ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2021.04.11 07:08
Давайте будемо дружити.
А, якщо ні, я маю палку!
Мені таких, як ви не жалко.
Великороси – то еліта!
А ти мовчи, хохол смердючий,
ми й не таких в Дніпрі топили…
Ви всі – лайно, росія – сила!
А тут лиш чорнозем родючий

Ярослав Чорногуз
2021.04.10 10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо

Ігор Шоха
2021.04.10 08:53
                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,

Сергій Губерначук
2021.04.10 07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –

Микола Соболь
2021.04.10 04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…

Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть

Микола Дудар
2021.04.09 20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто

Сергій Губерначук
2021.04.09 16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…

Микола Соболь
2021.04.09 12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.

Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,

Ігор Шоха
2021.04.09 11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?

Володимир Бойко
2021.04.09 09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками. Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить. Влада без корупції, як холодець без хрону. Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток. Любов за гроші – продажніст

Тетяна Левицька
2021.04.09 08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія. - Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -

Микола Соболь
2021.04.09 06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.

Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,

Юлія Івченко
2021.04.08 23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні

а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає

Євген Федчук
2021.04.08 21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н

Олена Музичук
2021.04.08 12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...

Ігор Деркач
2021.04.08 12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Шоколад

Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я майже кожного дня забирала онуку зі школи. І на цей раз викликала таксі до готелю «Десна», який знаходився поруч зі школою.
Набрала номер оператора зв’язку, а вона запропонувала стати віп-клієнтом.
- Ви так часто замовляєте таксі до готелю «Десна», - говорила вона, натякаючи на щось непристойне. Я розсміялася і пояснила, що забираю онуку зі школи, а викликаю до готелю, щоб водію було легко зорієнтуватися. Після мого пояснення розсміялася операторша та все одно занесла мене у пільговики.
Через десять хвилин приїхала машина - срібний Ланос і ми з Лісного масиву помчали в Дарницю на новий комплекс "Паркові озера". За кермом був чоловік років під сімдесят. Він з доброзичливою посмішкою відповів на наше вітання, витягнув шоколадний батончик і дав моїй онучці.
- Дякую, - зашарілася маленька учениця від несподіванки.
- Тільки зараз не їж, переб'єш апетит, - попросила я Алісу.
Майже кожного дня на виклики таксі приїжджав той самий водій і пригощав мою онуку солодощами.
- Ви так можете збанкрутіти, - сміялася я і завше при розрахунку набавляла декілька гривень на шоколадку.
Олександр, так звали водія, мило усміхався і казав:
- Нічого, хай їсть. Хоча своїх онуків не маю, але люблю купувати чужим дітям смаколики.
Цього разу він теж дістав вафельну шоколадку і простягнув моїй онуці. Я звернула увагу на його руки в рукавицях, і мене ніби вдарило струмом. Побачила, що на руках немає пальців.
- О, Боже! - перелякалась я, як же він керує? На правій руці було лише два пальці - великий і вказівний, якими він цупко тримався за кермо. Решти пальців не було. Як могла я не помітити цього раніше? Він культяшками якимось чином, навантажившись всією вагою міцних рук, утримував кермо машини. Тоді пів дороги ми їхали мовчки. Я боялася за онуку, бо керувати автомобілем у такому стані небезпечно. Олександр перехопив мій збентежений погляд і промовив:
- Не бійтеся, нічого поганого не станеться. Я все життя за кермом. Рефрижератори колись возив, - похвалився він.
Я трохи заспокоїлася і запитала, що сталося.

Водій подивився на мене, думаючи чи можна при дитині розповідати таку історію, але все ж таки розпочав:
- Це трапилося в 1998 році - двадцять другого грудня. Ми з Віктором працювали в «Агропромі» і возили вантажі із-за закордону двома фурами. На цей раз їхали з Голландії. Машини були загружені шоколадними батончиками «Марс», «Снікерс», «Баунті». Ви ж знаєте, які дороги в Європі? Ми за декілька днів були на українській митниці, але нам потрібно було їхати далі в Росію, тож добряче втомилися, бо напарників у нас не було. Віктор керував своєю машиною, а я - своєю. Зупинялися тільки за необхідністю. Коли виїхали на територію рідних доріг, вибачте за подробиці, то не тільки спина і руки боліли... Нам потрібно було вчасно доставити вантаж, тому мчали на великій швидкості, незважаючи на ожеледь. Проїхали Чернігівську область і попрямували на Калугу, Тулу, через Бахчинський перехід. Знаєте де це?
- Ні, - коротко відповіла я, побоявшись, що водій не встигне нам розповісти свою історію.
- Це біля Сімферопольської траси, - пояснив він, - там ще річка з цікавою назвою Ильд.
- А-а-а, - протягнула я, ніби була в курсі, де ця траса і річка знаходяться.
- Так ось, - продовжував Олександр. Ми виїхали на трасу Москва-Симферопіль і кінцева зупинка повинна була бути у місті Ступіно. Там величезна фабрика і база, де повинні були вигрузити вантаж, але нас вночі зупинило ДАЇ. Я вийшов з рефрижератора, і мене попросили пересісти у темно-зелений УАЗ із задрипаними номерами, колесами і трохи розбитим переднім склом. Коли я нахилив голову, щоб сісти в машину, мене різко чимось вдарили по голові і кинули на підлогу. Я повернув голову, щоб не задихнутися і побачив, що Віктор лежить поруч. Чоловік кавказької зовнішності на ламаній російській мові почав нам ставити питання стосовно нашого вантажу.
Ми розказали, куди їдемо і звідки. Нас прикували наручниками один до одного і крісел. Не пам'ятаю, скільки ми сиділи у тому уазику, доки бандити радилися, що з нами робити. Після виволокли нас з машини і повели в відкрите поле. Як зараз пам'ятаю, що ми тремтіли від холоду. Зима, кінець грудня, мінус вісімнадцять. Довго йшли пішки під прицілами автоматів, залишивши машини на дорозі.
- Бистрєє, бистрєє...- підганяли нас, тикаючи дулом у спину. Я йшов і весь час молився, - продовжував Олександр розповідати, кашляючи і ковтаючи підступну сльозу. Віктору було тридцять сім років, а мені - сорок сім. Він нещодавно одружився, і йому жінка подарувала двох синів, а я свою жінку поховав рік тому. Померла від раку. Виховував самотужки сина-підлітка.
Олександр глянув на мою Алісу і кивнув у її бік:
- Тоді десь стільки ж років було і моєму малому, як вашій… Приїхали, - сказав сумно водій, а я дивилася на нього і хотіла дослухати оповідь до кінця. Розрахувавшись, запропонувала:
- Нам ще потрібно їхати на малювання в іншу школу мистецтв. Може, нас зачекаєте п'ять хвилин і туди відвезете? Тільки залишимо шкільний рюкзак, візьмемо інший з фарбами і бутербродами. Це швидко... туди і назад...
- Добре, як скажете, мені все одно, кого возити і куди їхати.

Через декілька хвилин ми знову сиділи у старім Део Ланосі, слухаючи Олександра.
- Так, на чому ми зупинилися? - запитав він.
- Ви казали про дуло, - нагадала я.
- Так, дуло у спину врізалося кожного разу, як тільки ми зупинялися, чи хотіли поглянути вбік. Я вже вам говорив, що дорогою я молився, розуміючи, куди нас ведуть і навіщо. Не вірилося, ніби це сталося не з нами. Це, мабуть, фільм знімають, думав я тоді. Зараз спалахнуть рампи і режисер скаже «стоп… камера... знято!». Ні, не схоже, надто агресивними були ці «актори»-охоронці. Вони розмовляли чеченською, і ми не могли зрозуміти про що йде мова. Той, що був серед них старший зупинився і наказав повернутися обличчям до них.
- Всьо, пришли, - з сильним акцентом тихо сказав він. І тут я заплакав, згадавши сина. Хлопці, у Вас є родина, діти? Я рік тому поховав жінку від раку. На руках залишився малолітній син, а у Віктора двоє немовлят… Що ви робите?! Не вбивайте!!! Побійтеся Бога! Вам прийдеться за все відповідати. Сьогодні велике свято - Анни. Віктор мовчав, ніби йому відрізали язик, чи втратив віру у те, що нам залишать життя.
- Хоч Вітю помилуйте, він дітдомовець, буде мовчати, нікому не скаже...
Кавказці переглянувшись, порадились і один із них витягнув пластикову півлітрову пляшку горілки. Половину влили силоміць мені в рот, а іншу частину - Віктору. Сильний мороз обпікав наші тіла до того, як ми йшли по замерзлому полю, вітер збивав з ніг. Мороз сльозив очі, а тепер нам хотілося лише одного - спати.

На мені була хоч куртка, спортивна шапка і чоботи, а Віктора витягли з машини майже роздягненим - у легких кросівках, байковій сорочці і безрукавці. Рекетири зникли у чорнім безумі, а ми позасинали, притулившись один до одного, не відчуваючи холоду. В спиртному був клофелін.

Через добу я отямився і почав будити Віктора. Він був холодним, як лід. На блідім обличчі і мускул не смикнувся, коли його будив, серце майже не стукало. Я сам настільки замерз, що не міг поворухнути губами, ніг і рук не відчував, заклякли, задеревеніли. Не було сил підвестися на ноги, спробував повзти, докладав зусиль, але ніяк не міг зрушити з місця.

- А Ви бачили Бога? - зненацька запитала Аліса, яка до цього сиділа і вдавала, що нічого не чує, а дивиться в мобільний.
- Ні, сонечко, не Бачив. Але я відчував, що він десь поряд, бо нас же не вбили, ми ще були живі і надіялися, що Господь допоможе.
- Він допоміг?
- Алісо, не перебивай, не забігай наперед, - я зробила зауваження онуці, а Олександр продовжував керувати машиною. Ми стояли п'ятнадцять хвилин в пробці, та на цей раз, не дратувалися з цього приводу. Нам було байдуже, бо хотілося дослухати до кінця. Водій ненадовго замислився і почав розповідати далі.
- Через деякий час я побачив чоловіка, який до нас наближався. Хотів йому крикнути, та ледь шепотів. Перехожий підійшов ближче, глянув здаля і почав від нас тікати назад. "Допоможіть... допоможіть... допоможіть... ", - благаючи його, я втратив свідомість. Прийшов до тями через декілька днів у міській лікарні.
- Я знала, я знала, що так станеться! Бог є! - збуджено раділа Аліса.
Я її погладила по голівці і міцно пригорнула до себе, ніби боялась втратити.
- Так, це Бог послав того чоловіка, який, побачивши нас побіг за машиною і людьми. Нас врятували.
Ми вже запізнювалися в школу мистецтв, і тому водій стисло розказав, що Віктор вижив, але йому пощастило менше, ніж Олександру. Бідному ампутували ноги до колін і руки по лікті, але, слава Богу, залишився живим. Добрі люди допомогли йому придбати гарні протези, які допомагають в побуті.
- Ось така моя історія. Один трагічний випадок залишив відбиток на все життя. Але нічого, якось справляюся. І дружина зараз у мене є. Після цієї трагедії одружився з санітаркою. І син - розумний, добрий, допомагає.
Ми подякували Олександру і побігли до школи.

Наступного дня наш водій, як завше, нас чекав біля готелю «Десна».
- Тримай, мала! - Олександр знову простягнув Алісі її улюблені ласощі.
- Дідусю, Баунті!? Це, випадково, не та бандитська шоколадка? - запитала Аліса.
- Хто його знає, моя хороша, може й та.
- А що, хіба у нас ще є бандити?
- На жаль, моя маленька, на жаль...
27.05.2020р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-05-28 12:10:00
Переглядів сторінки твору 259
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.740 / 6  (5.240 / 5.85)
* Рейтинг "Майстерень" 5.737 / 6  (5.315 / 5.94)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2021.04.09 13:09
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2021-01-09 23:31:28 ]
Дуже цікаво, життєво, захоплююче, правдиво, Таню!)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2021-01-10 09:27:16 ]
Дякую, дорогий Ярославе, це оповідання було написано на реальній історії!