ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.15 22:32
Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,

Артур Курдіновський
2025.07.15 17:05
Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.

Іван Потьомкін
2025.07.15 11:51
На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...

Тетяна Левицька
2025.07.15 07:54
Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.

Віктор Кучерук
2025.07.15 05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.

Борис Костиря
2025.07.14 22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть

Козак Дума
2025.07.14 19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.

Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,

Артур Курдіновський
2025.07.14 19:50
Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Тетяна Левицька
2025.07.14 14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.

І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу

Віктор Кучерук
2025.07.14 05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.

Оксана Рудич
2025.07.14 00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…

Ярослав Чорногуз
2025.07.13 23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі

Борис Костиря
2025.07.13 22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,

Артур Сіренко
2025.07.13 19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т

Артур Курдіновський
2025.07.13 16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!

По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!

Євген Федчук
2025.07.13 13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Пекун Олексій
2025.04.24

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Іван Кушнір
2023.11.22

Олена Мос
2023.02.21

Зоя Бідило
2023.02.18

Олег Герман
2022.12.08

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василина Іванина / Публіцистика

 Моя учителька
Образ твору (згадую знову і знову)
З дитинства в моїй пам’яті лишився дуже яскравий спогад: на уроці мови класі десь у 5-му я біля дошки плачу вголос, аж захлинаюся (мабуть, не вивчила якогось правила, вони мені ніяк не лізли в голову), а вчителька обіймає мене за плечі, гладить по голові, щось лагідно і тепло приговорюючи, заспокоюючи. Я взагалі все життя – невиправна плакса, сльози в мене завжди напоготові, достатньо найменшого приводу. А в родині нашій не прийнято було якось виявляти лагідність до дітей, якісь скарги, жалі не тільки не заохочувалися, навпаки – каралися. Тут же – така відверта, непідробна ніжність до чужої дитини… Це була людина, яка не тільки стала моїм наставником на багато років, але й до цих пір залишається прикладом для наслідування, добрим ангелом-охоронцем, казковою феєю, що володіє чарами слова. Мені пощастило: рідної мови та літератури мене навчала Марія Федорівна Опаленик. Боюся, що не зумію передати того невимовного захвату, глибокої пошани, щирої вдячності, що відчуваю протягом усього життя, згадуючи її. Дивуюся, як у цій жінці поєднуються материнська лагідність і неабияка строгість, скромність і аристократична елегантність. Пам’ятаю, ми таки побоювалися її зауважень, якщо відчували себе в чомусь «штрафниками», у той же час дуже хотілося бути хоч у чомусь схожою на неї, тож наші дівчата мимоволі наслідували деякі її жести, інтонації голосу. Смішно, звісно, але страшенно хотілося сподобатися їй, привернути її увагу – це начебто підносило і мою значимість насамперед перед самою собою. А нашому класу Марія Федорівна дарувала, як мені здається, більше своєї уваги, ніж іншим, бо ми вважалися таки «ріднішими»: її чоловік Юрій Миколайович Опаленик, Царство йому Небесне, був у нас класним керівником. Не можу не вклонитися світлій пам’яті цієї м’якосердої людини, адже він по-батьківськи піклувався про нас протягом п’яти років. Наші дитячі пустощі він ніколи не розглядав як зловмисне порушення дисципліни, був тактовним, доброзичливим. Ми брали участь в багатьох шкільних заходах, співали, танцювали на вечорах, їздили на екскурсії. Пригадую, із сусідніми областями ми знайомилися, подорожуючи критою вантажівкою. Уявляєте таку кількаденну мандрівку – два десятки зірвиголів, які наче з прив’язі зірвалися? Отож-то, не позаздрите нашому керівнику… Але скільки цікавого ми побачили, який світ відкривався перед нами, скільки повчального було для дітей, які не знали ще телевізора, ніколи не покидали рідної домівки… А ще не забуду, як Юрій Миколайович провідував мене, коли на кілька місяців потрапила в лікарню, підтримував, розраджував, приносив смаколики, приготовані Марією Федорівною.
Ще запам’яталося, як я приходила в гості до моїх учителів, спілкувалася з надзвичайно ерудованими дівчатками Мілою та Душкою, трохи молодшими від мене, заздрила їхній бібліотеці, дивувалася стилю спілкування у цій родині – ніжно-іронічному, інтелектуальному, глибоко душевному… Усе це залишало свій незгладимий слід, спонукало дивитися на світ по-іншому, працювати над собою…
Зі шкільних літ у мене по сьогодні залишилося декілька пам’ятних речей, серед них – товстий так званий загальний зошит світло-зеленого кольору, в якому містяться робочі записи з літератури за 9-10 класи, а також серед реліквій того часу – один аркушик, вирваний із учнівського щоденника за 9 клас ( сам щоденник, видно, не здавався цінною річчю, тож без жалю пішов у макулатуру).
Звісно, я пам’ятаю і уроки мови, які вела Марія Федорівна, – насичені, жваві, інформативні. Ми писали багато творчих робіт, різноманітних диктантів, вправлялися в усному мовленні. Я ніколи не могла завчити і повторити дослівно різні граматичні правила, хоча пам’ять мала непогану, однак, здавалося, пальці самі, без ніяких розумових зусиль, знали, як правильно писати те чи інше слово, які розділові знаки ставити в реченні… І все це завдяки педагогічним секретам нашої вчительки, яка уміла так будувати уроки, аби учні насамперед набували практичних навичок володіння рідним словом.
Про дисципліну на її уроках ніколи не йшлося: навіть найбільші шибеники й пискнути боялися – працювали завзято усі без винятку, і сильніші, й слабші. Чим досягалася така неослабність нашої уваги? Можливо, ми, діти тодішні, були більш зацікавлені в здобуванні знань, ніж нинішні учні, бо сакраментальне « якщо не будеш вчитися, підеш волам хвости крутити» було для нас реальною засторогою. Але тепер, коли я вже й сама багато років збираю жниво на педагогічній ниві, можу сказати: це і цікавість викладу матеріалу, і різноманітність завдань, і неабияка ерудованість вчительки, і пізнавальний ілюстративний матеріал… Ну, насправді, гадаю, - це просто Божий дар. Вона ніколи не підвищувала голосу, досягала уважності й активності зовсім не примусом, а чимось таким невловним, тепер би це назвали, мабуть, харизматичністю. Але тоді ми не знали такого слова. Ми бачили неабияку відданість своїй справі. Ми відчували непідробну увагу до нас. Якщо хтось помилявся при відповіді, то Марія Федорівна з м’яким, необразливим жартом підправляла, інколи ловила нас на гострий гачок іронії, мов рибку, аби переконатися, чи впевнені ми у правильності того чи іншого написання. Якось я так затято відстоювала всупереч її точці зору написання рідковживаного для нашої місцевості прислівника «на-гора», що в нагороду від учительки отримала книжку з написом «Щасливий той учитель, якого перевершить його учень». Чесно признаюся, що до цих пір ще не зуміла перевершити свою вчительку, але стараюся, звісно, працювати якнайкраще, бо хочеться, аби вона тішилася моїми успіхами.
Що ж стосується викладання літератури, то і тут Марія Федорівна – справжній ас. Отой шкільний зошит, що я про нього вже згадувала, став мені в пригоді не тільки під час навчання в університеті, але особливо в перші роки мого вчителювання. Бо в ньому було все: і характеристика образів, і аналіз художніх засобів, і цікаві біографічні відомості про письменників, і проблемні питання, й цитати, і плани творів… Фактично, це були готові конспекти уроків для вчителя-початківця… Інколи (як я пізніше збагнула) вчительці нашій доводилося користуватися езоповою мовою, аби донести до нас у ті радянські часи хоча б часточку правди про світочів української літератури. Ми не сповна тоді це усвідомлювали. Але в моєму зошиті виявилися записані такі факти, такі цитати, яких не можна на той час було знайти в жодному підручнику. Дивно, але це правда. Так ми працювали на уроках літератури в старших класах – глибоко науково, але в той же час доступно викладався матеріал, заохочувалася власна точка зору, самостійна творчість… Розумію, що не всі ми відповідали тому рівню,який вимагала Марія Федорівна. Але вона змушувала йти за Сократовою порадою: здоганяти тих,хто попереду, і не озиратися на тих, хто відстає…
Мені особливо западали в душу уроки вивчення поезії. Така піднесеність, глибока емоційність, священний пафос панували в класі, що не можна було не пройнятися цим настроєм. Можливо, саме завдяки таким урокам я теж почала звичайні шкільні твори писати у віршованій формі. Ніколи не забуду, як захоплено сприймала Марія Федорівна мої перші недолугі поетичні спроби (саме їй я по секрету показувала списані не по темі аркушики), називаючи поезію мовою богів. І ось у тому ж таки зошиті під час вивчення творчості Лесі Українки з’явився твір, який Марія Федорівна послала на обласний поетичний конкурс, оголошений газетою «Молодь Закарпаття». Його надрукували, і так я стала відомою в масштабах не тільки класу, але й усієї школи. Цей вірш дорогий мені, хоча й написаний як епігонський – впливу великої української поетеси я не позбулася й до сьогодні.
Ось він.
Знаю, скажеш: знову забаганка,
Та мені щоночі сниться Мавка,
Не з верби приходить, а з ялини,
У віночку з грон рясних калини…
Знаю, скажеш: ти, дитинко, мариш…
Тільки знову небо вкрили хмари,
І тремтить калина на світанні,
Бо трагічне Мавчине кохання…
Знову прокидатимусь щоночі,
Знову сльози затуманять очі,
Бо коханий слова не дотримав,
Мавчине ж кохання – невгасиме…
Знаю, скажеш: нащо так тужити,
Адже Мавка буде вічно жити.
Та чому ж мені тоді так гірко?
Кажеш ти, що я для тебе зірка,
Кажеш ти, що любиш мене палко…
А мені здається, що я – Мавка…
Оце таким був мій поетичний дебют обласного рівня – з благословення доброзичливої і строгої наставниці. Факт, я тоді відчувала себе дуже значущою особою!
О, ледь не забула сказати про отой вирваний аркушик із учнівського щоденника. Знаємо, що часто вчителям доводиться спілкуватися з батьками, пишучи зауваження. Моя мама, прощена би, чомусь не любила ходити на батьківські збори, не звикла заглядати ні в зошити, ні в щоденник. Вважала, що як собі постелиш, так ся і виспиш, даючи нам, дітям (а в мене одна сестра і 5 братів), повну самостійність у вирішенні освітніх проблем. Але цей запис вона таки прочитала і потім з гордістю показувала і сусідам, і колегам. А Марія Федорівна написала тоді таке просте речення: «Ваша дочка дуже добре вчиться. Можете гордитися нею». І це, мабуть, чи не найбільша нагорода з усіх, здобутих мною. Бо відтак раділа я, звісно, й іменній стипендії в університеті, і перемогам на всеукраїнських наукових студентських конференціях, і публікаціям у пресі, й диплому з відзнакою, і участі у фіналі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року», й премії ім. А. Волошина, – але такого ейфоричного прагнення до самовдосконалення, яке викликало оце коротке послання батькам, більше не відчувала…
Ще багато можна пригадати – і не тільки зі шкільних років. Щедре сяйво доброго серця Марії Федорівни я відчувала і в університетські роки, і впродовж мого учителювання. До слова, уже в перші місяці самостійної роботи я давала відкритий урок на обласному семінарі завідуючих методичними об’єднаннями. Безумовно, я б ніколи не наважилася на це, тим більше, що й клас мені, в якості курсу молодого бійця, дали такий, що був виставлений на вакансію, тобто, від нього відмовилися всі досвідчені тамтешні вчителі. Але підтримка Марії Федорівни, яка тоді вже працювала в Закарпатському інституті післядипломної перепідготовки вчителів, її віра в мої сили, її поради, настанови дозволили мені перебороти себе, свій страх, свою невпевненість.
На жаль, житейська суєта згодом закрутила мене, і не зуміла я виправдати надій свої наставниці. Я не видала жодної книги, хоча світлої пам’яті Ю. Керекеш називав мене «надією закарпатської літератури»… Не здобула ніякого вченого ступеня, хоча під керівництвом професора Л. Голомб, Царство їй Небесне, ретельно досліджувала українську поезію 19-го століття і мій тодішній доробок відзначений дипломами всеукраїнських наукових конкурсів…
Що ж, я тільки провінційна вчителька, затюкана невлаштованістю побуту, нестабільністю життя, власною неорганізованістю…
Але знаю, що в будь-яку найважчу мить можу звернутися за порадою, підтримкою, допомогою до людини, яка осяяла моє життя щирою сердечною добротою.
Низький уклін Вам, дорога моя Маріє Федорівно! Я люблю Вас, бо Ви ж любили і леліяли мене… Нехай доля дарує Вам многії і благії літа, аби ми, ваші вихованці, ще довго могли відчувати себе під вашою доброзичливою опікою, під вашим недремним учительським оком…
Знаєте, я і тепер, уже сама в похилому віці, так думаю: мені пощастило, бо в моєму житті були найкращі вчителі.





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-05-11 16:25:00
Переглядів сторінки твору 682
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.879 / 5.51)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.808 / 5.49)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.806
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.02.21 15:55
Автор у цю хвилину відсутній