ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2022.01.25 13:19
Товкти у ступі воду я люблю,
І з раком на горі свистіти в квінту.
А потім в чарку простокваші "хлюп!"" ,
Щоб муза не одкинула копита.

Вона - панянка ніжна, о-го-го!
Щось не до шмиги - падає без пульсу.
- Вставай бігом! Агов! Лежиш чого?

Юлія Івченко
2022.01.25 12:19
От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в

Віктор Кучерук
2022.01.25 06:55
Коли тону в стовпотворінні
Німому вуличних роззяв, –
Душа тремтить, як лист осінній
На килимку пожовклих трав.
І плачу в лютості безсилій,
Украй ображений на світ, –
Неначе сам утратив крила
І обірвав умить політ…

Микола Соболь
2022.01.25 06:22
Своїх Героїв тобі мало?
Чи ти не знаєш про таких?
Ідеш на поступки шакалам
породжуючи смертний гріх.
Але і там за тінню часу
не буде прощення тобі,
немає зрадникові спасу
через погиблих в боротьбі.

Юлія Радченко
2022.01.24 20:49
Коли якось зранку прокинуся й не пам’ятатиму більше про головне:
Кому до нестями молився й програв свою першу важливу битву,
Кого ти любив й навіщо в своїй молитві одного разу згадав мене,
Тоді, напевно, уперше в житті й сама згадаю якусь молитву

Олена Лоза
2022.01.24 13:18
Сяє вогнями ledo вечірнє місто.
Сотні машин біжать, наче кров по венах.
Маєш життєве кредо?
Цьому таксисту байдуже в кедах ти,
Чи на лабутенах.

Місто немовби вбралось в яскраві шати,
Вабить заможним лоском, святковим блиском,

Нічия Муза
2022.01.24 12:46
Якби ми знали ще маленькі,
що нас недоля не мине,
любила б я не Євтушенка
і малював би ти мене.

Тоді палітрою веселки
сіяло б личко чарівне...
була б я сонечко ясне,

Ігор Деркач
2022.01.24 12:43
Неуловимі ті сюжети,
що розлучили нас, коли
тебе цікавили поети,
які дорослими були.

А я ще не писав сонети,
коли амури-янголи
у небі виткати могли

Тетяна Левицька
2022.01.24 11:48
Тільки я
і в полі маки," —
не про мене, мила.
Скільки пам'ятаю заки,
матері годила.

Біль чужий на плечі кволі
не боялась брати,

Віктор Кучерук
2022.01.24 07:56
В невеселому світі
Не скорився журбі,
А навчився радіти
Незрівнянній тобі.
Десь події трагічні
Крають кулю земну,
А я думаю вічно
Лиш про тебе одну.

Тамара Шкіндер
2022.01.24 07:56
Заметіль жбурляє снігом у вікно.
Ласиці виблискують узором.
Розстеляє січень полотно,
А мороз підтримує дозором

Таємницю казки цих зимових днів.
Під снігами журиться калина...
Червоніють груди снігурів.

Олександр Сушко
2022.01.24 07:49
Ми з жінкою, звично, чаклували. Баба Гарбузиха сиділа зопрілим опеньком на дубовому стільці, закотивши очі під лоба. Хвороба у неї і справді була страшною: на носі вискочив чиряк. І такий болючий, що йой! А все тому, що її цюцько зі вдячності за індичу ко

Микола Соболь
2022.01.24 06:32
Не бідкайся на зиму, все мине.
Кульбабки змінять біле покривало
і сонечко всміхнеться, ніби знало:
час повертати до життя земне.

Напоїть соком пагонець бруньки,
струмки довкіл синиць переспівають…
Прийшла пора зеленого розмаю,

Ярослав Чорногуз
2022.01.23 20:21
Зима, зима — розкішниця білява,
Немов красуня у пуховику.
Побілені дерева величаво
Стоять зігріті в заморозь таку.

І справжня казка завітала в гості,
На дубі — листя жовтого мазки.
І жваве птаство в сірій високості --

Сергій Губерначук
2022.01.23 20:08
Нащо мій біль ти приспала
під колискову зорю?
Знати б, куди ти сховала
зброю безжальну мою.
Куплений лагідним словом
десь поміж ночі і дня
спав я, осяяний дивом,
геть відпустивши коня.

Євген Федчук
2022.01.23 19:52
Над річкою в долині між кущів
Пала багаття. Хлопці молодії
Навколо нього на землі сиділи.
Вогонь собі тихесенько тріщить
Та іскрами бува навкруг кидає.
А хлопці вже втомилися, мабуть,
Розмову тиху перед сном ведуть,
Про враження свої розповідають.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Кравченко
2021.07.06

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Іван Вазов. Від орала до «ура»

Переклав Василь Білоцерківський

І
Відомий столичний лікар М., чудовий хірург і мисливець, відмінний оповідач, розказав мені таке:
«Одного разу, полюючи на диких качок, я блукав околицями Софії. Темрява настигла мене біля села Горішній Богров; мусив зупинитися там на ночівлю. Ночував я в домівці діда Міне, заможного, розумного і доброго селянина. Увечері повернувся з оранки його син Стоїчко. Про цього-бо Стоїчка хочу вам розповісти. Він був хлопець моторний, роботящий, веселун і здоровань. Один син у батька, він сам порався в полі. Бачили б ви його чорні очі, в яких світився природний розум, його обличчя, яке пашіло здоров’ям і силою! Стоїчко повів мову про господарські справи, про ниви й воли, про сподівання на врожай… Нічого іншого на світі його не цікавило. Він був письменний. Старий Міне не міг натішитися, що виростив такого доброго сина, якому довірить господарство на схилку літ. Мені якось відразу полюбився цей хлопець, я всім серцем відчув радість, яка панувала в цій щасливій, працьовитій селянській родині. Коли вранці, зі сходом сонця я вийшов з села, мені знову потрапив на очі Стоїчко. Він із видимою легкістю орав батьківську ниву. Ставши на полоз рала, вів глибоку рівну борозну, і земля весело похрустувала, немовби примовляючи: «Ори мене, хлопче, я віддячу тобі стократно!» Стоїчко впізнав мене і, не відриваючись од роботи, махнув рукою на знак привіту. Я довго ще озирався і з насолодою споглядав сильветки волів і самого Стоїчка, бачачи в них живий символ праці й Божого благословення.
2
За три роки розсильний приніс мені службового листа. Цей хлопець якось відразу мені вподобався: не те, аби він мав бравий вигляд у своїй формі з золотими ґудзиками, – просто збудив у мені якісь світлі спогади, пам'ять про щось добре, приємне, колись побачене і пережите. Обличчя розсильного здалося мені знайомим. Він теж дивився на мене усміхнено, явно соромлячись почати розмову.
- Слухай, хлопче, я начебто знаю тебе?
- Знаєте, пане лікарю, нам випадало зустрічатися, – відповів він, так само соромливо усміхаючись.
- Де?
- У селі Горішній Богров. Ви в нас ночували.
Я згадав. Поцікавився, як він потрапив до міста. Стоїчко сказав, що вже цілий рік служить розсильним у міністерстві. Я хотів був спитати його, як ся має дід Міне, покартати за те, що занедбав господарство, батьківські ниви, розсварився з чесною працею орача і надів на себе цей принизливий лакейський стрій, але мене покликали до хворого, і я вийшов. Шматок свинцю неначе заліг у моєму серці після цієї зустрічі. Я просто не міг уявити собі того, давнього Стоїчка у формі розсильного; змальовував його собі таким, яким бачив раніше: в охайному ношеному селянському одязі – шароварах із домотканого сукна і постолах, – тримаючись за чепіги рала, благородного, чесного рала, він ступав у чорній борозні по ниві, яка дає багаті врожаї завдяки його міцним м’язам і пролитому поту; я бачив, як він привітно махає рукою – просто, усміхнено,мов рівний рівному, неначе вільна людина. Який ворог спокусив його, привів сюди, у столицю, пхнув йому в руки книгу розсильного, тоді як вони, ті руки, потрібні його батькові, Болгарії, їх потребує болгарська виробнича праця! Чортівня та й годі!
З
Я зустрів Стоїчка і втретє. Він брів вулицею в простому одязі, без золотих ґудзиків, пошарпаний, змарнілий, хмурий. Я підійшов до нього, заговорив. Він поскаржився, що його звільнили зі служби. Попросив, аби я порекомендував його куди-небудь на посаду розсильного.
- Нічого для тебе не зроблю, їдь до батька!.. Живий батько?
- Живий, – відповів він із винуватим обличчям.
- Хто йому допомагає?
Стоїчко промовчав.
- Чом би тобі не поїхати до батька, не зайнятися господарством? Навіщо тобі служба?
Він знизав плечима, опустив голову і відійшов. Поза всіляким сумнівом, цей нещасний приохотився до бездіяльного життя, йому не хотілося працювати… Відходячи, він кинув на мене значущий погляд, сповнений виклику, немовби говорячи: «А ти ж бо сам чому не ореш?» Так, я зрозумів: переді мною вже не давній Стоїчко, а зовсім інша людина, пропаща і зіпсована. Я питав себе: хто в цьому винен? Хто заманив його сюди з села множити юрми голодних нероб, які облягають державний пиріг, неначе мухи – падло. Сумні думки опанували мене. Я думав про старого Міне, про те, як йому, слабосилому, виснаженому, було залишитися без єдиного сина. Бідний, нещасний старий! Хто нині дбає про його поле?
4
Минуло не пам’ятаю скільки часу – два чи три роки; я більше не зустрічав Стоїчка і вирішив, що хлопцеві остогиділо бурлацьке життя, він поїхав на село і взявся до батьківського ремесла. Ця думка тішила мене. Мені хотілося вирушити на полювання в ті місця, навідати старого, на власні очі переконатися, що його блудний син повернувся до виконання свого обов’язку, до чесної, благородної праці селянина. І щиросердно порадіти за нього, як за сина. Та одного разу, повертаючись від хворого, я побачив на майдані біля церкви Святого Краля галасливий мітинг проти уряду. Юрма ревіла: «Геть! Давай! Ура!» Потім заколивалася і, несамовито кричачи, ринула, немов річка, в одну з вулиць. П’яна лавина штовхнула мене, я ледве не впав. А озирнувшись, побачив Стоїчка – озвірілого, непізнаваного. Він горланив гучніше за всіх. А сам був весь у дранті!.. Упізнав він мене чи ні – не можу сказати, але я вдав, що зовсім його не знаю… Бидло! Отже, він нікуди не поїхав! І внадився в політику! Мені стало гірко, я весь кипів обуренням. Ох, ця наша столиця – злий Мінотавр: хто потрапить у її черево, той навіки пропав. Усю дорогу до самого будинку в моїх вухах звучало ревіння Стоїчка.
5
Через певний час якось випало мені побувати в селі Горішній Богров. Найперше я пішов до будинку діда Міне і довідався, що його вже немає серед живих. Несолодко жилося старому після синового відходу, рік тому він помер. Стара Міневиця, хвора, немічна, побачивши мене, заплакала, заголосила з сином, наче за покійником. Я не знав, що їй сказати: Стоїчко й справді був мертвий для своїх батьків і для самого себе… Уранці я, не підстреливши ані одної качки, поїхав до Софії. При виході з села, по старій пам’яті, поглянув ліворуч і побачив поле діда Міне. Занедбане, суціль поросле бур’яном і колючим чагарником, воно перетворилося на пустир. Поле нагадувало мені мерця, і я ледве не заплакав… І знову в пам’яті воскресло світле видіння. Спритний, хваткий Стоїчко махає мені рукою. Веселий, незалежний, він борознить землю ралом – чесним, благородним болгарським ралом. Де він тепер? Більше ніколи не видобуде хліб щоденний з цього поля. Поки живий, він добуватиме його криками «ура» і «геть».



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-06-25 10:56:25
Переглядів сторінки твору 206
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.768
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2022.01.12 13:01
Автор у цю хвилину відсутній