Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Верста (1994) /
Проза
Зоряний замок. Темрява — Світло
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зоряний замок. Темрява — Світло
Темрява
Я не знаю, як тут опинився. Не знаю, скільки часу тут перебуваю: інколи здається, що минула вже вічність, а інколи — що лише декілька хвилин. Тут нікого немає, хоча, можливо, це я просто нікого не зустрічав. Лише довгі коридори… Широкі зали… І багато дверей — у кожному коридорі та залі. Вони тягнуться до безкінечності… Спочатку я просто йшов, не відчиняючи їх. Не знаю, чи це був страх, чи просто мене не цікавило, що за ними, лише хотілося простувати вперед довжелезними коридорами.
Та виходу не було видно, лише місяць заглядав усередину через високі вікна, які теж чергувались одне за одним. Завжди був лише місяць, і виникало таке відчуття, що він кудись мене веде, та шлях був нескінченний.
Якось я спробував відчинити одні із численних дверей, моя рука тремтіла, втім, я схопив ручку і повернув її — нічого складного. Я ще постояв деякий час, думаючи, чи варто їх відчиняти, бо треба було йти вперед, і чи варто відволікатись на те, що там за ними. Все ж я наважився, однак побачити, що в кімнаті за ними, не міг, бо треба було пройти крізь темряву. Я зайшов… Й одразу після того, розчинившись у темряві, я вийшов із сусідніх дверей, у яких вхід також перегороджувала темрява. Я не міг зрозуміти, навіщо всі ці двері, якщо вони однаково ведуть назад у коридор. Насмілившись, я спробував зайти ще в декілька дверей, можливо, у десяток, а може, і в сотню, та знову й знову опинявся в коридорі, розуміючи, що лише згаяв час.
Я починав себе ненавидіти: можливо, я б уже дійшов до виходу, а так я й надалі залишався в коридорі. Згодом я облишив це і просто йшов уперед, не відволікаючись, та коридору не було кінця, і з кожним кроком дедалі більше розпалювалася цікавість, а в голові звучали німі запитання: «А якщо це не ті двері?», «А якщо саме ось за цими дверима вихід?..» Ненависть до себе замість того, щоб розвіюватись, зростала дедалі більше — тепер уже через те, що я йшов повз усі двері й не відчиняв їх…
Але й відчиняти їх я теж не бачив сенсу — знову втратити час і опинитись назад у коридорі… Час, якого, здається, тут і так немає, чи, можливо, його так багато, що я не можу осягнути…
Я далі йшов, світло місяця яскраво розливалося залами, осяюючи шлях уперед, та виходу навіть не було видно. Я зупинився, просто стояв на місці, і тут я усвідомив, що до цього навіть жодного разу не зупинявся, постійно йшов уперед… Я визирнув у високе вікно і поглянув на місяць — ми довго дивилися один на одного.
Аж раптом я помітив, що світло від нього падає на двері неподалік від мене. Я підійшов до дверей і потягнувся до ручки. У голові знову зазвучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це знову двері, які заведуть у нікуди?..»
Я відчинив двері, але замість темряви, яку я бачив раніше в інших дверях, тут я побачив світло…
Світло
Переді мною сяяло яскраве світло. Я пройшов крізь нього й опинився в кімнаті. Світлом була залита вся кімната, і мені здавалося, що воно ніжно торкається моєї шкіри. У голові звучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це те, що я так довго шукав, блукаючи по цьому замку?..»
Сяйво не було хаотичним, воно мало джерело: посередині кімнати воно здавалося набагато яскравішим. Я довго все розглядав і милувався й уперше відчув час: здавалось, у мене його дуже мало…
Я насолоджувався кожною секундою, проведеною в кімнаті, ловлячи кожен момент.
Я вирішив наблизитись до епіцентру світла. Кожен крок я робив обережно, бо боявся, що, якщо я надто наближусь, воно або згасне, або обпече мене.
Раптом світло в центрі теж почало пересуватись — воно прямувало до мене.
Я далі йшов йому назустріч, секунди здавалися вічністю, водночас дуже швидко збігаючи.
Увесь шлях, який я пройшов до цього, втратив сенс, як і ненависть до себе. Все тонуло в минулому.
Єдине, що мало сенс, — світло переді мною і саме цей момент.
Ми наблизились одне до одного. Тепер воно сяяло ще яскравіше і не обпікало, тільки ніжно зігрівало.
Я промовив:
— Хто ти, Світло?
— Я думала, це ти — Світло!
Новела «Зоряний замок. Темрява — Світло»
© Володимир Верста
Дата написання: 17.03.20
Я не знаю, як тут опинився. Не знаю, скільки часу тут перебуваю: інколи здається, що минула вже вічність, а інколи — що лише декілька хвилин. Тут нікого немає, хоча, можливо, це я просто нікого не зустрічав. Лише довгі коридори… Широкі зали… І багато дверей — у кожному коридорі та залі. Вони тягнуться до безкінечності… Спочатку я просто йшов, не відчиняючи їх. Не знаю, чи це був страх, чи просто мене не цікавило, що за ними, лише хотілося простувати вперед довжелезними коридорами.
Та виходу не було видно, лише місяць заглядав усередину через високі вікна, які теж чергувались одне за одним. Завжди був лише місяць, і виникало таке відчуття, що він кудись мене веде, та шлях був нескінченний.
Якось я спробував відчинити одні із численних дверей, моя рука тремтіла, втім, я схопив ручку і повернув її — нічого складного. Я ще постояв деякий час, думаючи, чи варто їх відчиняти, бо треба було йти вперед, і чи варто відволікатись на те, що там за ними. Все ж я наважився, однак побачити, що в кімнаті за ними, не міг, бо треба було пройти крізь темряву. Я зайшов… Й одразу після того, розчинившись у темряві, я вийшов із сусідніх дверей, у яких вхід також перегороджувала темрява. Я не міг зрозуміти, навіщо всі ці двері, якщо вони однаково ведуть назад у коридор. Насмілившись, я спробував зайти ще в декілька дверей, можливо, у десяток, а може, і в сотню, та знову й знову опинявся в коридорі, розуміючи, що лише згаяв час.
Я починав себе ненавидіти: можливо, я б уже дійшов до виходу, а так я й надалі залишався в коридорі. Згодом я облишив це і просто йшов уперед, не відволікаючись, та коридору не було кінця, і з кожним кроком дедалі більше розпалювалася цікавість, а в голові звучали німі запитання: «А якщо це не ті двері?», «А якщо саме ось за цими дверима вихід?..» Ненависть до себе замість того, щоб розвіюватись, зростала дедалі більше — тепер уже через те, що я йшов повз усі двері й не відчиняв їх…
Але й відчиняти їх я теж не бачив сенсу — знову втратити час і опинитись назад у коридорі… Час, якого, здається, тут і так немає, чи, можливо, його так багато, що я не можу осягнути…
Я далі йшов, світло місяця яскраво розливалося залами, осяюючи шлях уперед, та виходу навіть не було видно. Я зупинився, просто стояв на місці, і тут я усвідомив, що до цього навіть жодного разу не зупинявся, постійно йшов уперед… Я визирнув у високе вікно і поглянув на місяць — ми довго дивилися один на одного.
Аж раптом я помітив, що світло від нього падає на двері неподалік від мене. Я підійшов до дверей і потягнувся до ручки. У голові знову зазвучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це знову двері, які заведуть у нікуди?..»
Я відчинив двері, але замість темряви, яку я бачив раніше в інших дверях, тут я побачив світло…
Світло
Переді мною сяяло яскраве світло. Я пройшов крізь нього й опинився в кімнаті. Світлом була залита вся кімната, і мені здавалося, що воно ніжно торкається моєї шкіри. У голові звучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це те, що я так довго шукав, блукаючи по цьому замку?..»
Сяйво не було хаотичним, воно мало джерело: посередині кімнати воно здавалося набагато яскравішим. Я довго все розглядав і милувався й уперше відчув час: здавалось, у мене його дуже мало…
Я насолоджувався кожною секундою, проведеною в кімнаті, ловлячи кожен момент.
Я вирішив наблизитись до епіцентру світла. Кожен крок я робив обережно, бо боявся, що, якщо я надто наближусь, воно або згасне, або обпече мене.
Раптом світло в центрі теж почало пересуватись — воно прямувало до мене.
Я далі йшов йому назустріч, секунди здавалися вічністю, водночас дуже швидко збігаючи.
Увесь шлях, який я пройшов до цього, втратив сенс, як і ненависть до себе. Все тонуло в минулому.
Єдине, що мало сенс, — світло переді мною і саме цей момент.
Ми наблизились одне до одного. Тепер воно сяяло ще яскравіше і не обпікало, тільки ніжно зігрівало.
Я промовив:
— Хто ти, Світло?
— Я думала, це ти — Світло!
Новела «Зоряний замок. Темрява — Світло»
© Володимир Верста
Дата написання: 17.03.20
З книги «Наношок».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
