Йшов 666 день карантину. Закінчився останній сухарик із трьох міхів, заздалегідь засушених. Закінчилась остання чайна ложечка цукру із трьох міхів, заздалегідь куплених. Закінчився останній ковток горілчаної продукції із трьох десятилітрових бутлів, заздалегідь вигнаної … Одним словом закінчилося оте все «заздалегідь» і наступив день «Амба!». Я відчинив двері і обережно виглянув в коридор, стіни якого почорніли від часу, а в кутках рясно засіялося павутиння. Тиша і… тиш блукали тим коридором. Я кахикнув і суголосно з луною відразу з’явилися якісь сторонні звуки. Наче сусіди, наче за дверима, наче відсахнулися… І знову все завмерло. В м’яких домашніх тапках(звукоізоляція) я прочовгав(порушення звукоізоляції) до дверей ліфта і натиснув(тильною стороною долоні) кнопку. Ліфт, як не дивно, загуркотів і приїхав. Спустився донизу. Вийшов на вулицю. Січень місяць, свято Різдва Христового. На дворі було сухо і відносно тепло, як в той березень, коли все тільки починалося. Широкий проспект до самого обрію не виказував жодної ознаки життя. Було страшно і цікаво. Тільки за вчора, як повідомили по каналу «Країна Карантинія», двоє не заразилися(мабуть, випадково), а троє не вилікувалося (цілком закономірно).
- Люди! Ау! – закричав я і не почув свого голосу, бо за ті 666 днів розучився не тільки кричати, а й говорити. Спілкувався із собою лиш мислями і кахиканням… не вірусного походженням, а скоріше дурнуватою звичкою починати думку. Хитаючись від вітру(насправді його не було), я пішов дорогою вгору, що вела до Храму. На його дверях висіла стара іржава колодка. Упс! Свята не буде. Та хай. Віра не будівлі, а глибоко десь там… у людській глибині. Повернув до супермаркету «Ласково просимо». Там я побачив першу людину. Живу. Вона самотньо стояла біля входу, запакована, заізольована, замаскована… з голови до ніг. Упс! А я ж без нічого. От дурень. Чисто забув. Тільки-но я усвідомив вразливість свого становища, як біля мене різко загальмував автомобіль і з нього вийшли «люди в чорному» без знаків і облич. Один з них, не кажучи ні слова, спрямував у мій бік якусь палицю і я незчувся, як відчув на собі усю міць електрошокерного розряду. Отямився в темній кімнаті на холодному ліжку. Пахло хлоркою і, вибачте, сечею. Я замерз і почав потроху пускати дрижаки, коли в кімнату зайшов космонавт, судячи з обладунків. Особливо вражав громіздкий шлем на голові. За склом на мене дивилися жіночі очі, сповнені віковою втомою і вічною надією.
- Ну як Ви так? – докірливо пролунав механічний голос. - Ми Вас перевірили. На щастя, Ви – не носій… Але у Вас явно порушена психіка. В такий час на вулицю без захисних засобів може вийти або не сповна розуму, або самогубець, або… далеко не герой нашого часу.
- Відпустіть мене, будь ласка – подумав я, але назовні вирвалося лиш: - … ласка.
- Яка ласка? – зреагував механічний голос. - Зараз Вам випишуть штраф і відвезуть додому. Наступного разу так легко не відбудетеся. Потрапите в зону Особливого Карантинного Режиму. ОКР, не чули?
- Як не чув? – подумав я. 95-й Квартал вже й серіал почав знімати. Реаліті-шоу в прямому етері. Свої закони, свої авторитети, свої куми і т. д. Все це я подумав, але вголос спромігся лиш на тихий шепіт:
- Вибачте, сам не знаю, як таке сталося… Дідько попутав.
- Та вже – очі за склом потеплішали і голос набув тієї чарівної жіночності, яка останнім часом почала вже забуватися. - Але сплатіть штраф у 17 тисяч гривень. Бачите, як держава піклується про людей. Майже два роки, а штраф ні на копійку не збільшився…
- Дякую. Дуже дякую – видушив я з себе. А дійсно, хіба заперечиш? Хіба не піклується?...
І от я вдома. Хай і не герой, але ж і не носій… По дорозі добрі «люди в чорному» майже спустошили мої накопичення за рік, знявши з пенсійної картки суму штрафу і оплативши за моїм замовленням їстівних запасів на наступні 100 днів. Будєм жіть, як сказав колись кіношний герой героїчного минулого. Це найважче, перші 666 днів. Далі все внормується і устаканиться. Хоча відносно останнього є сумніви. Стакан є, а наливати закінчилося… І дріжджі перестали продавати. Не «Амба», звичайно, але десь у першому наближенні…

30.03.2020