ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сонце Місяць
2020.08.13 13:00
Поет спав би, але не спиться йому. Тьмяно зелений злотий надвечір. Серпокрили в серпанку позлітковому хаотично гасають за власним вереском. Те саме й на землі, дітлахи розпущені й маніпулятори, хаотично гасають etc. Ще не зовсім призахідне сонце плавить д

Іван Потьомкін
2020.08.13 11:04
Благословляю вас, єрусалимські хмари,
Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
Благословляю вас, єрусалимські хмари.
Пропливаючи понад Єрусалимом,
Ви парасолько

Сергій Губерначук
2020.08.13 10:31
Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,

Ярослав Чорногуз
2020.08.13 10:19
Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,

Віктор Кучерук
2020.08.13 07:38
Багато зір, а світла мало
Знедавна сіється згори, –
Вже захололи й довші стали
Серпневі сірі вечори.
Вже так густішає щоночі
Пропахла злаками пітьма,
Що тишу будить неохоче
Уранці когута сурма.

Тетяна Левицька
2020.08.12 21:13
Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Олександр Сушко
2020.08.12 20:16
Ох і ловко півень топче курку!
Зразу видно: в цьому ділі - ас.
Я ж - слабак. Лежу, мов труп, без звуку,
Кожну ніч жона по носі "ляпс!".

Пишуть про кохання пишні дами,
Я ж - чутливий, щось не так - у плач.
Бо у мене серденько - не камінь,

Зоряна Ель
2020.08.12 12:35
Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

Зоряна Ель
2020.08.12 12:22
Переклад

Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.

Сергій Губерначук
2020.08.12 11:33
У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмілині стало
і підлягає покозаченню!" –
таким формальним експозе
Никифорович одкрив засідання профкому.
("От голова! А таке верзе!" –
подума

Лесь Українець
2020.08.12 11:03
Україна - непотрібна!
Заберіть із гербу серп!
У 33-му від безхліб'я
Помирала житниця СРСР...

Нам потрібна залізниця,
Нам потрібні літаки;
Колосилася пшениця,

Олександр Сушко
2020.08.12 07:51
Був як тертушка залізна, нині - шовковий,
Навіть ворог - й той джергоче: "Ти - святий!".
Обійнявши правду йду важкими кроками
По земельці. От тому і не щастить.

Може, в ліжко тепле? Рахувати слоників?
Ні. Іду й міркую. Думи - просто жах:
До

Микола Соболь
2020.08.12 07:28
На плечі падають літа,
здавила серце аритмія,
але для мене ти все та –
квітуча ластівка, лелія…
Дарунок сонця і небес,
щоденні розпач і розрада
з тобою поруч я воскрес
і хай тобі ця серенада

Віктор Кучерук
2020.08.12 06:51
Лиш тільки про час кукурікнув
Зраділий світанню когут, –
Пітьмою гартовані вікна
Звільнились від темряви пут.
І знову відкрилася зору,
Прискоривши серцебиття, –
Красива, ясна, неозора
Глибінь нетривкого життя.

Сонце Місяць
2020.08.12 04:40
шо ж арлекін
де зневірялись
глядач не вллє сльози
але ж

богемне щастя за нещастя
чи до роздмуханих пожеж

Іван Потьомкін
2020.08.11 21:30
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Володимир Стасов. Картина Рєпіна «Бурлаки на Волзі» (Лист редакторові «С.-Петербурзьких відомостей»)

Переклав Василь Білоцерківський

Ласкавий пане! Здається, уся наша публіка перебувала на теперішній академічній виставці й, отже, встигла оцінити по заслугах відмінне зібрання художніх творів, що їх нині посилають від нас до Відня на всесвітню виставку. Справді, навряд чи коли-небудь ще ми з’являлися в Європі з такими численним й значними взірцями російської художньої творчості. І, напевне, Західна Європа зі ще більшою прихильністю, аніж на торішній лондонській виставці, вИзнає нашу силу і теперішнє могутнє зростання в художній справі. Але термін академічної виставки наближається до кінця, а наша публіка ще не знає одного нового твору, який щойно скінчено, щойно винесено з робітні художника в академічні зали та який, без сумніву, належить до числа найліпшого, що досі створило російське мистецтво, відтоді як воно існує.
Це картина п. Рєпіна «Бурлаки на Волзі». Вже років зо два тому ця картина пробула кілька днів на виставці Товариства заохочення художників і вразила всіх, хто її бачив. Але тоді вона була ще лише майже ескізом. Відтоді величезні перетворення відбулися з нею. Сливе все тепер у ній перероблено або змінено, піднесено і вдосконалено, отож попереднє творіння просто дитина супроти того, чим стала картина тепер. За короткий час художник дозрів і змужнів, викинув з юнацького натхнення все, що в ньому ще було незріле або нетверде, і з’явився нині з картиною, з якою заледве здатне помірятися багато з усього, що досі створило російське мистецтво.
Пан Рєпін – реаліст, як Гоголь, і стільки само, як він, глибоко національний. Зі сміливістю, безприкладною в нас, він залишив і останні думки про щось ідеальне в мистецтві й по тім’я поринув в усю глибину народного життя, народних інтересів, щемливої народної дійсності.
Погляньте лише на «Бурлаків» п. Рєпіна і ви одразу муситимете признатися, що подібного сюжету ще ніхто не смів брати в нас і що подібної глибоко приголомшливої картини з народного російського життя ви ще не бачили, дарма що і цей сюжет, і це завдання вже давно стоять перед нами й нашими митцями. Але хіба це не найбільш корінна властивість могутнього таланту – побачити і вкласти у своє творіння те, що правдиве і просте, і повз що проходять, не зауважуючи, сотні й тисячі людей?
У картині п. Рєпіна перед вами широка, нескінченно розкинута Волга, яка мовби мліє, заснувши під палючим липневим сонцем. Десь удалині мигтить димучий пароплав, ближче золотиться, тихо надуваючись, вітрило бідного суденця, а попереду, важко ступаючи по мокрих мілинах і карбуючи сліди своїх лаптів на вогкому піску, йде ватага бурлаків. Запрігшись у свої лямки й натягуючи посторонки довжиною мотуза, ідуть у крок ці одинадцять чоловік, жива возова машина, нахиливши тіла вперед і розхитуючись у такт усередині свого хомута. Яке покірне стадо, яка сумирна несвідома сила, і тут-таки – яка бідність, які злидні. Немає жодної цілої сорочки на цих пропалених сонцем плечах, жодної цілої шапки й картуза – усюди дірки й лахміття, усюди онучі й дрантя.
Але не для того, аби розжалобити й вирвати громадські зітхання, писав свою картину п. Рєпін: його вразили бачені типи й характери, у ньому була жива потреба намалювати далеке, невідоме російське життя, і він зробив зі своєї картини таку сцену, рівну якій відшукаємо хіба лише в найглибших творіннях Гоголя.
У цій ватазі бурлаків зійшлися найрізноманітніші типи. Попереду виступають, немов пара могутніх буйволів, головні, корінні. Це якісь дрімучі геркулеси, зі скуйовдженою головою, бронзовими від сонця грудьми й жилавими руками, що непорушно звисають. Який погляд неприборканих очей, які роздуті ніздрі, які чавунні м’язи! Відразу позаду них натягує свою лямку, низько прихилившись до землі, ще третій богатир, теж у лахмітті й з волоссям, перев’язаним ганчіркою: цей, здається, усюди перебував, в усіх краях світу, пізнав життя і пошукав щастя і сам став схожий на якогось індіанця чи ефіопа. Тут-таки, за їхніми спинами, трішки фальшуючи й примудрившись везти якнайменше, йде, напевне, відставний солдат, високий і жилавий, попалюючи коротеньку люльку; позаду всіх жовтий як віск і висохлий старий; він страшенно хворий і виснажений, і, здається, небагато днів залишається йому прожити; свою бідну голову він відвернув убік і рукавом витирає піт на лобі, піт слабкості й безвихідної муки.
Другу половину ходи становлять: міцний, бадьорий, крижастий старий; він притулився плечем до сусіда й, опустивши голову, квапиться на ходу напхати свою люльку з кольорового капшука; за ним відставний рудий солдат, єдиний чоловік з усієї компанії, який має чоботи й запхані туди суконні штани, на його плечах жилет із єдиним мідним ґудзиком, який хилитається і виблискує на сонці; він метушливо і поривчасто веде свою роботу і дріботить ногами; ще далі хтось на подобу мандрівного грека, з рисами все ще наполовину античними; йому тут нудотно і незвично, він неспокійно піднімає свій усе ще чудовий, попри нескінченне марнотратство життя, античний профіль і широкими красивими очима озирається навкруги, розмахуючись на обидва боки, немов маятник, можливо, наполовину в дрімоті, і цілковито опустивши голову на груди, бідний лапотник, останній, відділений од усіх.
І все це товариство мовчить: воно у глибокій безмовності виконує свою волову службу. Один тільки хлопчик галасує і бадьоро гарячкує, у довгих білих патлах і босо, він – центр і ходи, і картини, і всього творіння. Його яскрава рожева сорочка найраніше зупиняє око глядача на самій середині картини, а його швидкий сердитий погляд, а його свавільна фігурка, яка лається на всіх, мовби гавкає, його сильні молоді руки, які поправляють на плечах мозолячу лямку, – усе це протест і опозиція могутньої молодості супроти безмовної покори змужнілих, зламаних звичкою і часом дикунів-геркулесів, які крокують навколо нього попереду і ззаду.
Ця хода по розжареному піску, під палючим сонцем, ці лапті, які шльопають по калюжах, ці очі, ці вирази отупілості й цілковито тваринного життя, ці блискучі фарби природи й ці сірі тони понурих семиряг і згаслих очей – усе це вкупі дає таку картину, якої ще ніхто ніколи в нас не робив.
За планом і за вираженням своєї картини п. Рєпін – значний, могутній митець і мислитель, але заразом він володіє засобами свого мистецтва з такою силою, красою і досконалістю, як навряд чи хто-небудь іще з російських митців. Кожна подробиця його картини обдумана і намальована так, що викликає довге вивчення і глибоку симпатію кожного, хто здатний розуміти достеменне мистецтво, а його колорит вишуканий, разючий і сильний, як хіба лише в одного або двох з усієї породи наших взагалі настільки неколоритних живописців. Тому не можна не віщувати цьому молодому митцеві багатющого художнього майбуття.

1873 р.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-07-14 19:57:41
Переглядів сторінки твору 35
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.772
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2020.08.11 04:23
Автор у цю хвилину відсутній