Переклав Василь Білоцерківський

І
Відомий столичний лікар М., чудовий хірург і мисливець, відмінний оповідач, розказав мені таке:
«Одного разу, полюючи на диких качок, я блукав околицями Софії. Темрява настигла мене біля села Горішній Богров; мусив зупинитися там на ночівлю. Ночував я в домівці діда Міне, заможного, розумного і доброго селянина. Увечері повернувся з оранки його син Стоїчко. Про цього-бо Стоїчка хочу вам розповісти. Він був хлопець моторний, роботящий, веселун і здоровань. Один син у батька, він сам порався в полі. Бачили б ви його чорні очі, в яких світився природний розум, його обличчя, яке пашіло здоров’ям і силою! Стоїчко повів мову про господарські справи, про ниви й воли, про сподівання на врожай… Нічого іншого на світі його не цікавило. Він був письменний. Старий Міне не міг натішитися, що виростив такого доброго сина, якому довірить господарство на схилку літ. Мені якось відразу полюбився цей хлопець, я всім серцем відчув радість, яка панувала в цій щасливій, працьовитій селянській родині. Коли вранці, зі сходом сонця я вийшов з села, мені знову потрапив на очі Стоїчко. Він із видимою легкістю орав батьківську ниву. Ставши на полоз рала, вів глибоку рівну борозну, і земля весело похрустувала, немовби примовляючи: «Ори мене, хлопче, я віддячу тобі стократно!» Стоїчко впізнав мене і, не відриваючись од роботи, махнув рукою на знак привіту. Я довго ще озирався і з насолодою споглядав сильветки волів і самого Стоїчка, бачачи в них живий символ праці й Божого благословення.
2
За три роки розсильний приніс мені службового листа. Цей хлопець якось відразу мені вподобався: не те, аби він мав бравий вигляд у своїй формі з золотими ґудзиками, – просто збудив у мені якісь світлі спогади, пам'ять про щось добре, приємне, колись побачене і пережите. Обличчя розсильного здалося мені знайомим. Він теж дивився на мене усміхнено, явно соромлячись почати розмову.
- Слухай, хлопче, я начебто знаю тебе?
- Знаєте, пане лікарю, нам випадало зустрічатися, – відповів він, так само соромливо усміхаючись.
- Де?
- У селі Горішній Богров. Ви в нас ночували.
Я згадав. Поцікавився, як він потрапив до міста. Стоїчко сказав, що вже цілий рік служить розсильним у міністерстві. Я хотів був спитати його, як ся має дід Міне, покартати за те, що занедбав господарство, батьківські ниви, розсварився з чесною працею орача і надів на себе цей принизливий лакейський стрій, але мене покликали до хворого, і я вийшов. Шматок свинцю неначе заліг у моєму серці після цієї зустрічі. Я просто не міг уявити собі того, давнього Стоїчка у формі розсильного; змальовував його собі таким, яким бачив раніше: в охайному ношеному селянському одязі – шароварах із домотканого сукна і постолах, – тримаючись за чепіги рала, благородного, чесного рала, він ступав у чорній борозні по ниві, яка дає багаті врожаї завдяки його міцним м’язам і пролитому поту; я бачив, як він привітно махає рукою – просто, усміхнено,мов рівний рівному, неначе вільна людина. Який ворог спокусив його, привів сюди, у столицю, пхнув йому в руки книгу розсильного, тоді як вони, ті руки, потрібні його батькові, Болгарії, їх потребує болгарська виробнича праця! Чортівня та й годі!
З
Я зустрів Стоїчка і втретє. Він брів вулицею в простому одязі, без золотих ґудзиків, пошарпаний, змарнілий, хмурий. Я підійшов до нього, заговорив. Він поскаржився, що його звільнили зі служби. Попросив, аби я порекомендував його куди-небудь на посаду розсильного.
- Нічого для тебе не зроблю, їдь до батька!.. Живий батько?
- Живий, – відповів він із винуватим обличчям.
- Хто йому допомагає?
Стоїчко промовчав.
- Чом би тобі не поїхати до батька, не зайнятися господарством? Навіщо тобі служба?
Він знизав плечима, опустив голову і відійшов. Поза всіляким сумнівом, цей нещасний приохотився до бездіяльного життя, йому не хотілося працювати… Відходячи, він кинув на мене значущий погляд, сповнений виклику, немовби говорячи: «А ти ж бо сам чому не ореш?» Так, я зрозумів: переді мною вже не давній Стоїчко, а зовсім інша людина, пропаща і зіпсована. Я питав себе: хто в цьому винен? Хто заманив його сюди з села множити юрми голодних нероб, які облягають державний пиріг, неначе мухи – падло. Сумні думки опанували мене. Я думав про старого Міне, про те, як йому, слабосилому, виснаженому, було залишитися без єдиного сина. Бідний, нещасний старий! Хто нині дбає про його поле?
4
Минуло не пам’ятаю скільки часу – два чи три роки; я більше не зустрічав Стоїчка і вирішив, що хлопцеві остогиділо бурлацьке життя, він поїхав на село і взявся до батьківського ремесла. Ця думка тішила мене. Мені хотілося вирушити на полювання в ті місця, навідати старого, на власні очі переконатися, що його блудний син повернувся до виконання свого обов’язку, до чесної, благородної праці селянина. І щиросердно порадіти за нього, як за сина. Та одного разу, повертаючись від хворого, я побачив на майдані біля церкви Святого Краля галасливий мітинг проти уряду. Юрма ревіла: «Геть! Давай! Ура!» Потім заколивалася і, несамовито кричачи, ринула, немов річка, в одну з вулиць. П’яна лавина штовхнула мене, я ледве не впав. А озирнувшись, побачив Стоїчка – озвірілого, непізнаваного. Він горланив гучніше за всіх. А сам був весь у дранті!.. Упізнав він мене чи ні – не можу сказати, але я вдав, що зовсім його не знаю… Бидло! Отже, він нікуди не поїхав! І внадився в політику! Мені стало гірко, я весь кипів обуренням. Ох, ця наша столиця – злий Мінотавр: хто потрапить у її черево, той навіки пропав. Усю дорогу до самого будинку в моїх вухах звучало ревіння Стоїчка.
5
Через певний час якось випало мені побувати в селі Горішній Богров. Найперше я пішов до будинку діда Міне і довідався, що його вже немає серед живих. Несолодко жилося старому після синового відходу, рік тому він помер. Стара Міневиця, хвора, немічна, побачивши мене, заплакала, заголосила з сином, наче за покійником. Я не знав, що їй сказати: Стоїчко й справді був мертвий для своїх батьків і для самого себе… Уранці я, не підстреливши ані одної качки, поїхав до Софії. При виході з села, по старій пам’яті, поглянув ліворуч і побачив поле діда Міне. Занедбане, суціль поросле бур’яном і колючим чагарником, воно перетворилося на пустир. Поле нагадувало мені мерця, і я ледве не заплакав… І знову в пам’яті воскресло світле видіння. Спритний, хваткий Стоїчко махає мені рукою. Веселий, незалежний, він борознить землю ралом – чесним, благородним болгарським ралом. Де він тепер? Більше ніколи не видобуде хліб щоденний з цього поля. Поки живий, він добуватиме його криками «ура» і «геть».