний. Я писав, що при гартуванні важлива температура води, і це – один із головних секретів. Молодий коваль, аби потайки перейняти мистецтво вчителя, опускає долоню в воду, приготовану для дійства, за що наставник обпалює його руки об гаряче ковадло. Після такої екзекуції молодий коваль відділяється од учителя, але його вміння вже таке велике, що старий майстер мусить збирати пожитки й переселятися в інші краї. «Не було такої містики», – казав Лі То.
Чжан Третій розповідав нам не менш загадкову історію. Колись, напучував він, один китайський підмайстер навчився в старого японського коваля кувати офіцерські шаблі, але не випитав способу гартування. І шаблі в нього виходили не такі гострі, як у японця. Одного разу, коли вчитель проводив гартування, підмайстер пихнув руку в цебро з водою, аби визначити температуру. Так той старий японський дідько відрубав йому руку просто у воді. Цю ж бо історію я розповів Лі То, але він вважав її народною вигадкою.
У мить гартування вода сильно нагрівається і видає шипіння. Якщо роблять ніж для овочів, після гарту необхідно обточити його лезо на камені. За цю роботу відповідав Молодший Хань. Він укладав великий видовжений точильний камінь на високу добротну лавку з дерева, кріпив ножа до дерев’яної скоби, потім, широко розставивши ноги, нахиляв корпус і поливав камінь водою. Потім – «жух-жух» – і заточений ніж виблискував подібно до коштовного каменя. Якщо хто питав: «А він гострий?» – Молодший Хань, не говорячи ані слова, діставав палицю товщиною з зап’ястя, клав її на лавку й одним махом розрубував на дві частини. «Ну що, гострий?» – ставив він зустрічне питання.
Дідусь пояснив, що наші ковалі виготовляли все-таки не дуже гострі ножі, зі звичайним гартом, а палиці розрубувалися тому, що Молодший Хань мав неабияку силу.
Того дня ми дивились, як біля горна Молодший Хань місив тісто для пампушок із кукурудзяного борошна. Кував він чудово, а от пампушки робив жахливо: величезними ручищами виліплював коржики, схожі на коров’ячий кізяк, і приклеював їх до чорної пательні з пласким дном. Ковалі харчувалися двічі на день, за раз вони з’їдали пампушок на п’ять цзінів борошна. Добрячий апетит! Подеколи вони купували кілька цзінів м’яса з салом, варили та їли: біло-червоне м’ясо після варіння на чорному вугіллі здавалося особливо ніжним, видавало якнайприємніші пахощі, змушуючи спостерігачів ковтати слину.
Друга Орхідея казала, що, коли виросте, обов’язково стане дружиною коваля, їстиме жовті кукурудзяні пампушки й жирне м’ясо. Ми запитували: «А хіба твоя бабуся не співає: „Видай мене, за кого побажаєш, // Та не видавай за коваля”?» Друга Орхідея відповідала: «Пісня – це одна річ, а заміжжя – зовсім інша».
Певний час Старша і Друга Орхідеї теж захопилися спостереженням за роботою ковалів: приходили навіть тоді, коли ми з сестрою не з’являлися. Згодом я чув, як Старша Орхідея придумала, ніби то тітонька Сунь їм наказала з’ясувати, яка майстерність прийшлих ковалів. Орхідеї, заледве поверталися, відразу починали вихваляти особливі смакові якості кукурудзяних пампушок. Їх завше випрохувала Друга Орхідея. Люди навкруги звали це дівча ненажерою, але Молодший Хань великодушно усміхався, обпалюючись, клав велику пампушку на лист соняха і подавав Другій Орхідеї. Та ще балакала, що він має на грудях чорне волосся, – балакала і гигикала.
Восьмого квітня стався потішний випадок. Того дня був ярмарок – просто на нашій вулиці, – люду зібралося багато, довкола горна панувало небувале пожвавлення.
Прийшла, зігнувши спину, і тітонька Сунь – у запраному і накрохмаленому білому халаті з косими полами, з гладенько розчесаним сивим волоссям, зібраним у вузол на потилиці, де викрашалася ще й квітка айстри. Вона була схожа на стару облесницю або чаклунку. Дивлячись на неї, люд усміхався. А їй не було смішно; її обличчя зберігало поважність і суворість. Три Орхідеї в нових халатах, неначе три тілоохоронці, крокували за нею слідом. Чжан Третій відразу поцікавився: «Тітонько Сунь! Що з тобою сьогодні? Чи ж не біс у тебе вселився?» А я спитав трьох Орхідей: «Чого це ви так?..» Але вони мовчали. Третя Орхідея, німа і глуха, мовчала за своєю природою; Друга не ладнала зі мною – її небалакучість теж зрозуміла; але Старша чому не відповіла? Та якби я пригостив її того вечора шматочком цукру – вона б і дупку дала мені помацати. Природно, що я розсердився.
Вони підійшли до горна – і ковалі відразу облишили роботу. Подача повітря, що роздмухувало полум’я, припинилося, вогонь ослаб, пішов густий чорний дим.
Тітонька Сунь холодно поставила питання:
– Майстре, можеш зробити ножа?
Старий Хань спитав:
– А який тобі потрібен?
Тітонька Сунь дістала з-за пазухи довгий чотиригранний брусок сірого заліза і вручила йому. Старий Хань прийняв брусок, покрутив, уважно вивчаючи, повторив хмуро:
– То якого ж тобі ножа викувати?
Тітонька Сунь, немов смужку шовкової тканини, вийняла з-за пояса блискучий клинок і простягнула Старому Ханеві, але той не посмів прийняти. Коваль шанобливо повернув Сунь її залізний брусок і, вклоняючись, заговорив:
– Стара пані, адже я всього лише простий коваль. Заробляю на пампушки виготовленням лопат і гаків. Будь ласка, вибачте мені...
Тітонька Сунь зігнула ножа колом, обвила ним талію, узяла залізо, пихнула за пазуху і мовила:
– Невже-бо добрі ковалі всі перевелися?
Так мовивши, вона розвернулася і пішла геть. Три Орхідеї потупали за нею вслід.
Тітонька Сунь шкандибала по дорозі, низько нахилившись і погойдуючись на маленьких ніжках, – здавалося, її міг збити один порив вітру. А три онучки у промінні полудневого сонця дійсно нагадували квітки орхідеї – високі, стрункі, вони видавали ніжні пахощі.
А ковалі того ж вечора зібрали речі й поїхали. Більше вони не з’являлися.
Минуло кілька років. Тітонька Сунь померла, три Орхідеї повискакували заміж. З Третьою Орхідеєю – німою – одружився Чжан Далі, хоча за віком вони чимало розбігалися. Куди подівся той диво-ніж, довго ніхто не знав. Чжан Третій стверджував, що тітоньці належав бірманський ніж, який вбиває людей, не проливаючи крові, і ріже гостро, мов бритва, – звичайні ковалі такого зробити ніяк не могли.
Якось я чув, що ніж став посагом Третьої Орхідеї. Вона забрала його з собою, кілька років зберігала як коштовність, але потім його витягли на світ Божий і стали використовувати на кухні: ним то рубали м’ясо, то різали овочі. За словами сина Чжана Далі й Третьої Орхідеї, цей ніж хоча був гострим, але мав виняткову легкість і пластичність, і для роботи був майже непридатний, не так, як звичайнісінький кухонний ніж за дві монетки.



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-02-19 18:14:48
Переглядів сторінки твору 45
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2020.04.02 08:05
Автор у цю хвилину відсутній