ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Гупало
2021.10.19 08:39
На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,

Олена Побийголод
2021.10.19 07:09
Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со

Володимир Бойко
2021.10.18 19:23
Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

Мирохович Андрій
2021.10.18 12:53
ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу

Іван Потьомкін
2021.10.18 11:38
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...

Ігор Герасименко
2021.10.18 10:10
Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

Олена Музичук
2021.10.18 09:30
Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,

Ігор Деркач
2021.10.18 09:25
Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени

Тетяна Левицька
2021.10.18 09:24
Місяць — дозрілою скибкою дині,
вікна — очицями в чорну пітьму.
Боже Всевишній, у чому ж ми винні?
Я не збагну, все ніяк, не збагну.

Листя на вітрі тремтить від застуди,
Хмара плахтиною світ поглина —
все оповила туманом полуди.

Віктор Кучерук
2021.10.18 05:40
Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Шоколад

Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я майже кожного дня забирала онуку зі школи. І на цей раз викликала таксі до готелю «Десна», який знаходився поруч зі школою.
Набрала номер оператора зв’язку, а вона запропонувала стати віп-клієнтом.
- Ви так часто замовляєте таксі до готелю «Десна», - говорила вона, натякаючи на щось непристойне. Я розсміялася і пояснила, що забираю онуку зі школи, а викликаю до готелю, щоб водію було легко зорієнтуватися. Після мого пояснення розсміялася операторша та все одно занесла мене у пільговики.
Через десять хвилин приїхала машина - срібний Ланос і ми з Лісного масиву помчали в Дарницю на новий комплекс "Паркові озера". За кермом був чоловік років під сімдесят. Він з доброзичливою посмішкою відповів на наше вітання, витягнув шоколадний батончик і дав моїй онучці.
- Дякую, - зашарілася маленька учениця від несподіванки.
- Тільки зараз не їж, переб'єш апетит, - попросила я Алісу.
Майже кожного дня на виклики таксі приїжджав той самий водій і пригощав мою онуку солодощами.
- Ви так можете збанкрутіти, - сміялася я і завше при розрахунку набавляла декілька гривень на шоколадку.
Олександр, так звали водія, мило усміхався і казав:
- Нічого, хай їсть. Хоча своїх онуків не маю, але люблю купувати чужим дітям смаколики.
Цього разу він теж дістав вафельну шоколадку і простягнув моїй онуці. Я звернула увагу на його руки в рукавицях, і мене ніби вдарило струмом. Побачила, що на руках немає пальців.
- О, Боже! - перелякалась я, як же він керує? На правій руці було лише два пальці - великий і вказівний, якими він цупко тримався за кермо. Решти пальців не було. Як могла я не помітити цього раніше? Він культяшками якимось чином, навантажившись всією вагою міцних рук, утримував кермо машини. Тоді пів дороги ми їхали мовчки. Я боялася за онуку, бо керувати автомобілем у такому стані небезпечно. Олександр перехопив мій збентежений погляд і промовив:
- Не бійтеся, нічого поганого не станеться. Я все життя за кермом. Рефрижератори колись возив, - похвалився він.
Я трохи заспокоїлася і запитала, що сталося.

Водій подивився на мене, думаючи чи можна при дитині розповідати таку історію, але все ж таки розпочав:
- Це трапилося в 1998 році - двадцять другого грудня. Ми з Віктором працювали в «Агропромі» і возили вантажі із-за закордону двома фурами. На цей раз їхали з Голландії. Машини були загружені шоколадними батончиками «Марс», «Снікерс», «Баунті». Ви ж знаєте, які дороги в Європі? Ми за декілька днів були на українській митниці, але нам потрібно було їхати далі в Росію, тож добряче втомилися, бо напарників у нас не було. Віктор керував своєю машиною, а я - своєю. Зупинялися тільки за необхідністю. Коли виїхали на територію рідних доріг, вибачте за подробиці, то не тільки спина і руки боліли... Нам потрібно було вчасно доставити вантаж, тому мчали на великій швидкості, незважаючи на ожеледь. Проїхали Чернігівську область і попрямували на Калугу, Тулу, через Бахчинський перехід. Знаєте де це?
- Ні, - коротко відповіла я, побоявшись, що водій не встигне нам розповісти свою історію.
- Це біля Сімферопольської траси, - пояснив він, - там ще річка з цікавою назвою Ильд.
- А-а-а, - протягнула я, ніби була в курсі, де ця траса і річка знаходяться.
- Так ось, - продовжував Олександр. Ми виїхали на трасу Москва-Симферопіль і кінцева зупинка повинна була бути у місті Ступіно. Там величезна фабрика і база, де повинні були вигрузити вантаж, але нас вночі зупинило ДАЇ. Я вийшов з рефрижератора, і мене попросили пересісти у темно-зелений УАЗ із задрипаними номерами, колесами і трохи розбитим переднім склом. Коли я нахилив голову, щоб сісти в машину, мене різко чимось вдарили по голові і кинули на підлогу. Я повернув голову, щоб не задихнутися і побачив, що Віктор лежить поруч. Чоловік кавказької зовнішності на ламаній російській мові почав нам ставити питання стосовно нашого вантажу.
Ми розказали, куди їдемо і звідки. Нас прикували наручниками один до одного і крісел. Не пам'ятаю, скільки ми сиділи у тому уазику, доки бандити радилися, що з нами робити. Після виволокли нас з машини і повели в відкрите поле. Як зараз пам'ятаю, що ми тремтіли від холоду. Зима, кінець грудня, мінус вісімнадцять. Довго йшли пішки під прицілами автоматів, залишивши машини на дорозі.
- Бистрєє, бистрєє...- підганяли нас, тикаючи дулом у спину. Я йшов і весь час молився, - продовжував Олександр розповідати, кашляючи і ковтаючи підступну сльозу. Віктору було тридцять сім років, а мені - сорок сім. Він нещодавно одружився, і йому жінка подарувала двох синів, а я свою жінку поховав рік тому. Померла від раку. Виховував самотужки сина-підлітка.
Олександр глянув на мою Алісу і кивнув у її бік:
- Тоді десь стільки ж років було і моєму малому, як вашій… Приїхали, - сказав сумно водій, а я дивилася на нього і хотіла дослухати оповідь до кінця. Розрахувавшись, запропонувала:
- Нам ще потрібно їхати на малювання в іншу школу мистецтв. Може, нас зачекаєте п'ять хвилин і туди відвезете? Тільки залишимо шкільний рюкзак, візьмемо інший з фарбами і бутербродами. Це швидко... туди і назад...
- Добре, як скажете, мені все одно, кого возити і куди їхати.

Через декілька хвилин ми знову сиділи у старім Део Ланосі, слухаючи Олександра.
- Так, на чому ми зупинилися? - запитав він.
- Ви казали про дуло, - нагадала я.
- Так, дуло у спину врізалося кожного разу, як тільки ми зупинялися, чи хотіли поглянути вбік. Я вже вам говорив, що дорогою я молився, розуміючи, куди нас ведуть і навіщо. Не вірилося, ніби це сталося не з нами. Це, мабуть, фільм знімають, думав я тоді. Зараз спалахнуть рампи і режисер скаже «стоп… камера... знято!». Ні, не схоже, надто агресивними були ці «актори»-охоронці. Вони розмовляли чеченською, і ми не могли зрозуміти про що йде мова. Той, що був серед них старший зупинився і наказав повернутися обличчям до них.
- Всьо, пришли, - з сильним акцентом тихо сказав він. І тут я заплакав, згадавши сина. Хлопці, у Вас є родина, діти? Я рік тому поховав жінку від раку. На руках залишився малолітній син, а у Віктора двоє немовлят… Що ви робите?! Не вбивайте!!! Побійтеся Бога! Вам прийдеться за все відповідати. Сьогодні велике свято - Анни. Віктор мовчав, ніби йому відрізали язик, чи втратив віру у те, що нам залишать життя.
- Хоч Вітю помилуйте, він дітдомовець, буде мовчати, нікому не скаже...
Кавказці переглянувшись, порадились і один із них витягнув пластикову півлітрову пляшку горілки. Половину влили силоміць мені в рот, а іншу частину - Віктору. Сильний мороз обпікав наші тіла до того, як ми йшли по замерзлому полю, вітер збивав з ніг. Мороз сльозив очі, а тепер нам хотілося лише одного - спати.

На мені була хоч куртка, спортивна шапка і чоботи, а Віктора витягли з машини майже роздягненим - у легких кросівках, байковій сорочці і безрукавці. Рекетири зникли у чорнім безумі, а ми позасинали, притулившись один до одного, не відчуваючи холоду. В спиртному був клофелін.

Через добу я отямився і почав будити Віктора. Він був холодним, як лід. На блідім обличчі і мускул не смикнувся, коли його будив, серце майже не стукало. Я сам настільки замерз, що не міг поворухнути губами, ніг і рук не відчував, заклякли, задеревеніли. Не було сил підвестися на ноги, спробував повзти, докладав зусиль, але ніяк не міг зрушити з місця.

- А Ви бачили Бога? - зненацька запитала Аліса, яка до цього сиділа і вдавала, що нічого не чує, а дивиться в мобільний.
- Ні, сонечко, не Бачив. Але я відчував, що він десь поряд, бо нас же не вбили, ми ще були живі і надіялися, що Господь допоможе.
- Він допоміг?
- Алісо, не перебивай, не забігай наперед, - я зробила зауваження онуці, а Олександр продовжував керувати машиною. Ми стояли п'ятнадцять хвилин в пробці, та на цей раз, не дратувалися з цього приводу. Нам було байдуже, бо хотілося дослухати до кінця. Водій ненадовго замислився і почав розповідати далі.
- Через деякий час я побачив чоловіка, який до нас наближався. Хотів йому крикнути, та ледь шепотів. Перехожий підійшов ближче, глянув здаля і почав від нас тікати назад. "Допоможіть... допоможіть... допоможіть... ", - благаючи його, я втратив свідомість. Прийшов до тями через декілька днів у міській лікарні.
- Я знала, я знала, що так станеться! Бог є! - збуджено раділа Аліса.
Я її погладила по голівці і міцно пригорнула до себе, ніби боялась втратити.
- Так, це Бог послав того чоловіка, який, побачивши нас побіг за машиною і людьми. Нас врятували.
Ми вже запізнювалися в школу мистецтв, і тому водій стисло розказав, що Віктор вижив, але йому пощастило менше, ніж Олександру. Бідному ампутували ноги до колін і руки по лікті, але, слава Богу, залишився живим. Добрі люди допомогли йому придбати гарні протези, які допомагають в побуті.
- Ось така моя історія. Один трагічний випадок залишив відбиток на все життя. Але нічого, якось справляюся. І дружина зараз у мене є. Після цієї трагедії одружився з санітаркою. І син - розумний, добрий, допомагає.
Ми подякували Олександру і побігли до школи.

Наступного дня наш водій, як завше, нас чекав біля готелю «Десна».
- Тримай, мала! - Олександр знову простягнув Алісі її улюблені ласощі.
- Дідусю, Баунті!? Це, випадково, не та бандитська шоколадка? - запитала Аліса.
- Хто його знає, моя хороша, може й та.
- А що, хіба у нас ще є бандити?
- На жаль, моя маленька, на жаль...
27.05.2020р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-05-28 12:10:00
Переглядів сторінки твору 403
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.741 / 6  (5.256 / 5.87)
* Рейтинг "Майстерень" 5.739 / 6  (5.325 / 5.94)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2021.10.18 14:47
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2021-01-09 23:31:28 ]
Дуже цікаво, життєво, захоплююче, правдиво, Таню!)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2021-01-10 09:27:16 ]
Дякую, дорогий Ярославе, це оповідання було написано на реальній історії!