Нова книжка Олександра Сушка – «Скарбничка усмішок» –
містить і поезію, і прозу. На відміну від попередніх видань – «Вітражі» (2019, вірші), «Берегиня» (2020, есеї, повість).
Гумористичні та сатиричні твори частково були представлені в книжках Сушка й раніше, але «Скарбничка усмішок» – це
тільки гумор і сатира. На різноманітні теми: від громадянсько-політичних до інтимних та побутових. І навіть про філософські
проблеми автор уміє говорити смішно, влучно висміюючи те, що
треба висміяти, або підсміюючись із того, із чого таки треба посміятися.
Книжка складається з чотирьох поетичних розділів: «Іграшка для паяца» (теми політичні), «Ори, Пегасе!» (літературна творчість і навколо неї), «Залоскочи мене, русалко!» (про кохання й
не тільки), «Гоп, куме, не журись!» (побут, стосунки в родині й
таке інше) – та п’ятого, прозового, названого «Житіє моє».
І в кожній із цих частин автор, звісно, сміється. З усього: з
недолугих політиків, митців, коханців, із «патріотів» і брехунів, із
недоукраїнців і писак-«геніїв»… І – сам із себе, що є найпершою
ознакою душевного здоров’я та щирості. Сміється, використовуючи всі прийоми комічного. Є тут і м’який та незлостивий гумор,
і гостра сатира, і пекучий сарказм та химерний гротеск (перепрошую за плеоназми J).
Поетичні гуморески завдають суспільним негараздам або
людським вадам влучних точкових ударів. Причому в цій книжці
помітне й образне, і технічне зростання Сушка-поета.
Розділ есеїв «Житіє моє» розгортає перед читачем досить
широке комічне полотно в основному сільського життя з елементами казкової фантастики. Ці твори хочеться читати й перечитувати. І навіть не тому, що вони смішні, а тому, що добрі, затишні,
що в них таки перемагає добро – як завжди в казках.5
Можливо, хтось із критиків-літературознавців сьогодні назве Олександра Сушка письменником-гумористом. Незважаючи
на немалу кількість віршів і громадянського, і філософського, й
інтимного спрямування. І на гостро актуальні, драматичні аж до
трагізму есеї та повість «Два роки». Хоч на твори такого плану,
такого рівня не можна не зважати.
Проте справді: найбільше в цього автора таки гумористично-сатиричних віршів. І в прозі він частенько переходить на сміх,
почавши ніби й серйозну тему.
Може, тому, що індивідуальний стиль Сушка – гранична
відвертість і простота, суто українське влучне слівце з перцем
(народ скаже – як зав’яже), вдалі авторські неологізми, міцна
дружба зі здоровим глуздом (на тлі сучасного божевілля в житті й
мистецтві), чесність, прямота, самокритичність, – може, тому, що
все це легко-просто узгоджується з вимогами жанрів комічного.
А може, тому, що письменник знає/здогадується про те, що
сміх – не лише найкраща в світі зброя проти зла та брехні, але й
найкращі ж таки ліки від усіх недуг, і фізичних, і душевних.
Тож і стоїть на сторожі добра та здоров’я для своїх земляків – такий собі привітний, відкритий новий «пасічник Рудий Панько»,
лицар-захисник і цілитель водночас. Стоїть – і протистоїть (J)
усьому жахові та безглуздю сьогоднішнього світу.
І хоч Сушко ставиться до своєї творчості дуже самокритично
й, на перший погляд, невисоко цінує смішне в літературі («Бо
з лірики – наваристий борщець, а із сатири – водяниста зупа»),
але… після прочитання його гумору, навіть і втретє чи вдесяте,
щоразу на душі стає легше. Хочеться радіти, творити, жити. Мабуть, оця життєдайна сила мистецтва в наш час – коли, здається,
ось-ось остаточно переможуть зло й абсурд, – мабуть, ця сила…
найпотрібніша.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор