
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Фрагменти зі щоденника про життєву позицію, мову, поезію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Фрагменти зі щоденника про життєву позицію, мову, поезію
* * *
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.
* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".
* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.
* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.
* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..
* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…
* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.
* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.
* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!
* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.
* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".
* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.
* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.
* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..
* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…
* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.
* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.
* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!
* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію