ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Іван Вазов. Він молодий, здоровий, інтелігентний
Він чотири рази приходив до мене.
Приходив у важливій справі: просив мого клопотання щодо призначення на службу. Він був на службі цілих дев’ять років, але кілька місяців тому його звільнили. Який скорботний вигляд мав цей молодик, прийшовши до мене просити! Який він тепер убитий і понурий, довідавшись, що мої старання не увінчалися успіхом! Коли він був у мене вперше, мені стало соромно; я почувся винним… Ні, це стає нестерпним, я муситиму врешті або зачинити двері перед ним, або рішуче позбавити його всілякої надії. Мені бракує мужності й на те і на те. Він такий нещасний!
*
Сьогодні він прийшов знову.
Коли я запросив його сісти, він питально витріщився на мене, його обличчя помітно зблідло і видовжилося.
- Як воно? – спитав він.
У ці прості слова він уклав усю свою душу, усю свою істоту.
Я відповів йому, що знову – невдача.
- Я не можу собі уявити цього! – гірко вигукнув він. – Я не можу залишатися без служби! Мушу якось жити… Подумайте, яке моє становище! Жахливе!
І він вибухнув потоком гірких скарг, обурення, безнадії. Мені стало жаль його.
- Зрештою, подумайте про якусь іншу роботу, – обережно натякнув я.
Молодик кинув на мене такий здивований і скривджений погляд, що я відразу покаявся у своїй сміливості.
- Робота! – одказав він. – Ліпше скажіть мені, що нічого не можете зробити для мене, але не глуміться!
Я спробував переконати його, що у слові «робота» немає нічого кривдного і зловісного, що я, навпаки, і на думці не мав сміятися з його нещастя.
Він демонстративно взяв капелюха.
- Отже, надії немає? – спитав він, вже підійшовши до дверей.
- На жаль, мені не до снаги щось зробити, – мовив я рішуче.
- Тоді я – пропаща людина!
На його обличчі відбився глибокий розпач.
Я спробував його підбадьорити, навіяти віру в долю. Звісно, я добре постарався уникати слова «робота». Він, такий молодий, здоровий, інтелігентний, не вибачив би мені цієї кровної образи.
- Дякую, не втішайте мене, мені кінець.
- Як кінець?
- Мені залишається одне: або померти з голоду, або вбити себе.
Проказавши ці трагічні слова, він грюкнув дверима і зник.
Убити себе?
Не вірю в це – не станеться ні того, ні того; це слова, сказані в мить роздратування. Але які вони були сповнені щирості! Так, він мовив їх у хвилину безнадії, відчаю, усвідомлення своєї гіркої безпорадності.
Безнадія? Відчай? Безпорадність?
І я замислився, пригнічений.
І сказав собі:
«О Болгаріє! Могутня, повногруда, багата, здорова мати – свята годувальнице немічних, безживних, пропащих виродків! Ти маєш величезний простір для праці; ти – арена, яка кличе до широкої діяльності, до великих і плідних починань; твої безкраї родючі, багаті поля залишаються яловими; твої скарби в надрах – зневаженими; стихійні бажання і потреби – незадоволеними! Твоє життєдайне сонце не запалює своїм пекучим промінням полум’я енергії в наших серцях; струмені твого вільного повітря, яке ми вдихаємо з насолодою, не наповнює наших грудей жагою гордої незалежності, вільного польоту. Ні! Ми бідні, ми жалюгідні й малодушні. Благородний піт того, хто за ралом, шанована праця ремісника, проста і скромна слава чесно заробленого хліба, слава незнаних трударів-героїв не спокушають нас, вони нас страхають, соромлять; наша думка, нездатна до самостійності й самотворчості, загрузла в тухлятині й плісняві лінощів. Ні! Нам одне потрібно: служба, служба, служба. Не бачимо і не шукаємо нічого іншого. Служба – альфа й омега наших людських прагнень. Ми жадаємо почастуватися державними харчами; знайти місцинку на виснаженому тілі народу; устромити своє жало паразита і по краплині смоктати його кров. Смоктати, смоктати й смоктати! Якби не ця крапля, ми помремо, без неї не мислимо свого існування, без неї – безнадійний відчай, безпорадний занепад, зневіра, смерть! Ми вб’ємо себе, якщо житимемо так! Наша щедра природа дала нам чудові поля, гори, річки, небо, моря – великі спокуси для праці й корисних починань; дала нам молодість, мужню силу, здоров’я, тяму, волю, запалила в головах світильник розуму, а можливо, і генія. Навіщо вони нам? Марні дари, досадливі, небезпечні блага, єдино здатні покликати до праці наші м’язи, до роботи – нашу думку!
О, дайте йому службу!
Адже він молодий, здоровий, інтелігентний.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Вазов. Він молодий, здоровий, інтелігентний
Переклав Василь Білоцерківський
Він молодий, здоровий, інтелігентний.
Він чотири рази приходив до мене.
Приходив у важливій справі: просив мого клопотання щодо призначення на службу. Він був на службі цілих дев’ять років, але кілька місяців тому його звільнили. Який скорботний вигляд мав цей молодик, прийшовши до мене просити! Який він тепер убитий і понурий, довідавшись, що мої старання не увінчалися успіхом! Коли він був у мене вперше, мені стало соромно; я почувся винним… Ні, це стає нестерпним, я муситиму врешті або зачинити двері перед ним, або рішуче позбавити його всілякої надії. Мені бракує мужності й на те і на те. Він такий нещасний!
*
Сьогодні він прийшов знову.
Коли я запросив його сісти, він питально витріщився на мене, його обличчя помітно зблідло і видовжилося.
- Як воно? – спитав він.
У ці прості слова він уклав усю свою душу, усю свою істоту.
Я відповів йому, що знову – невдача.
- Я не можу собі уявити цього! – гірко вигукнув він. – Я не можу залишатися без служби! Мушу якось жити… Подумайте, яке моє становище! Жахливе!
І він вибухнув потоком гірких скарг, обурення, безнадії. Мені стало жаль його.
- Зрештою, подумайте про якусь іншу роботу, – обережно натякнув я.
Молодик кинув на мене такий здивований і скривджений погляд, що я відразу покаявся у своїй сміливості.
- Робота! – одказав він. – Ліпше скажіть мені, що нічого не можете зробити для мене, але не глуміться!
Я спробував переконати його, що у слові «робота» немає нічого кривдного і зловісного, що я, навпаки, і на думці не мав сміятися з його нещастя.
Він демонстративно взяв капелюха.
- Отже, надії немає? – спитав він, вже підійшовши до дверей.
- На жаль, мені не до снаги щось зробити, – мовив я рішуче.
- Тоді я – пропаща людина!
На його обличчі відбився глибокий розпач.
Я спробував його підбадьорити, навіяти віру в долю. Звісно, я добре постарався уникати слова «робота». Він, такий молодий, здоровий, інтелігентний, не вибачив би мені цієї кровної образи.
- Дякую, не втішайте мене, мені кінець.
- Як кінець?
- Мені залишається одне: або померти з голоду, або вбити себе.
Проказавши ці трагічні слова, він грюкнув дверима і зник.
Убити себе?
Не вірю в це – не станеться ні того, ні того; це слова, сказані в мить роздратування. Але які вони були сповнені щирості! Так, він мовив їх у хвилину безнадії, відчаю, усвідомлення своєї гіркої безпорадності.
Безнадія? Відчай? Безпорадність?
І я замислився, пригнічений.
І сказав собі:
«О Болгаріє! Могутня, повногруда, багата, здорова мати – свята годувальнице немічних, безживних, пропащих виродків! Ти маєш величезний простір для праці; ти – арена, яка кличе до широкої діяльності, до великих і плідних починань; твої безкраї родючі, багаті поля залишаються яловими; твої скарби в надрах – зневаженими; стихійні бажання і потреби – незадоволеними! Твоє життєдайне сонце не запалює своїм пекучим промінням полум’я енергії в наших серцях; струмені твого вільного повітря, яке ми вдихаємо з насолодою, не наповнює наших грудей жагою гордої незалежності, вільного польоту. Ні! Ми бідні, ми жалюгідні й малодушні. Благородний піт того, хто за ралом, шанована праця ремісника, проста і скромна слава чесно заробленого хліба, слава незнаних трударів-героїв не спокушають нас, вони нас страхають, соромлять; наша думка, нездатна до самостійності й самотворчості, загрузла в тухлятині й плісняві лінощів. Ні! Нам одне потрібно: служба, служба, служба. Не бачимо і не шукаємо нічого іншого. Служба – альфа й омега наших людських прагнень. Ми жадаємо почастуватися державними харчами; знайти місцинку на виснаженому тілі народу; устромити своє жало паразита і по краплині смоктати його кров. Смоктати, смоктати й смоктати! Якби не ця крапля, ми помремо, без неї не мислимо свого існування, без неї – безнадійний відчай, безпорадний занепад, зневіра, смерть! Ми вб’ємо себе, якщо житимемо так! Наша щедра природа дала нам чудові поля, гори, річки, небо, моря – великі спокуси для праці й корисних починань; дала нам молодість, мужню силу, здоров’я, тяму, волю, запалила в головах світильник розуму, а можливо, і генія. Навіщо вони нам? Марні дари, досадливі, небезпечні блага, єдино здатні покликати до праці наші м’язи, до роботи – нашу думку!
О, дайте йому службу!
Адже він молодий, здоровий, інтелігентний.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію