ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2020.10.22 10:54
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
На один сподив менше стало,
На одну пісню більше буде.
І оцю пісню мимоволі
Віддам на посміх і на глузи,
Бо так нестерпні аж до болю
Душі любовні тиша й смуток.

Сергій Губерначук
2020.10.22 10:27
Арсенальна станція метро.
Поїзд мчить за вітром під землею.
Це цивілізоване нутро
спростувало древню ахінею –
про підземність пекла, про чортів,
котрі нас, полощучи в окропі,
у смолі гарячій і крутій,
нібито відвернуть од утопій.

Дума Козак
2020.10.22 08:40
Скажи мені відверто, друже,
ти їв колись солодку грушу
із рук коханої чаклунки
у проміжках між поцілунків?
Щоб музика лунала всюди
і трунок скапував на груди…

Чи ласував ти диво-соком,

Микола Соболь
2020.10.22 04:38
Я – Суддя, мене судити зась,
Ми велика каста – неосудних!
І Феміда вступиться за нас
чупруни* для паничів не люди.

Мантія приховує гріхи.
А НАБУ*? Воно підсліпкувате,
якщо ляпнеш, що ти від «слуги»

Борис Костиря
2020.10.21 23:09
Задуха у залі, задуха в серцях.
Корозія їсть молодих і завзятих.
Вона їх взяла у залізні лещата.
Надія прогляне крізь сон у мерцях.

В незмінності тиші, в лихій німоті
Проваллям проноситься голос тирана.
Лунає мелодія дика й захланна

Олександр Панін
2020.10.21 22:36
Світи Танго –
Нескінченні
І
Несповідні.

***

Розділили монету

Ігор Шоха
2020.10.21 21:30
Наша правда влаштовує нас
і таких, як і ми, ще до того
як на мить зупиняється час
у останній молитві до Бога.

Наша істина, сукана з жил,
не влаштовує інде еліту
із минулого... їхній копил

Ярослав Чорногуз
2020.10.21 15:09
Левкадська скеля поряд височить,
І про Сафо розкаже, поетесу.
Отож отут спинімося на мить…
Поезії писались їй чудесні…

Поет Алкей хмелів, як од вина,
Читаючи рядки оті чудові,
І палко їй освідчився в любові…

Іван Потьомкін
2020.10.21 12:14
«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чул

Сергій Губерначук
2020.10.21 10:03
Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,

Ігор Деркач
2020.10.21 09:18
Жити, виживаючи, не мед
і лише уява помагає
бачити сьогодні наперед,
що тебе вчорашнього чекає.

У Полішинеля є секрет –
ув’язати наслідки й причину.
Та, аналізуючи момент,

Тетяна Левицька
2020.10.21 09:11
Всього не заграбастаєш! І скільки ж людям треба
для ситого життя - страждань, смертей, війни почвари?
І по тобі світ відспіває упокійні треби,
згустяться над короною свавілля - чорні хмари.

Від золотої лихоманки очі, аж пожовкли,
а раптом смерть за

Дума Козак
2020.10.21 08:18
Зів‘яли квіти поступово,
не дочекалися тебе…
Та я своє тримаю слово –
чекаю, люба, дотепер.

Іще чекати доста буду
і буду марити вночі
тобою, мила моя згубо,

Олександр Бобошко Заколотний
2020.10.21 08:01
Жовтень пожежі влаштовує по дібровах;
згодом гасити заходиться їх дощами.
Осінь... Читай: «заспокоєння» і «добробут».
Плачеш: «Не був у відпустці»?
Ну… Заощадив.

З третьої спроби стрибнув би хоч трохи

Віктор Кучерук
2020.10.21 06:37
Холоне в полум’ї рудому
Коханням зраджена душа, –
Спішу зажурено додому,
Як осамітнене пташа.
Шурхоче сонно під ногами
Опале листя тут і там,
Де ще недавно вечорами
Гуляв замріяно не сам.

Микола Соболь
2020.10.21 05:43
Хай воля Божа і неба ласка
зійдуть сьогодні до тебе
і оживе хай вранішня казка
спомином висохлих стебел.

Бачиш, як вітер листя колише,
всотує краплі туману,
тихо ступає осінь між вишень,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Володимир Стасов. Картина Рєпіна «Бурлаки на Волзі» (Лист редакторові «С.-Петербурзьких відомостей»)

Переклав Василь Білоцерківський

Ласкавий пане! Здається, уся наша публіка перебувала на теперішній академічній виставці й, отже, встигла оцінити по заслугах відмінне зібрання художніх творів, що їх нині посилають від нас до Відня на всесвітню виставку. Справді, навряд чи коли-небудь ще ми з’являлися в Європі з такими численним й значними взірцями російської художньої творчості. І, напевне, Західна Європа зі ще більшою прихильністю, аніж на торішній лондонській виставці, вИзнає нашу силу і теперішнє могутнє зростання в художній справі. Але термін академічної виставки наближається до кінця, а наша публіка ще не знає одного нового твору, який щойно скінчено, щойно винесено з робітні художника в академічні зали та який, без сумніву, належить до числа найліпшого, що досі створило російське мистецтво, відтоді як воно існує.
Це картина п. Рєпіна «Бурлаки на Волзі». Вже років зо два тому ця картина пробула кілька днів на виставці Товариства заохочення художників і вразила всіх, хто її бачив. Але тоді вона була ще лише майже ескізом. Відтоді величезні перетворення відбулися з нею. Сливе все тепер у ній перероблено або змінено, піднесено і вдосконалено, отож попереднє творіння просто дитина супроти того, чим стала картина тепер. За короткий час художник дозрів і змужнів, викинув з юнацького натхнення все, що в ньому ще було незріле або нетверде, і з’явився нині з картиною, з якою заледве здатне помірятися багато з усього, що досі створило російське мистецтво.
Пан Рєпін – реаліст, як Гоголь, і стільки само, як він, глибоко національний. Зі сміливістю, безприкладною в нас, він залишив і останні думки про щось ідеальне в мистецтві й по тім’я поринув в усю глибину народного життя, народних інтересів, щемливої народної дійсності.
Погляньте лише на «Бурлаків» п. Рєпіна і ви одразу муситимете признатися, що подібного сюжету ще ніхто не смів брати в нас і що подібної глибоко приголомшливої картини з народного російського життя ви ще не бачили, дарма що і цей сюжет, і це завдання вже давно стоять перед нами й нашими митцями. Але хіба це не найбільш корінна властивість могутнього таланту – побачити і вкласти у своє творіння те, що правдиве і просте, і повз що проходять, не зауважуючи, сотні й тисячі людей?
У картині п. Рєпіна перед вами широка, нескінченно розкинута Волга, яка мовби мліє, заснувши під палючим липневим сонцем. Десь удалині мигтить димучий пароплав, ближче золотиться, тихо надуваючись, вітрило бідного суденця, а попереду, важко ступаючи по мокрих мілинах і карбуючи сліди своїх лаптів на вогкому піску, йде ватага бурлаків. Запрігшись у свої лямки й натягуючи посторонки довжиною мотуза, ідуть у крок ці одинадцять чоловік, жива возова машина, нахиливши тіла вперед і розхитуючись у такт усередині свого хомута. Яке покірне стадо, яка сумирна несвідома сила, і тут-таки – яка бідність, які злидні. Немає жодної цілої сорочки на цих пропалених сонцем плечах, жодної цілої шапки й картуза – усюди дірки й лахміття, усюди онучі й дрантя.
Але не для того, аби розжалобити й вирвати громадські зітхання, писав свою картину п. Рєпін: його вразили бачені типи й характери, у ньому була жива потреба намалювати далеке, невідоме російське життя, і він зробив зі своєї картини таку сцену, рівну якій відшукаємо хіба лише в найглибших творіннях Гоголя.
У цій ватазі бурлаків зійшлися найрізноманітніші типи. Попереду виступають, немов пара могутніх буйволів, головні, корінні. Це якісь дрімучі геркулеси, зі скуйовдженою головою, бронзовими від сонця грудьми й жилавими руками, що непорушно звисають. Який погляд неприборканих очей, які роздуті ніздрі, які чавунні м’язи! Відразу позаду них натягує свою лямку, низько прихилившись до землі, ще третій богатир, теж у лахмітті й з волоссям, перев’язаним ганчіркою: цей, здається, усюди перебував, в усіх краях світу, пізнав життя і пошукав щастя і сам став схожий на якогось індіанця чи ефіопа. Тут-таки, за їхніми спинами, трішки фальшуючи й примудрившись везти якнайменше, йде, напевне, відставний солдат, високий і жилавий, попалюючи коротеньку люльку; позаду всіх жовтий як віск і висохлий старий; він страшенно хворий і виснажений, і, здається, небагато днів залишається йому прожити; свою бідну голову він відвернув убік і рукавом витирає піт на лобі, піт слабкості й безвихідної муки.
Другу половину ходи становлять: міцний, бадьорий, крижастий старий; він притулився плечем до сусіда й, опустивши голову, квапиться на ходу напхати свою люльку з кольорового капшука; за ним відставний рудий солдат, єдиний чоловік з усієї компанії, який має чоботи й запхані туди суконні штани, на його плечах жилет із єдиним мідним ґудзиком, який хилитається і виблискує на сонці; він метушливо і поривчасто веде свою роботу і дріботить ногами; ще далі хтось на подобу мандрівного грека, з рисами все ще наполовину античними; йому тут нудотно і незвично, він неспокійно піднімає свій усе ще чудовий, попри нескінченне марнотратство життя, античний профіль і широкими красивими очима озирається навкруги, розмахуючись на обидва боки, немов маятник, можливо, наполовину в дрімоті, і цілковито опустивши голову на груди, бідний лапотник, останній, відділений од усіх.
І все це товариство мовчить: воно у глибокій безмовності виконує свою волову службу. Один тільки хлопчик галасує і бадьоро гарячкує, у довгих білих патлах і босо, він – центр і ходи, і картини, і всього творіння. Його яскрава рожева сорочка найраніше зупиняє око глядача на самій середині картини, а його швидкий сердитий погляд, а його свавільна фігурка, яка лається на всіх, мовби гавкає, його сильні молоді руки, які поправляють на плечах мозолячу лямку, – усе це протест і опозиція могутньої молодості супроти безмовної покори змужнілих, зламаних звичкою і часом дикунів-геркулесів, які крокують навколо нього попереду і ззаду.
Ця хода по розжареному піску, під палючим сонцем, ці лапті, які шльопають по калюжах, ці очі, ці вирази отупілості й цілковито тваринного життя, ці блискучі фарби природи й ці сірі тони понурих семиряг і згаслих очей – усе це вкупі дає таку картину, якої ще ніхто ніколи в нас не робив.
За планом і за вираженням своєї картини п. Рєпін – значний, могутній митець і мислитель, але заразом він володіє засобами свого мистецтва з такою силою, красою і досконалістю, як навряд чи хто-небудь іще з російських митців. Кожна подробиця його картини обдумана і намальована так, що викликає довге вивчення і глибоку симпатію кожного, хто здатний розуміти достеменне мистецтво, а його колорит вишуканий, разючий і сильний, як хіба лише в одного або двох з усієї породи наших взагалі настільки неколоритних живописців. Тому не можна не віщувати цьому молодому митцеві багатющого художнього майбуття.

1873 р.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-07-14 19:57:41
Переглядів сторінки твору 81
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.772
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2020.10.12 20:39
Автор у цю хвилину відсутній