В час, коли розпочалась і з гамором та співами бурхливо протікала помаранчева революція, мене часто між повсякденними справами відвідувала дивна думка: а чи можливим було б наметове містечко у Москві, на Червоній Площі? Ця думка не знаходила обґрунтованої та навіть необґрунтованої відповіді, аж доки зараз, у різдвяну паузу, мені не вдалося сісти до комп'ютера; саме за ним останні роки мені думається легко та приємно, маючи змогу зупинитись та виправити, можливо, невдале слово або словосполучення, “словесний викрутас”.
Кілька людей, із якими я трохи поспілкувався на цю тему випадково та поспіхом – одного разу це була група спостерігачів за виборами у нічному автобусі, що прямував засніженою нічною Україною на південь Запорізької області, іншого разу – випадкові пасажири у нічному тролейбусі, що повертались з Майдану у новорічну ніч – ці люди одностайно та категорично заперечували таку можливість. Мотиви їх упевненості лишились непоясненими, і на моє запитання, чому вони так вважають, довго я не міг отримати скільки-небудь зрозумілої відповіді, аж доки хтось не сказав: “Вони (росіяни) інші”.
Якийсь студент терпляче пояснював моєму онукові особливості політичної ситуації (“це, малий, про нас, про мене і тебе, про твого дідуся кажуть, що ми фашісти”), а я куняв та в голові моїй повільно ворушилась думка “…інші.. …інші… а в чому ж різниця?”
Я не русофіл, не русофоб, та за визначенням не можу бути українським націоналістом. Тому вважаю за можливе претендувати на об´єктивність у розгляді зазначеного вище питання про різницю.
Останні роки я помітив, що коли виникає якась проблема, пам'ять послужливо приводить накопичені за довгий час життєві факти, економлячи мозкові зусилля для вирішення різних питань. Мабуть, старію.
Саме так трапилось і тепер.
Різниця перша
Наприкінці 1980 року я був у відрядженні в Пензенській губернії, обслідуючи під реконструкцію два спиртозаводи разом із колегою-проєктувальником, нині жителем Ізраїлю.
На станції нас чекало заздалегідь надіслане авто, і ми поїхали довгим прямим шляхом за сто кілометрів у сільце Аннєнково, колишнє родове гніздо Радищевих.
Уздовж обох боків шляху безкінечно тяглись однакові дерев'яні, побудовані з почорнілих колод хати. Позаду майже кожної стояли невеличкі споруди незрозумілого призначення, із дров'яником під навісом. «Баньки» – охоче пояснив водій. Не видно було ані клунь, ані хлівів, ані дерев. Двори були неогороджені. За баньками простягались безкінечні, сиві від інею лани.
Хати стояли в один ряд, одне село без перерви переходило в інше, відрізняючись тільки табличками назв біля дороги.
Іноді, через кілометрів двадцять – тридцять траплялися на пагорбках невеличкі огороджені хутори, із садочками, клунями та гаражами. Дома в них, збудовані з таких само колод, але вибілені вапном, а інколи навіть олійною яскравою фарбою. Ставні та лиштви були помальовані квітами, дерева у садках вибілені вапном.
«А тут хохол живет» – відповів водій на наше питання.
«А почему ж другие так не строятся?»
«А нахрена?» – здивувався водій.
Я навіть не знайшовся, що йому відповісти. Та відповідь на це риторічно-переможне питання не була потрібна.
Коли ми під'їжджали до заводу, ще здалеку побачили на краю яру, в якім ховався завод, нові споруди – вежу апаратного відділення, заводоуправління, склад сировини. Був кінець робочого тижня, тому бухгалтер, який нас зустрічав, замкнув нас до понеділка у невеличкій кімнаті для приїжджих, із холодильником, повним харчів, пояснивши, що не треба у неділю вештатись по селу.
В понеділок ми познайомились з директором.
Пам'ять не зберегла його прізвища, запам'яталось тільки, що він раніше був головним технологом на Великолюбеньському спиртозаводі Городокського району Львівської області та виїхав звідти після розлучення.
Порозмовляли про життя, і він розповів дещо про місцеві звичаї.
«Коли я приїхав, – з видимим задоволенням розповідав він українською, трохи забутою вже мовою, – тут була суцільна (він сказав, згадую, «сплошная») п’янь. Люди доживали до тридцяти п'яти – сорока років. В тринадцять-п’ятнадцять – вже алкаші. Вся продукція заводу випивалася на місті виробництва. Довелося перебудувати усе. У меня профсоюз – я сам. Увольнял за выпивку в момент!» І знов українською: «Побачите – у цехах квіти, у яру між спорудами бетонні доріжки…» І несподівано: «У вас там на Україні не розвернутись. Конкуренція! Спеціаліст на спеціалісті. А мені головний інженер потрібний. У мене є один – так він же тютя! (молодий головний інженер на кінці столу покивав). Тут, якщо ти не п'єш – два-три роки – і ти секретар райкому. Ну, а далі вже треба пить…»
«Живем тут як пани. На всю область у мене одного телевізор напряму Москву ловить. Он, бачите, на новій апаратній антена? Вояки за спирт поставили та кабель завтовшки в руку аж до дому два кілометри протягли.»
На шістдесятиметровій апаратній височіло щось на зразок Ейфелевої башти.
Порозмовляли про врожай картоплі. В той рік вперше на моїй пам´яті у Києві ціна на кіло картоплі перескочила бар´єр в один карбованець, що було нечувано.
Директор простягнув руку, натиснув кнопку та прямо у повітря негучно сказав:
“Іван Іванович.”
“Слушаю Вас” – негайно обізвався голос.
“Пришлю к тебе инженеров из Киева, земляков. Дай им триста килограмм картошки.”
“Дык как же я спишу ее? Вы же сами…»
«Учить мне тебя? На детсад спишешь. Я подпишу».
У цей час крізь вікно кабінету ми побачили, як до спиртосховища в яру під’їхало авто та людина у довгому брезентовому плащі увійшла до св’ятої св’ятих з двома каністрами.
«Посторонний туда не войдет – відповів директор на незадане питання. – Начальник райпотребсоюза.»
Я згадував високі паркани та непроникну охорону на першому-ліпшому українському спиртозаводі, чисті дороги у поселках, велосипедні стоянки, в яких, граючи на сонці спицями, стояли довжелезні ряди залізніх коней і дивився на дорогу, де замерзла багнюка почала підтавати, стаючи непролазною.
Директор прослідкував за моім поглядом. «Усьому свій час. Дійду і до села. Під´їзний шлях збудував, тож тепер уся округа з нього навесні багнюку прибирає. Першого травня.»

Різниця друга
До вісімдесят першого року я бував у Москві нечасто. У сімдесят четвертому я був на курсах підвищення кваліфікації у харчовому інституті, на Соколі. Цей мій першій дорослий приїзд якраз і продемонстрував мені різницю.
Я вийшов із метро «Сокол» та попрямував до тролейбусної зупинки. Підійшов тролейбус і я, звичний до невеличкої швидкої черги при вході, замешкався, чекаючи, доки попередні увійдуть. Та сталося несподіване. Пасажири, злегка поштовхуючись, обтекли мене з обох боків, як загублену у струмені непотрібну трісочку, двері з гуркотом зачинились і тролейбус рушив. “Інший темп життя” – зрозумів я.

Різниця третя
У чорнобильському 1986 році, коли моя жінка лежала з тяжким загостренням ревматоідного артриту, спровокованим опроміненням, в інституті ревматизму, в одній палаті з нею, тяжкою і навіть не розуміючою, що з нею коїться, лікувалась дружина якогось дрібного міністерського чиновника.
Я витирав зволоженою ваткою потріскані уста, шепотів щось заспокійливе, з жахом бачачи, що життя от-от покине палаюче тіло і раптом почув: «Вечно они лезут у Москву, как будто там у себя умирать негде!»
Я скам'янів.
Не буду згадувати, які слова я знайшов для цієї потвори… Але результат був несподіваний – після її категоричної вимоги нас перевели в іншу - маленьку, з низькою стелею кімнатку під сходами, здається, колишню спальню педеля гімназії, де вчився Брюсов.

Москва завжди приваблювала. Мене – музеями й театрами, митців – заробками, спеців – кар'єрою та можливістю закордонних відряджень, усю велетенську державу – ковбасою та імпортом. Були у ходу анекдоти:
Брежнєва спитали, як вирішуються проблеми постачання та розподілу імпорту на громадній території. «Привозим все в Москву, а они сами развозят».
При коммунизмі у кожного буде літак. «Зачем?» «А от почуєш, що на Соколі ковбасу викинули…»
Москвичі з полегшенням відчували порожність транспорту та магазинів у нечасті дні олімпіад та фестивалів. Не думаю, що жителі Москви ходили б щовечора у наметове містечко годувати демонстрантів. Але треба розуміти, що вони неповинні в цих своїх вадах. Просто, як писав геніальний Булгаков, «их замучил квартирный вопрос».
Велетенський насос, що висмоктував десятиріччями найбільш талановиту та активну частину населення з усієї держави, ще діє.
(«Квартирный вопрос» - до речі, не можу уявити собі, щоб москвич зробив те, що робили мої колишні однокласники, інтелігентне літнє подружжя з неабиякими матеріальними проблемами. Вони віддавали ключі від квартири незнайомим «палаточникам» зі Львова чи Донецька, щоб люди могли відпочити по-людському, помитися… Одесит – так, колишній ленінградець – вірю, сам бачив, але москвич – даруйте, не вірю.)
Я багато подорожував Росією, від півдню до полярного кола, від Петербургу до Забайкалля.
Коли у газетах часом писали «Нью-Йорк - город контрастов», я про себе повторював: «Россия – страна контрастов». Доісторичний побут у глибинці, який я спостерігав у трьохстах-чотиристах і тисячах кілометрів від Москви, не йде в ніяке порівняння з тим життям, що буяє на московських вулицях. Авжеж, розходження є і в образі життя різних верств українського населення, але не до такого ступеня.
Різниця четверта (негативна)
Існує разюче розходження в рівні, а точніше, у публічності рівня культури. Не пам'ятаю в українському телебаченні передач такої якості, як «Антропология», «Культурная революция». Далеко не адекватна спроба створити щось подібне, «Я пам'ятник собі», чомусь тихо вмерла. При цьому, це зовсім не означає, що в Україні немає тонко мислячих людей, або відсутній інтерес до елітарної культури. Просто ті відлюдки, що платили мас-медіа награбованими грошима, не цікавились цим типом напруженого інтелектуального життя.
Різниця п'ята
Мабуть, це є найголовнішою різницею у психології росіянина та українця.
Росіянин завжди відчуває причетність до спадщини Великої Імперії. Образ російського народного Героя являє сильного, але доброго та справедливого русявого велетня, який буде поблажливо ставитись до слухняного полоненого, але з невідворотною жорстокістю жахливо, байдуже та без жодного докору сумління скарає непокірного чужинця.
Це було виховано у царські часи, підтримано у більшовицькі. Не треба багато пояснювати, що відчуває у зв'язку з цим пересічний українець. Російськомовний може відчувати ностальгію за втраченим безмежним простором, почуття втраченої причетності до великої держави. Україномовний може відчувати деяку неповноцінність та жах з тих самих причин. (Але є дещо об'єднуюче ці обидві категорії громадян України. Це притаманна нормальним людям нестерпна жага волі за всяку ціну. Инакше не пояснити результат референдума 1991 року.)
З цього витікає ставлення до іншої мови. Пересічний українець вільно володіє російською мовою. Пересічний росіянин… Не смійтеся. Це скоріше сумно. Усі пам'ятають патологічне небажання земляків гумориста Задорнова вивчати латиську мову. Це вже є трагедією само по собі, і може призвести до ще більшої.
Російський істеблішмент (а разом з ним сторіччями зомбований пересічний громадянин) панічно боїться послаблення та децентралізації влади, втрати контролю над віддаленими сировинними ресурсами. Пересічному ж громадянину компактної України споконвіку було глибоко начхати на турботи центральної влади (хата завжди була з краю), і тільки шалений грабунок останнього десятиріччя призвів до розуміння того, що чесна влада спроможна захистити від грабунку та надати, кінець кінцем, можливість кожному спокійно займатися власними справами, тобто знову ж таки своєю коханою хатою.
До речі, саме імперським амбіціям президента Путіна має завдячувати самоідентифікацією, самовизнанням багатонаціональний народ України як горда, незалежна Європейська нація. Коли цей наполеончик прийшов у владу, мені стало моторошно одразу, бо я бачив, що його політика може народити в Україні найгірше – щось на зразок горезвісного провокатора Козака при владі. Імперські зазіхання завжди спонукають до радикалізму. З найтяжчими наслідками. Але на щастя, здоровий глузд хазяйновитого, обережного українця переміг і цього не сталось.
Іще один наслідок багаторічної історії лишився у соціальній психології пересічного українця. Усі пам’ятають вислів митника з фільму «Белое солнце пустыни» - «За державу обидно!».
Так от саме цю фразу неможливо уявити вимовленою вустами українця, чи то східного, чи то західного, бо для слобожанина держава була символом «государева слова и дела», а для волинянина чи галичанина – символом чужоземного того чи іншого загарбника.

Я перечитав написане. Тривіально; оживлене тільки прикладами з власного життєвого досвіду. Лишається додати рядки завершення, коду.
Коли сорок із гаком років тому ми приїхали з патріархально-провінційного українсько-польського Львова у російськомовний стольний Київ, покійній матері не сподобались кияни. «Вони такі зарозумілі… Хизуються своєю культурою (при цьому вона показувала пальцями та підкреслювала непередаваною інтонацією одеситки щось неймовірно іронічне). А клопів розвели, сміття з вікон викидають.»
Минув час. Клопи зникли, сподіваюсь, назавжди. Щоправда, буває ще, що з вікон летять недопалки, а інколи навіть порожні пляшки. Але місто й люди змінились докорінно. Саме обурені кияни перетворили звичайну політичну демонстрацію на справжню революцію, миролюбну, але незупинну. Саме кияни об'єднали таку розрізнену, велику Україну у єдину вільнолюбну націю.
І тепер я, киянин, можу пишатися своїм містом, його людьми.

06.01.04 Для «Зеркала Недели»