Переклав Василь Білоцерківський

Він молодий, здоровий, інтелігентний.
Він чотири рази приходив до мене.
Приходив у важливій справі: просив мого клопотання щодо призначення на службу. Він був на службі цілих дев’ять років, але кілька місяців тому його звільнили. Який скорботний вигляд мав цей молодик, прийшовши до мене просити! Який він тепер убитий і понурий, довідавшись, що мої старання не увінчалися успіхом! Коли він був у мене вперше, мені стало соромно; я почувся винним… Ні, це стає нестерпним, я муситиму врешті або зачинити двері перед ним, або рішуче позбавити його всілякої надії. Мені бракує мужності й на те і на те. Він такий нещасний!
*
Сьогодні він прийшов знову.
Коли я запросив його сісти, він питально витріщився на мене, його обличчя помітно зблідло і видовжилося.
- Як воно? – спитав він.
У ці прості слова він уклав усю свою душу, усю свою істоту.
Я відповів йому, що знову – невдача.
- Я не можу собі уявити цього! – гірко вигукнув він. – Я не можу залишатися без служби! Мушу якось жити… Подумайте, яке моє становище! Жахливе!
І він вибухнув потоком гірких скарг, обурення, безнадії. Мені стало жаль його.
- Зрештою, подумайте про якусь іншу роботу, – обережно натякнув я.
Молодик кинув на мене такий здивований і скривджений погляд, що я відразу покаявся у своїй сміливості.
- Робота! – одказав він. – Ліпше скажіть мені, що нічого не можете зробити для мене, але не глуміться!
Я спробував переконати його, що у слові «робота» немає нічого кривдного і зловісного, що я, навпаки, і на думці не мав сміятися з його нещастя.
Він демонстративно взяв капелюха.
- Отже, надії немає? – спитав він, вже підійшовши до дверей.
- На жаль, мені не до снаги щось зробити, – мовив я рішуче.
- Тоді я – пропаща людина!
На його обличчі відбився глибокий розпач.
Я спробував його підбадьорити, навіяти віру в долю. Звісно, я добре постарався уникати слова «робота». Він, такий молодий, здоровий, інтелігентний, не вибачив би мені цієї кровної образи.
- Дякую, не втішайте мене, мені кінець.
- Як кінець?
- Мені залишається одне: або померти з голоду, або вбити себе.
Проказавши ці трагічні слова, він грюкнув дверима і зник.
Убити себе?
Не вірю в це – не станеться ні того, ні того; це слова, сказані в мить роздратування. Але які вони були сповнені щирості! Так, він мовив їх у хвилину безнадії, відчаю, усвідомлення своєї гіркої безпорадності.
Безнадія? Відчай? Безпорадність?
І я замислився, пригнічений.
І сказав собі:
«О Болгаріє! Могутня, повногруда, багата, здорова мати – свята годувальнице немічних, безживних, пропащих виродків! Ти маєш величезний простір для праці; ти – арена, яка кличе до широкої діяльності, до великих і плідних починань; твої безкраї родючі, багаті поля залишаються яловими; твої скарби в надрах – зневаженими; стихійні бажання і потреби – незадоволеними! Твоє життєдайне сонце не запалює своїм пекучим промінням полум’я енергії в наших серцях; струмені твого вільного повітря, яке ми вдихаємо з насолодою, не наповнює наших грудей жагою гордої незалежності, вільного польоту. Ні! Ми бідні, ми жалюгідні й малодушні. Благородний піт того, хто за ралом, шанована праця ремісника, проста і скромна слава чесно заробленого хліба, слава незнаних трударів-героїв не спокушають нас, вони нас страхають, соромлять; наша думка, нездатна до самостійності й самотворчості, загрузла в тухлятині й плісняві лінощів. Ні! Нам одне потрібно: служба, служба, служба. Не бачимо і не шукаємо нічого іншого. Служба – альфа й омега наших людських прагнень. Ми жадаємо почастуватися державними харчами; знайти місцинку на виснаженому тілі народу; устромити своє жало паразита і по краплині смоктати його кров. Смоктати, смоктати й смоктати! Якби не ця крапля, ми помремо, без неї не мислимо свого існування, без неї – безнадійний відчай, безпорадний занепад, зневіра, смерть! Ми вб’ємо себе, якщо житимемо так! Наша щедра природа дала нам чудові поля, гори, річки, небо, моря – великі спокуси для праці й корисних починань; дала нам молодість, мужню силу, здоров’я, тяму, волю, запалила в головах світильник розуму, а можливо, і генія. Навіщо вони нам? Марні дари, досадливі, небезпечні блага, єдино здатні покликати до праці наші м’язи, до роботи – нашу думку!
О, дайте йому службу!
Адже він молодий, здоровий, інтелігентний.