Флануючи в гетто,
Де гицлі звично справляють роботу
В присутності мешканців,
А мешканці, вже безробітні,
Рятуються від пандемії
Настійкою глоду й пивом,
Яка вже різниця їм, справді.
Зустрів перехожого,
У фетровім капелюсі,
І не повірив очам своїм.
У фетровім капелюсі, Лукасе!
Котрий хотів набраться з поетом
Аби-чого, й мегера в генделику,
Побурчавши собі з-під маски,
Продала нам бозна-чого.
А той, з капелюхом,
Чи може він думав,
Що я декламуватиму
Свої, або ще чиїсь вірші,
Чи, може, які імпрóвізи.
Або, можливо, задумував
Ще якийсь експеримент,
Та дідька йому лисого.
До того ж, пійло було
Синтетичним надміру.
Я навіть не намагався його добивати,
Те пійло.
Тоді візаві в капелюсі,
Котрий хотів набраться з поетом,
Пирхнув і виснував:
Таж який ти поет, до сраки!
І я був примушений врізати йому в пику.
Інакше він міг би відчути себе
Відповідно примушеним
До офензиви. Хоча
У тих місцях, де точився наш диспут,
На подібні сцени ніхто не звертає уваги.
Не без утрат, але зрештою,
Його капелюха я збив.
Ще й доправив носком черевика
В калабаню найближчу.
Оце вам, шановне паньство,
Наратив у метафорах
Із алітераціями.
А Лукасу вашому –
Час поспати.