ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.05.30 08:52
Я пишу, а вона не читає…
Я читаю – не чує вона…
Уляглася безмовно безкрая
Між серцями двома далина.
Хоч кохана ні слова не чує
І поезій не бачить країв, –
Я страждаю, й надіюся всує,
Бо люблю несказанно її…

Микола Соболь
2020.05.30 08:21
Вітер колише ще сонні лілеї,
Трави спивають ранкову росу,
Мрія прокинулась, лину до неї.
Хочу побачити неба ясу.
Сонечко сходить, радіє планета,
Води Дніпрові шепочуть: «Привіт…» –
А на воротах розкинув тенета
Хоче зловити павук цілий світ.

Сергій Губерначук
2020.05.30 07:16
Ховала ніч закохані дощі
удалині, ген-ген поза лісами.
Ми втрьох зустрілися й мовчали без причин,
порозумілися – й співали все те ж саме .

Ця вірна пара і єдин поет
спинили час розмовою про Всесвіт –
бо в кожного душа відчула злет

Євген Федчук
2020.05.29 19:36
У Римі паніка – розгнівані боги
Струснули землю й величезна яма
У римлян утворилась під ногами,
Яку й перестрибнуть не до снаги.
Сенат зібрався:що робити мають?
Рішили, щоб уникнути біди,
Хай кожен житель кидає туди
Землі по жмені. Та й позасипають

Олександр Панін
2020.05.29 16:35
Є Дивний Келих -
Панацеї Кубок,
Якого прагнуть
Пересохлі губи…
Невидимий жаданий
Келих цей -
Небес Дарунок,
Чи Пекельна Згуба?

Ін О
2020.05.29 12:58
Ця тисяча літ і тумани й хуртечі!
Триває зима, як війна, до оскоми.
Мій воїне,
серце болить від зневіри та втоми,
Від льодяних з півночі віхол та течій!
Ця тисяча літ, мов покута приречень...
Ми вбиті й воскреслі в покорі достроку.
Молитвами серця

Віктор Кучерук
2020.05.29 09:28
Блиснуло і гримнуло зненацька,
Різко і протяжливо притьмом, -
І дощу таночок чудернацький
Зашумів відрадно за вікном.
Плюскотів і нісся на всі боки,
Вправність демонструючи і спіх, -
Навіть хтось уважний та стоокий
Виконавців не злічив би всіх.

Сергій Губерначук
2020.05.29 08:43
У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться вірші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на ти,
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –

Микола Соболь
2020.05.29 06:21
На болоті жаба ква та ква
Витирає сопляки зелені:
«Порятуй нас, матінко Москва,
Від бандер спаси, великий Ленін!
Мову відбери нам, хай язик
Чоботи сатрапові оближе,
Бо для мене Україна – пшик,
Мокшинська братва до серця ближче…»

Ігор Деркач
2020.05.28 21:33
Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,

Євген Федчук
2020.05.28 19:19
У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.

Олександр Панін
2020.05.28 16:02
Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались

Галина Сливка
2020.05.28 15:15
І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В ска

Шон Маклех
2020.05.28 12:28
Сурма босоногого ангела
Зроблена з синього повітря:
Густого – наче сльози старої берези
Пораненої диким лісовим привидом,
Що блукає одвіку стежками,
Якими ніхто не ходить –
Ніхто, навіть олені з очима-тінями,
Навіть тупоноги голкоспинні.

Тетяна Левицька
2020.05.28 12:10
Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я маиже кожного дня забирал

Дума Козак
2020.05.28 11:12
У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Верста (1994) / Проза

 Зоряний замок. Темрява — Світло
Темрява

Я не знаю, як тут опинився. Не знаю, скільки часу тут перебуваю: інколи здається, що минула вже вічність, а інколи — що лише декілька хвилин. Тут нікого немає, хоча, можливо, це я просто нікого не зустрічав. Лише довгі коридори… Широкі зали… І багато дверей — у кожному коридорі та залі. Вони тягнуться до безкінечності… Спочатку я просто йшов, не відчиняючи їх. Не знаю, чи це був страх, чи просто мене не цікавило, що за ними, лише хотілося простувати вперед довжелезними коридорами.
Та виходу не було видно, лише місяць заглядав усередину через високі вікна, які теж чергувались одне за одним. Завжди був лише місяць, і виникало таке відчуття, що він кудись мене веде, та шлях був нескінченний.
Якось я спробував відчинити одні із численних дверей, моя рука тремтіла, втім, я схопив ручку і повернув її — нічого складного. Я ще постояв деякий час, думаючи, чи варто їх відчиняти, бо треба було йти вперед, і чи варто відволікатись на те, що там за ними. Все ж я наважився, однак побачити, що в кімнаті за ними, не міг, бо треба було пройти крізь темряву. Я зайшов… Й одразу після того, розчинившись у темряві, я вийшов із сусідніх дверей, у яких вхід також перегороджувала темрява. Я не міг зрозуміти, навіщо всі ці двері, якщо вони однаково ведуть назад у коридор. Насмілившись, я спробував зайти ще в декілька дверей, можливо, у десяток, а може, і в сотню, та знову й знову опинявся в коридорі, розуміючи, що лише згаяв час.
Я починав себе ненавидіти: можливо, я б уже дійшов до виходу, а так я й надалі залишався в коридорі. Згодом я облишив це і просто йшов уперед, не відволікаючись, та коридору не було кінця, і з кожним кроком дедалі більше розпалювалася цікавість, а в голові звучали німі запитання: «А якщо це не ті двері?», «А якщо саме ось за цими дверима вихід?..» Ненависть до себе замість того, щоб розвіюватись, зростала дедалі більше — тепер уже через те, що я йшов повз усі двері й не відчиняв їх…
Але й відчиняти їх я теж не бачив сенсу — знову втратити час і опинитись назад у коридорі… Час, якого, здається, тут і так немає, чи, можливо, його так багато, що я не можу осягнути…
Я далі йшов, світло місяця яскраво розливалося залами, осяюючи шлях уперед, та виходу навіть не було видно. Я зупинився, просто стояв на місці, і тут я усвідомив, що до цього навіть жодного разу не зупинявся, постійно йшов уперед… Я визирнув у високе вікно і поглянув на місяць — ми довго дивилися один на одного.
Аж раптом я помітив, що світло від нього падає на двері неподалік від мене. Я підійшов до дверей і потягнувся до ручки. У голові знову зазвучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це знову двері, які заведуть у нікуди?..»
Я відчинив двері, але замість темряви, яку я бачив раніше в інших дверях, тут я побачив світло…

Світло

Переді мною сяяло яскраве світло. Я пройшов крізь нього й опинився в кімнаті. Світлом була залита вся кімната, і мені здавалося, що воно ніжно торкається моєї шкіри. У голові звучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це те, що я так довго шукав, блукаючи по цьому замку?..»
Сяйво не було хаотичним, воно мало джерело: посередині кімнати воно здавалося набагато яскравішим. Я довго все розглядав і милувався й уперше відчув час: здавалось, у мене його дуже мало…
Я насолоджувався кожною секундою, проведеною в кімнаті, ловлячи кожен момент.
Я вирішив наблизитись до епіцентру світла. Кожен крок я робив обережно, бо боявся, що, якщо я надто наближусь, воно або згасне, або обпече мене.
Раптом світло в центрі теж почало пересуватись — воно прямувало до мене.
Я далі йшов йому назустріч, секунди здавалися вічністю, водночас дуже швидко збігаючи.
Увесь шлях, який я пройшов до цього, втратив сенс, як і ненависть до себе. Все тонуло в минулому.
Єдине, що мало сенс, — світло переді мною і саме цей момент.
Ми наблизились одне до одного. Тепер воно сяяло ще яскравіше і не обпікало, тільки ніжно зігрівало.
Я промовив:
— Хто ти, Світло?
— Я думала, це ти — Світло!

Новела «Зоряний замок. Темрява — Світло»
© Володимир Верста
Дата написання: 17.03.20



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-05-16 11:30:27
Переглядів сторінки твору 14
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.800
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Автор востаннє на сайті 2020.05.26 18:08
Автор у цю хвилину відсутній