Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.23
22:47
Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
2025.10.23
21:56
Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
2025.10.23
20:59
У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
2025.10.23
20:53
Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
2025.10.23
20:14
Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
2025.10.23
17:49
Приснилась велика дерев’яна хата. Простора і світла. Але всі меблі в домі були розбиті. Я стояв серед цього дерев’яного хаосу і усвідомлював, все це розтрощив і перетворив полички, ліжка, шафи і комоди в невпорядковану купу дощок саме я. Я вийшов на подві
2025.10.23
13:27
Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
2025.10.23
10:29
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
2025.10.23
10:20
П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
2025.10.23
09:26
Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
2025.10.23
06:14
Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Лялька
Коли я була маленькою, знала, що на небі живе Бог і що в нього є янголи, і що я особлива дівчинка з кучерявим волоссям, зеленими очима та щирою усмішкою. І завше мріяла про ляльку. Вірила, що якщо попрошу Бога, то він обов’язково виконає моє прохання, але не знала молитов і соромилася просити. Просила маму, але вона не купувала, казала, що немає грошей на хліб – не те що на іграшки.
У шість років я заходила в магазин подивитися на ляльок, які сиділи в рядочок на верхній полиці, щоб діти не могли їх дістати. Там були різні: великі, малі, із милими зворушливими обличчями, кирпатими носиками й карими, смарагдовими, блакитними очима. Смішні, з веснянками на личках, веселі, сумні, байдужі. Були такі, що кліпали повіками й казали «Мама», це здавалося милим і втішним для дитячого серця.
Я могла годинами знаходитися в тому універмазі, не помічаючи, як спливає час, аж поки якась продавчиня не починала хвилюватись і підозріло дивитися, щоб я чогось не вкрала. Тоді вибігала на вулицю й ще довго думала про ляльку, яка мені подобалася найбільше.
На день народження чекала, що мені її подарують. Пригорну до себе, нашию їй багато різного одягу, це буде моя донечка, яку я любитиму найбільше… але отримувала шкільні зошити, щоденник, ручку. Була розчарована, що моя мрія не здійснюється, і водночас рада, бо батьки гладили по голівці й вітали хоч тим, чого потребувала школа.
Мені часто снилася та лялька, що кліпала очима й казала «Мама». Улітку я йшла на город і з качанів кукурудзи робила сліпих ляльок, заплітала їм коси. За кілька днів вони іржавіли, в’яли, а я знову рвала кукурудзу на нові ляльки. Пам’ятаю, десь у п’ятому класі вже не так хотілося тієї ляльки, я змирилася з тим, що в мене її ніколи не буде.
У будинку піонерів перед Новим роком улаштували карнавал. Я надягла сукню з накрохмаленої марлі, срібну корону, зроблену власними руками з картону, обсипаного битими ялинковими прикрасами. Свято було чудове. Ми співали, раділи, кружляли в хороводі… І тут учителька попросила всіх замовкнути й витягла з-під ялинки… ляльку. Це була неймовірна красуня з великими здивованими очима й закрученими віями. Мало того, що розмовляла й кліпала повіками, – ще й мала розкішну рожеву сукню з органзи та блискучі блакитні кучері. Вона була схожа на Мальвіну, але вчителька обвела всіх поглядом і оголосила: «Хто скаже, як звати цю ляльку, тому я її подарую!».
І тут почалося! Усі діти, перекрикуючи одне одного, горланили: «Таня!», «Лєна!», «Наташа!», «Валя!», «Алла!»… Учителька сміялася й заперечувала: «Ні, не вгадали, не вгадали!». У приміщенні стояв такий галас, що мало що було чутно.
– Зоя!.. Люда!.. Люба!.. Лариса!.. Свєта!..
– Ні... ні... ні… – ще дужче сміялася вчителька. – Мабуть, мені доведеться цю гарну лялечку залишити собі!
І тоді я вперше в житті почала просити Бога, щоб ця лялька дісталася саме мені: «Боженьку, допоможи, ти ж знаєш, що я найбільше хочу цей приз!». Я подивилася на задоволену, збуджену вчительку й, перекрикуючи всіх, голосно гукнула:
– Цю ляльку звуть Белла!
Усмішка вчительки зразу зникла з обличчя, настала тиша. Усі мовчали й пильно дивилися то на розгублену вчительку, то на ляльку, то на мене.
– Ти, мабуть, знала, що мою маму звати Белла, тому вгадала? – сумно спитала вона.
Звідки мені було знати, як було звати її маму, яка жила в іншому місті?
І все ж таки, хоч та лялька дісталася мені, я чомусь ніколи нею не гралася. Згадувала, як учителька відривала її від серця і як заздрісно дивилися діти, коли мені вручали мою мрію. Дуже скоро ту ляльку подарувала молодшій двоюрідній сестрі, бо бажання, які здійснюються невчасно, не приносять особливих радощів. Швидко зрозуміла, що переросла свою мрію. Тоді вже мріяла про інше, і це була не лялька.
15.05.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лялька
Коли я була маленькою, знала, що на небі живе Бог і що в нього є янголи, і що я особлива дівчинка з кучерявим волоссям, зеленими очима та щирою усмішкою. І завше мріяла про ляльку. Вірила, що якщо попрошу Бога, то він обов’язково виконає моє прохання, але не знала молитов і соромилася просити. Просила маму, але вона не купувала, казала, що немає грошей на хліб – не те що на іграшки.
У шість років я заходила в магазин подивитися на ляльок, які сиділи в рядочок на верхній полиці, щоб діти не могли їх дістати. Там були різні: великі, малі, із милими зворушливими обличчями, кирпатими носиками й карими, смарагдовими, блакитними очима. Смішні, з веснянками на личках, веселі, сумні, байдужі. Були такі, що кліпали повіками й казали «Мама», це здавалося милим і втішним для дитячого серця.
Я могла годинами знаходитися в тому універмазі, не помічаючи, як спливає час, аж поки якась продавчиня не починала хвилюватись і підозріло дивитися, щоб я чогось не вкрала. Тоді вибігала на вулицю й ще довго думала про ляльку, яка мені подобалася найбільше.
На день народження чекала, що мені її подарують. Пригорну до себе, нашию їй багато різного одягу, це буде моя донечка, яку я любитиму найбільше… але отримувала шкільні зошити, щоденник, ручку. Була розчарована, що моя мрія не здійснюється, і водночас рада, бо батьки гладили по голівці й вітали хоч тим, чого потребувала школа.
Мені часто снилася та лялька, що кліпала очима й казала «Мама». Улітку я йшла на город і з качанів кукурудзи робила сліпих ляльок, заплітала їм коси. За кілька днів вони іржавіли, в’яли, а я знову рвала кукурудзу на нові ляльки. Пам’ятаю, десь у п’ятому класі вже не так хотілося тієї ляльки, я змирилася з тим, що в мене її ніколи не буде.
У будинку піонерів перед Новим роком улаштували карнавал. Я надягла сукню з накрохмаленої марлі, срібну корону, зроблену власними руками з картону, обсипаного битими ялинковими прикрасами. Свято було чудове. Ми співали, раділи, кружляли в хороводі… І тут учителька попросила всіх замовкнути й витягла з-під ялинки… ляльку. Це була неймовірна красуня з великими здивованими очима й закрученими віями. Мало того, що розмовляла й кліпала повіками, – ще й мала розкішну рожеву сукню з органзи та блискучі блакитні кучері. Вона була схожа на Мальвіну, але вчителька обвела всіх поглядом і оголосила: «Хто скаже, як звати цю ляльку, тому я її подарую!».
І тут почалося! Усі діти, перекрикуючи одне одного, горланили: «Таня!», «Лєна!», «Наташа!», «Валя!», «Алла!»… Учителька сміялася й заперечувала: «Ні, не вгадали, не вгадали!». У приміщенні стояв такий галас, що мало що було чутно.
– Зоя!.. Люда!.. Люба!.. Лариса!.. Свєта!..
– Ні... ні... ні… – ще дужче сміялася вчителька. – Мабуть, мені доведеться цю гарну лялечку залишити собі!
І тоді я вперше в житті почала просити Бога, щоб ця лялька дісталася саме мені: «Боженьку, допоможи, ти ж знаєш, що я найбільше хочу цей приз!». Я подивилася на задоволену, збуджену вчительку й, перекрикуючи всіх, голосно гукнула:
– Цю ляльку звуть Белла!
Усмішка вчительки зразу зникла з обличчя, настала тиша. Усі мовчали й пильно дивилися то на розгублену вчительку, то на ляльку, то на мене.
– Ти, мабуть, знала, що мою маму звати Белла, тому вгадала? – сумно спитала вона.
Звідки мені було знати, як було звати її маму, яка жила в іншому місті?
І все ж таки, хоч та лялька дісталася мені, я чомусь ніколи нею не гралася. Згадувала, як учителька відривала її від серця і як заздрісно дивилися діти, коли мені вручали мою мрію. Дуже скоро ту ляльку подарувала молодшій двоюрідній сестрі, бо бажання, які здійснюються невчасно, не приносять особливих радощів. Швидко зрозуміла, що переросла свою мрію. Тоді вже мріяла про інше, і це була не лялька.
15.05.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
