ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Лялька
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лялька
Коли я була маленькою знала, що на небі живе Бог і що у нього є янголи, що я особлива дівчинка з кучерявим волоссям, зеленими очима і щирою усмішкою. Колись жила на цьому світі і завше мріяла про ляльку. А якщо попрошу зараз у Бога, то він обов'язково виконає моє прохання, але я не знала молитв і соромилася просити в Бога. Просила маму, але вона не купувала, казала, що немає грошей на хліб не те, що на іграшки. У шість років я заходила в магазин подивитися на ляльок, які сиділи в рядочок на верхній полиці, щоб діти не могли їх дістати. Там були різні - великі, малі з милими зворушливими обличчями, кирпатими носиками і карими, смарагдовими, блакитними очима. Смішні з веснянками на обличчі, веселі, сумні, байдужі. Були такі, що кліпали повіками і казали: "Мама", це було так мило і втішно дитячому серцю. Я могла годинами знаходитися у тому універмазі не помічаючи, як спливає час, аж поки, якась продавщиця не починала хвилюватися і підозріло дивитися, щоб чогось не вкрала і я вибігала з магазину на вулицю ще довго думаючи про ляльку, яка мені подобалася найбільше. На День народження чекала, що мені її подарують і я пригорну до себе, нашию їй багато різної одежі, вона буде моя донечка, яку я буду любити найбільше за всіх, але отримувала в подарунок шкільні зошити, щоденник, ручку. Була розчарована, що моя мрія не здійснюється і водночас рада, бо батьки гладили по голівці і вітали хоч тим, що потребувала школа. Мені часто снилася та лялька, що кліпала очима і казала, "Мама". Літом я йшла на город і з качанів кукурудзи робила сліпих ляльок, заплітала їм коси, які через декілька днів ржавіли, в'яли, а я йшла і знову рвала кукурудзу на нові ляльки. Пам'ятаю той день, коли мені вже не так сильно хотілося тієї ляльки і я змирилася у п'ятому класі з тим, що у мене її ніколи не буде.
У будинку піонерів перед Новим роком влаштували карнавал. Я була у сукні із накрохмаленої марлі і срібною короною на голові зробленою власними руками з картону обсипаного битими ялинковими іграшками. Свято було чудове. Ми співали, раділи, кружляли хороводи і тут вчителька попросила всіх замовчати і витягла з-під ялинки - ляльку. Це була неймовірна лялька з великими здивованими очима і закрученими віями. Мало того, що ця лялька розмовляла і кліпала повіками у неї була розкішна рожева сукня з органзи і блакитні блискучі кучері. Вона була схожа на Мальвіну, але вчителька обвела усіх поглядом і оголосила:" Хто скаже, як звати цю ляльку, тому я її подарую!" І тут почалося. Всі діти перекрикуючи один одного горланили - Таня! Лєна! Наташа! Валя! Алла! Вчителька сміялася і заперечувала: "Ні, не вгадали, не вгадали". В приміщенні був такий галас, що мало що було чути. Зоя! Люда! Люба! Лариса! Свєта! - "Ні...ні...ні" - ще дужче сміялася вчителька: "Мабуть, мені прийдеться цю гарну лялечку залишити собі". І тоді я вперше в житті почала просити Бога, щоб ця лялька дісталася саме мені. "Боженько, допоможи, ти ж знаєш, що я найбільше хочу цей приз." Я подивилася на задоволену, збуджену вчительку і перекрикуючи всіх голосно прокричала: "Цю ляльку звати - Белла!". У вчительки зразу посмішка зникла з обличчя, наступила тиша. Всі замовчали і пильно дивилися то на розгублену вчительку, то на ляльку, а то на мене. "Ти мабуть знала, що мою маму звати Белла, тому вгадала, як звати ляльку?" - сумно сказала вона. Звідки мені було знати, як було звати її маму, яка проживала у іншому місті. І все ж таки, хоч та лялька дісталася мені, але я чомусь ніколи нею не гралася. Згадувала, як вчителька відривала її від серця і як заздрісно дивилися діти, коли мені вручали мою мрію. Дуже швидко ту ляльку подарувала молодшій двоюрідній сестрі, бо бажання, які здійснюються невчасно не приносять особливих радощів. Швидко зрозуміла, що переросла свою мрію. Я тоді уже мріяла про інше і це була не лялька.
15.05.2020р.
У будинку піонерів перед Новим роком влаштували карнавал. Я була у сукні із накрохмаленої марлі і срібною короною на голові зробленою власними руками з картону обсипаного битими ялинковими іграшками. Свято було чудове. Ми співали, раділи, кружляли хороводи і тут вчителька попросила всіх замовчати і витягла з-під ялинки - ляльку. Це була неймовірна лялька з великими здивованими очима і закрученими віями. Мало того, що ця лялька розмовляла і кліпала повіками у неї була розкішна рожева сукня з органзи і блакитні блискучі кучері. Вона була схожа на Мальвіну, але вчителька обвела усіх поглядом і оголосила:" Хто скаже, як звати цю ляльку, тому я її подарую!" І тут почалося. Всі діти перекрикуючи один одного горланили - Таня! Лєна! Наташа! Валя! Алла! Вчителька сміялася і заперечувала: "Ні, не вгадали, не вгадали". В приміщенні був такий галас, що мало що було чути. Зоя! Люда! Люба! Лариса! Свєта! - "Ні...ні...ні" - ще дужче сміялася вчителька: "Мабуть, мені прийдеться цю гарну лялечку залишити собі". І тоді я вперше в житті почала просити Бога, щоб ця лялька дісталася саме мені. "Боженько, допоможи, ти ж знаєш, що я найбільше хочу цей приз." Я подивилася на задоволену, збуджену вчительку і перекрикуючи всіх голосно прокричала: "Цю ляльку звати - Белла!". У вчительки зразу посмішка зникла з обличчя, наступила тиша. Всі замовчали і пильно дивилися то на розгублену вчительку, то на ляльку, а то на мене. "Ти мабуть знала, що мою маму звати Белла, тому вгадала, як звати ляльку?" - сумно сказала вона. Звідки мені було знати, як було звати її маму, яка проживала у іншому місті. І все ж таки, хоч та лялька дісталася мені, але я чомусь ніколи нею не гралася. Згадувала, як вчителька відривала її від серця і як заздрісно дивилися діти, коли мені вручали мою мрію. Дуже швидко ту ляльку подарувала молодшій двоюрідній сестрі, бо бажання, які здійснюються невчасно не приносять особливих радощів. Швидко зрозуміла, що переросла свою мрію. Я тоді уже мріяла про інше і це була не лялька.
15.05.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію