Переклав Василь Білоцерківський

- Та що ж це таке, чорт забирай! – досадливо і тривожно вигукнув Димитр Кочов, сидячи в кав’ярні Менделя у Відні й утретє перечитуючи повідомлення однієї німецької газети. – Адже цю газету отримують у Софії, і, звичайно, вона потрапила на очі моїй дружині!.. Бідолашна!.. За яке це число? Двадцять друге липня. Той самий день, коли я звідти поїхав. Чотири дні минуло. Скільки горя і страждань через безглузде непорозуміння! Треба хутчіше надіслати телеграму!
Кочов відразу, на круглому мармуровому столику, накидав телеграму і вийшов.
Він мав підстави для тривоги: газета, яка виходила в тому німецькому містечку, де він, Кочов, простирчав цілий місяць, лікуючись водами, – повідомляла, що двадцять другого липня там помер болгарин Д. Кочов. Ця сумна звістка була, безсумнівно, достеменною: тільки помер не Димитр Кочов, а, певне, Деню Кочов з Варни. Він був дуже плохий вже в той час, коли Димитр перебував там. Наступного ранку Димитр Кочов виїхав до Софії.
У вагоні він усю дорогу безнастанно думав лише про свою молоду дружину. Він жваво уявляв собі її стан у ту хвилину, коли хтось із близьких з усілякими осторогами повідомив їй страшну звістку, вміщену в німецькій газеті. Звичайно, так воно і було. «Добра новина лежить, а погана біжить…» Який струс, який громовий удар над головою бідної Божанки!.. Він замружився, неначе для того, аби не бачити її розпачу і сліз. Димитр знав, що Божанка його кохає, що вона щиро, палко до нього прив’язана. Таке ніжне серце… Напевне, відразу поспішили довідатись, непорозуміння з’ясувалося, і вона заспокоїлася – яка дивовижна річ цей телеграф! Але поки вона знемагала в невідомості, минуло, певне, годин дванадцять. Дванадцять годин мук, смертельної тривоги… Та це може миттєво зістарити людину на десять років!
І перед його мисленим зором поставало миленьке бліде личко Божанки в уборі чорного шовковистого волосся, залите слізьми, зблідле, змінене від болісних переживань… А потім, по тому як вона заспокоїлася, посвітліле і ще гарніше від щастя… Він уявляв її собі у світло-бузковій сукні, у якій вона була така вродлива, така елегантна. Так, Божанка елегантна… і кокетлива: вона має слабкість – моду. А втім, хто її тепер не має? Але Божанка – гарненька жінка, ясна річ, повинна бути добре вдягнена… Трішки легковажна. Але – прекрасна душа… З яким радісним трепетом, певне, вона очікує Димитра, аби на власні очі переконатися, що він живий і здоровий! І він уявляв собі схвильовану зустріч, обійми, радощі…
Тут йому до горла підступало щось гаряче, а в очах блищали непрошені сльози.
Дорога здавалася Кочову страшенно довгою, нескінченною. Коли паровоз загудів, підходячи до перону софійського вокзалу, він із тремтливим серцем побачив своїх домашніх, які прийшли його зустріти. Попереду всіх – Божанка, як завжди, вишукано вдягнена.
Зустріч була надзвичайно зворушливою.
Ще на візнику Божанка квапливо розповіла чоловікові голосом, який дрижав від хвилювання, про всі муки й страхи, які вона відчула, допоки не з’ясувалася правда. А з’ясувати дійсно вдалося лише за десять годин. Як Божанка пережила ці десять годин – вона сама не знає.
Димитр слухав її схвильований.
Він не помилявся щодо почуттів своєї дружини: Божанка його кохала. Можливо, не так палко, як він її кохав, але від серця не можна вимагати більшого, аніж воно може дати… І він почувся щасливим. А стосовно слабкості Божанки до моди та її кокетливості, тут він теж не помилявся. Щоправда, бажання бути «ефектною», приваблювати погляди (без усіляких поганих намірів, просто через жіноче марнославство) вона мала сильніше, аніж він собі уявляв. Це дрібне для нас, але сильне для жінок почуття, розвиткові якого сприяє столичний світ, поглинало певну частку її прив’язаності до Кочова. Метушливість день у день викрадала з її серця частку любові, але тільки частку. Кохання все-таки залишалося достатньо, аби чоловік міг вважати себе щасливим. Певне, її подружнє кохання ще не зазнавало випробування; ані він, ані вона не знали, наскільки воно міцне. Два почуття, які панували в серці Божанки, ще не стикалися між собою, позаяк Димитр випереджав найменше її бажання; навпаки, ці почуття вживалися, не заважаючи, але і не поступаючись місцем одне одному.
Третього дня після свого повернення Димитр вернувся з канцелярії на обід дещо раніше, аніж звичайно. Пройшовши до свого кабінету, він узяв почитати свіжу газету. Але він мусив чимало покрутитися, перш ніж знайшов, куди сісти: диван, стільці – усе було завалено взірцями матерій, модними журналами, пістрявими клаптиками тощо. Було відразу видно, що недавно тут господарювала Божанка… Димитр помружився злегка, окинув поглядом цей безлад.
«Правду кажуть: „Господиня до вбрання – в домі безлад поганя”, – усміхнено подумав він… Раптом почув за стіною, у кімнаті дружини, жіночі голоси. «А, має гостей».
Розмова ставала дедалі жвавішою; почулися вигуки, потім шурхотіння і шелестіння, які зазвичай видають жіночі сукні, спідниці й тому подібні предмети.
- А-а, модистка тут, – проказав Кочов, упізнавши її голос. – Останній паризький журнал ізнову додав Божанці роботи. Якісь нові лахи й витребеньки… А мені нічого не сказала…
І він наново взявся до газети.
- Ах, шик! – захоплено вигукнула модистка в сусідній кімнаті. – Шикарно, пані, шикарно!
- Так? Вам подобається? – спитала Божанка.
- Дивовижно! Прекрасно! Напрочуд ефектно! Ви, пані, маєте білу шкіру і чорні очі. Цей колір вам надзвичайно пасує. Раджу частіше його носити… Ось так, тримайте вуаль… Ця фалбала… ліпшої не може бути... Фасон – розкішна робота… Ви, пані, справляєте царствене враження. Шикарно! Шикарно!
- Чудово, дякую вам… От ми й приміряли… А зараз треба все прибрати й сховати, а то Димитракі скоро прийде. Допоможіть мені, будь ласка, зняти це.
«А, потайки від мене! Готує сюрприз! – подумав Димитр. – Якась нова модна вигадка, котрою вона збирається несподівано мене вразити… Справжня дитина. Дай-но я позбавлю її цього задоволення, застану на гарячому. Вона не помітила, що я вже вдома».
Кочо підвівся, тихенько підійшов до дверей у кімнату Божанки, несподівано відчинив їх. І став скам’янілий на порозі.
Ніколи він не сподівався побачити того, що побачив.
Божанка стояла перед дзеркалом… у жалобі!
Уся в чорному. Довга вуаль із чорного крепу, спускаючись широкими складками на її обличчя, закривала всю її постать від голови до п’ят; інша така сама спадала ззаду; чорний креп оповивав її чорного капелюха з чорними квітами та вкривав усю голову; довга чорна сукня з креповою оздобою, чорні рукавички, чорні черевики – усе чорне!
Якби він у цій зловісній чорній постаті не впізнав своєї дружини, то прийняв би її за привид із Гофманових казок, який блукає вночі по цвинтарю.
Побачивши чоловіка, Божанка найперше рушила, аби втекти, але, заклякла, лишилася на місці, опустивши очі на землю.
Модистка тихенько зникла.
*
Невдовзі над двором здійнявся великий стовп диму.
То палала «жалоба».
Божанка замовила її того самого дня, коли отримала хибну звістку про смерть чоловіка. Незважаючи на страшенний душевний струс від нещастя, їй, закоханій дружині, вистачило на це мужності й завбачливості!
Тепер модистка принесла замовлення, і хоча воно, на щастя, вже було непотрібне, Божанка не змогла спротивитися спокусі приміряти «жалобу» і помилуватися своїм відображенням у дзеркалі…

1. Фалбалá – тканина для оздоблення спідниць, головних уборів, білизни.