
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.15
05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, тонкодзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, тонкодзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
18:15
Постійне прагнення контролювати все — від найменших дрібниць до невизначеного майбутнього — насправді є величезним тягарем. Це не просто неефективно, а й трагічно. Уявіть: ви безперервно виснажуєте себе занепокоєнням, мозок постійно прокручує найгірші сце
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Іван Вазов. Жалоба
Кочов відразу, на круглому мармуровому столику, накидав телеграму і вийшов.
Він мав підстави для тривоги: газета, яка виходила в тому німецькому містечку, де він, Кочов, простирчав цілий місяць, лікуючись водами, – повідомляла, що двадцять другого липня там помер болгарин Д. Кочов. Ця сумна звістка була, безсумнівно, достеменною: тільки помер не Димитр Кочов, а, певне, Деню Кочов з Варни. Він був дуже плохий вже в той час, коли Димитр перебував там. Наступного ранку Димитр Кочов виїхав до Софії.
У вагоні він усю дорогу безнастанно думав лише про свою молоду дружину. Він жваво уявляв собі її стан у ту хвилину, коли хтось із близьких з усілякими осторогами повідомив їй страшну звістку, вміщену в німецькій газеті. Звичайно, так воно і було. «Добра новина лежить, а погана біжить…» Який струс, який громовий удар над головою бідної Божанки!.. Він замружився, неначе для того, аби не бачити її розпачу і сліз. Димитр знав, що Божанка його кохає, що вона щиро, палко до нього прив’язана. Таке ніжне серце… Напевне, відразу поспішили довідатись, непорозуміння з’ясувалося, і вона заспокоїлася – яка дивовижна річ цей телеграф! Але поки вона знемагала в невідомості, минуло, певне, годин дванадцять. Дванадцять годин мук, смертельної тривоги… Та це може миттєво зістарити людину на десять років!
І перед його мисленим зором поставало миленьке бліде личко Божанки в уборі чорного шовковистого волосся, залите слізьми, зблідле, змінене від болісних переживань… А потім, по тому як вона заспокоїлася, посвітліле і ще гарніше від щастя… Він уявляв її собі у світло-бузковій сукні, у якій вона була така вродлива, така елегантна. Так, Божанка елегантна… і кокетлива: вона має слабкість – моду. А втім, хто її тепер не має? Але Божанка – гарненька жінка, ясна річ, повинна бути добре вдягнена… Трішки легковажна. Але – прекрасна душа… З яким радісним трепетом, певне, вона очікує Димитра, аби на власні очі переконатися, що він живий і здоровий! І він уявляв собі схвильовану зустріч, обійми, радощі…
Тут йому до горла підступало щось гаряче, а в очах блищали непрошені сльози.
Дорога здавалася Кочову страшенно довгою, нескінченною. Коли паровоз загудів, підходячи до перону софійського вокзалу, він із тремтливим серцем побачив своїх домашніх, які прийшли його зустріти. Попереду всіх – Божанка, як завжди, вишукано вдягнена.
Зустріч була надзвичайно зворушливою.
Ще на візнику Божанка квапливо розповіла чоловікові голосом, який дрижав від хвилювання, про всі муки й страхи, які вона відчула, допоки не з’ясувалася правда. А з’ясувати дійсно вдалося лише за десять годин. Як Божанка пережила ці десять годин – вона сама не знає.
Димитр слухав її схвильований.
Він не помилявся щодо почуттів своєї дружини: Божанка його кохала. Можливо, не так палко, як він її кохав, але від серця не можна вимагати більшого, аніж воно може дати… І він почувся щасливим. А стосовно слабкості Божанки до моди та її кокетливості, тут він теж не помилявся. Щоправда, бажання бути «ефектною», приваблювати погляди (без усіляких поганих намірів, просто через жіноче марнославство) вона мала сильніше, аніж він собі уявляв. Це дрібне для нас, але сильне для жінок почуття, розвиткові якого сприяє столичний світ, поглинало певну частку її прив’язаності до Кочова. Метушливість день у день викрадала з її серця частку любові, але тільки частку. Кохання все-таки залишалося достатньо, аби чоловік міг вважати себе щасливим. Певне, її подружнє кохання ще не зазнавало випробування; ані він, ані вона не знали, наскільки воно міцне. Два почуття, які панували в серці Божанки, ще не стикалися між собою, позаяк Димитр випереджав найменше її бажання; навпаки, ці почуття вживалися, не заважаючи, але і не поступаючись місцем одне одному.
Третього дня після свого повернення Димитр вернувся з канцелярії на обід дещо раніше, аніж звичайно. Пройшовши до свого кабінету, він узяв почитати свіжу газету. Але він мусив чимало покрутитися, перш ніж знайшов, куди сісти: диван, стільці – усе було завалено взірцями матерій, модними журналами, пістрявими клаптиками тощо. Було відразу видно, що недавно тут господарювала Божанка… Димитр помружився злегка, окинув поглядом цей безлад.
«Правду кажуть: „Господиня до вбрання – в домі безлад поганя”, – усміхнено подумав він… Раптом почув за стіною, у кімнаті дружини, жіночі голоси. «А, має гостей».
Розмова ставала дедалі жвавішою; почулися вигуки, потім шурхотіння і шелестіння, які зазвичай видають жіночі сукні, спідниці й тому подібні предмети.
- А-а, модистка тут, – проказав Кочов, упізнавши її голос. – Останній паризький журнал ізнову додав Божанці роботи. Якісь нові лахи й витребеньки… А мені нічого не сказала…
І він наново взявся до газети.
- Ах, шик! – захоплено вигукнула модистка в сусідній кімнаті. – Шикарно, пані, шикарно!
- Так? Вам подобається? – спитала Божанка.
- Дивовижно! Прекрасно! Напрочуд ефектно! Ви, пані, маєте білу шкіру і чорні очі. Цей колір вам надзвичайно пасує. Раджу частіше його носити… Ось так, тримайте вуаль… Ця фалбала… ліпшої не може бути... Фасон – розкішна робота… Ви, пані, справляєте царствене враження. Шикарно! Шикарно!
- Чудово, дякую вам… От ми й приміряли… А зараз треба все прибрати й сховати, а то Димитракі скоро прийде. Допоможіть мені, будь ласка, зняти це.
«А, потайки від мене! Готує сюрприз! – подумав Димитр. – Якась нова модна вигадка, котрою вона збирається несподівано мене вразити… Справжня дитина. Дай-но я позбавлю її цього задоволення, застану на гарячому. Вона не помітила, що я вже вдома».
Кочо підвівся, тихенько підійшов до дверей у кімнату Божанки, несподівано відчинив їх. І став скам’янілий на порозі.
Ніколи він не сподівався побачити того, що побачив.
Божанка стояла перед дзеркалом… у жалобі!
Уся в чорному. Довга вуаль із чорного крепу, спускаючись широкими складками на її обличчя, закривала всю її постать від голови до п’ят; інша така сама спадала ззаду; чорний креп оповивав її чорного капелюха з чорними квітами та вкривав усю голову; довга чорна сукня з креповою оздобою, чорні рукавички, чорні черевики – усе чорне!
Якби він у цій зловісній чорній постаті не впізнав своєї дружини, то прийняв би її за привид із Гофманових казок, який блукає вночі по цвинтарю.
Побачивши чоловіка, Божанка найперше рушила, аби втекти, але, заклякла, лишилася на місці, опустивши очі на землю.
Модистка тихенько зникла.
*
Невдовзі над двором здійнявся великий стовп диму.
То палала «жалоба».
Божанка замовила її того самого дня, коли отримала хибну звістку про смерть чоловіка. Незважаючи на страшенний душевний струс від нещастя, їй, закоханій дружині, вистачило на це мужності й завбачливості!
Тепер модистка принесла замовлення, і хоча воно, на щастя, вже було непотрібне, Божанка не змогла спротивитися спокусі приміряти «жалобу» і помилуватися своїм відображенням у дзеркалі…
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Вазов. Жалоба
Переклав Василь Білоцерківський
- Та що ж це таке, чорт забирай! – досадливо і тривожно вигукнув Димитр Кочов, сидячи в кав’ярні Менделя у Відні й утретє перечитуючи повідомлення однієї німецької газети. – Адже цю газету отримують у Софії, і, звичайно, вона потрапила на очі моїй дружині!.. Бідолашна!.. За яке це число? Двадцять друге липня. Той самий день, коли я звідти поїхав. Чотири дні минуло. Скільки горя і страждань через безглузде непорозуміння! Треба хутчіше надіслати телеграму!
Кочов відразу, на круглому мармуровому столику, накидав телеграму і вийшов.
Він мав підстави для тривоги: газета, яка виходила в тому німецькому містечку, де він, Кочов, простирчав цілий місяць, лікуючись водами, – повідомляла, що двадцять другого липня там помер болгарин Д. Кочов. Ця сумна звістка була, безсумнівно, достеменною: тільки помер не Димитр Кочов, а, певне, Деню Кочов з Варни. Він був дуже плохий вже в той час, коли Димитр перебував там. Наступного ранку Димитр Кочов виїхав до Софії.
У вагоні він усю дорогу безнастанно думав лише про свою молоду дружину. Він жваво уявляв собі її стан у ту хвилину, коли хтось із близьких з усілякими осторогами повідомив їй страшну звістку, вміщену в німецькій газеті. Звичайно, так воно і було. «Добра новина лежить, а погана біжить…» Який струс, який громовий удар над головою бідної Божанки!.. Він замружився, неначе для того, аби не бачити її розпачу і сліз. Димитр знав, що Божанка його кохає, що вона щиро, палко до нього прив’язана. Таке ніжне серце… Напевне, відразу поспішили довідатись, непорозуміння з’ясувалося, і вона заспокоїлася – яка дивовижна річ цей телеграф! Але поки вона знемагала в невідомості, минуло, певне, годин дванадцять. Дванадцять годин мук, смертельної тривоги… Та це може миттєво зістарити людину на десять років!
І перед його мисленим зором поставало миленьке бліде личко Божанки в уборі чорного шовковистого волосся, залите слізьми, зблідле, змінене від болісних переживань… А потім, по тому як вона заспокоїлася, посвітліле і ще гарніше від щастя… Він уявляв її собі у світло-бузковій сукні, у якій вона була така вродлива, така елегантна. Так, Божанка елегантна… і кокетлива: вона має слабкість – моду. А втім, хто її тепер не має? Але Божанка – гарненька жінка, ясна річ, повинна бути добре вдягнена… Трішки легковажна. Але – прекрасна душа… З яким радісним трепетом, певне, вона очікує Димитра, аби на власні очі переконатися, що він живий і здоровий! І він уявляв собі схвильовану зустріч, обійми, радощі…
Тут йому до горла підступало щось гаряче, а в очах блищали непрошені сльози.
Дорога здавалася Кочову страшенно довгою, нескінченною. Коли паровоз загудів, підходячи до перону софійського вокзалу, він із тремтливим серцем побачив своїх домашніх, які прийшли його зустріти. Попереду всіх – Божанка, як завжди, вишукано вдягнена.
Зустріч була надзвичайно зворушливою.
Ще на візнику Божанка квапливо розповіла чоловікові голосом, який дрижав від хвилювання, про всі муки й страхи, які вона відчула, допоки не з’ясувалася правда. А з’ясувати дійсно вдалося лише за десять годин. Як Божанка пережила ці десять годин – вона сама не знає.
Димитр слухав її схвильований.
Він не помилявся щодо почуттів своєї дружини: Божанка його кохала. Можливо, не так палко, як він її кохав, але від серця не можна вимагати більшого, аніж воно може дати… І він почувся щасливим. А стосовно слабкості Божанки до моди та її кокетливості, тут він теж не помилявся. Щоправда, бажання бути «ефектною», приваблювати погляди (без усіляких поганих намірів, просто через жіноче марнославство) вона мала сильніше, аніж він собі уявляв. Це дрібне для нас, але сильне для жінок почуття, розвиткові якого сприяє столичний світ, поглинало певну частку її прив’язаності до Кочова. Метушливість день у день викрадала з її серця частку любові, але тільки частку. Кохання все-таки залишалося достатньо, аби чоловік міг вважати себе щасливим. Певне, її подружнє кохання ще не зазнавало випробування; ані він, ані вона не знали, наскільки воно міцне. Два почуття, які панували в серці Божанки, ще не стикалися між собою, позаяк Димитр випереджав найменше її бажання; навпаки, ці почуття вживалися, не заважаючи, але і не поступаючись місцем одне одному.
Третього дня після свого повернення Димитр вернувся з канцелярії на обід дещо раніше, аніж звичайно. Пройшовши до свого кабінету, він узяв почитати свіжу газету. Але він мусив чимало покрутитися, перш ніж знайшов, куди сісти: диван, стільці – усе було завалено взірцями матерій, модними журналами, пістрявими клаптиками тощо. Було відразу видно, що недавно тут господарювала Божанка… Димитр помружився злегка, окинув поглядом цей безлад.
«Правду кажуть: „Господиня до вбрання – в домі безлад поганя”, – усміхнено подумав він… Раптом почув за стіною, у кімнаті дружини, жіночі голоси. «А, має гостей».
Розмова ставала дедалі жвавішою; почулися вигуки, потім шурхотіння і шелестіння, які зазвичай видають жіночі сукні, спідниці й тому подібні предмети.
- А-а, модистка тут, – проказав Кочов, упізнавши її голос. – Останній паризький журнал ізнову додав Божанці роботи. Якісь нові лахи й витребеньки… А мені нічого не сказала…
І він наново взявся до газети.
- Ах, шик! – захоплено вигукнула модистка в сусідній кімнаті. – Шикарно, пані, шикарно!
- Так? Вам подобається? – спитала Божанка.
- Дивовижно! Прекрасно! Напрочуд ефектно! Ви, пані, маєте білу шкіру і чорні очі. Цей колір вам надзвичайно пасує. Раджу частіше його носити… Ось так, тримайте вуаль… Ця фалбала… ліпшої не може бути... Фасон – розкішна робота… Ви, пані, справляєте царствене враження. Шикарно! Шикарно!
- Чудово, дякую вам… От ми й приміряли… А зараз треба все прибрати й сховати, а то Димитракі скоро прийде. Допоможіть мені, будь ласка, зняти це.
«А, потайки від мене! Готує сюрприз! – подумав Димитр. – Якась нова модна вигадка, котрою вона збирається несподівано мене вразити… Справжня дитина. Дай-но я позбавлю її цього задоволення, застану на гарячому. Вона не помітила, що я вже вдома».
Кочо підвівся, тихенько підійшов до дверей у кімнату Божанки, несподівано відчинив їх. І став скам’янілий на порозі.
Ніколи він не сподівався побачити того, що побачив.
Божанка стояла перед дзеркалом… у жалобі!
Уся в чорному. Довга вуаль із чорного крепу, спускаючись широкими складками на її обличчя, закривала всю її постать від голови до п’ят; інша така сама спадала ззаду; чорний креп оповивав її чорного капелюха з чорними квітами та вкривав усю голову; довга чорна сукня з креповою оздобою, чорні рукавички, чорні черевики – усе чорне!
Якби він у цій зловісній чорній постаті не впізнав своєї дружини, то прийняв би її за привид із Гофманових казок, який блукає вночі по цвинтарю.
Побачивши чоловіка, Божанка найперше рушила, аби втекти, але, заклякла, лишилася на місці, опустивши очі на землю.
Модистка тихенько зникла.
*
Невдовзі над двором здійнявся великий стовп диму.
То палала «жалоба».
Божанка замовила її того самого дня, коли отримала хибну звістку про смерть чоловіка. Незважаючи на страшенний душевний струс від нещастя, їй, закоханій дружині, вистачило на це мужності й завбачливості!
Тепер модистка принесла замовлення, і хоча воно, на щастя, вже було непотрібне, Божанка не змогла спротивитися спокусі приміряти «жалобу» і помилуватися своїм відображенням у дзеркалі…
1. Фалбалá – тканина для оздоблення спідниць, головних уборів, білизни.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Іван Вазов. Останній день ХХ сторіччя"
• Перейти на сторінку •
"Іван Вазов. Він молодий, здоровий, інтелігентний"
• Перейти на сторінку •
"Іван Вазов. Він молодий, здоровий, інтелігентний"
Про публікацію