Переклав Василь Білоцерківський

Усі залишилися задоволені ХІ пересувною виставкою: і публіка, і художники, і критики; усі її хвалять, багато людей оголошують, що це – найкраща з усіх виставок Товариства. Я погоджуюся з усіма і вважаю, що, справді, на нинішній виставці стільки примітних картин усілякого ґатунку, жанрових та історичних, пейзажів і портретів, що всім цим Товариство може пишатися і славитися. Оце-бо диво: спільнота з багатьох членів не лише не руйнується, не лише не слабне, не лише не під’їдається чварами й сварками, а все міцніє, усе вгору йде! Річ доволі надзвичайна в нас.
Багато вже давали друком докладних (і чудових) звітів про виставку. Тому не стану повторювати сказаного і розбирати всієї виставки, але висловлю лише кілька думок, які впали мені в голову на цій виставці.
Для мене безсумнівно, що в дуже нетривалім часі Товариство повинно збагатитися новим товаришем, і одним із найбільш капітальних. Це – п. Позеном [1], який з’являється нині поки лише як сторонній експонент. Такий талановитий товариш не може не бути бажаним прибутком Товариству. І це ще буде перший товариш із числа скульпторів. Досі в Товаристві були учасниками все тільки живописці. Воно і зрозуміло: Антокольський міг би брати участь у виставках лише дуже вряди-годи, та притому всі його твори останніх десяти років були постійно монументальної величини, а твори таких розмірів зовсім не підхожі для постійного пересування, особливо по Росії. Треба сподіватися, що Антокольський повернеться тепер до скульптурних творінь малих розмірів, до «сцен», якими розпочинав двадцять років тому і які найзручніші й найбажаніші нині не лише для покупецької, але й для всілякої публіки. Адже у «сцени» малого розміру можна вкласти бозна скільки таланту і глибокого змісту. Поки (можливо) Антокольський до цього приступить, п. Позен вже приступив, і ось другий рік з’являється перед публікою з такими творами, маленькими, ліпленими з воску, які сильно і швидко рішуче всім подобаються, і тим не менше достеменно талановиті, повні достеменної художності й правди. Усе це той «реальний», глибоко життєвий рід образотворчості, який найдорожчий новому російському мистецтву. Мене глибоко тішить саме те, що п. Позен прямо розпочинає з вивчення національностей та індивідів, а це така рідкість у скульпторів. Вже минулого року його чарівна група «Малоросійський віз» вказувала на такий напрям. На нинішній виставці є цілих два твори в тому самому дусі. Група під назвою «Шинкар» представляє дві різні національності, два різні типи: сам шинкар – єврей, у кашкеті й сибірці, сидить, зігнувшись, на возі біля своєї бочки з сивухою і читає, з великого благочестя, дорогою до шинків і наживи, яку-небудь повчальну книжечку, можливо, навіть і релігійну. Інший тип – російський хлопчик, у хутряній шапці, широколиций, крижастий, крокує біля коня і допомагає возові підніматися косогором. Позаду біжить, підстрибуючи, огирчик зі своєю гривкою, яка стирчить стійма. Але ще краща інша група п. Позена: «Кобзар». Це досі найліпший його твір. Попереду біля тину (на одну з палок якого ввіткнуто, за малоросійським селянським звичаєм, сушитися на сонці горщик) сидить на землі сліпий, нахиливши голову і старанно крутячи ручку своєї кобзи. Хутряна шапочка і палка – біля його схрещених ніг; тут-таки виставлено чашечку для збору. Позаду нього хлопчак великорус, його поводир, у кашкеті, рваному жупані, стоїть, спираючись на дорожню палицю, і з нудьги дивиться й слухає, що той робить. Народності, індивідуальні характери виражені майстерно. Мені здається, від п. Позена можна очікувати багато попереду. Він і талант має, і, очевидно, найтвердішу рішучість вивчати життя, працювати для діла, а не для якоїсь дозвільної «скульптури».
Хто мене також сильно порадував на виставці, це п. Максимов. Від часу його «Чаклуна на весіллі»
[2] він багато писав, але мало зробив достеменно визначного. Можна б було вказати власне тільки на «Поділ» [3] і на «Хворого селянина в хаті». (Остання – справжній chef-d’oeuvreглибокого вираження і патетичності в обох осіб: бідного хворого та його безпорадної дружини, яка ридає на колінах, перед образами.) Це були дві прекрасні картини, але для цілих восьми років – мало. Нова його картина, «Позичання хліба», така чудова, що змушує мовчати будь-які претензії. Навіть у своєму колориті п. Максимов зробив сильний успіх, – а колорит завжди був у нього раніше хворим місцем. Сцена - хата. Двоє дійових осіб: бідна селянка, босонога і зажурена, принесла під заставу свій останній чайник; інша дійова особа – теж селянка, тільки достатня, навіть багата, роздобріла тілом. Вона відважує на кантарі окраєць хліба в борг, – і як вона вправно, метушливо і дбайливо це робить! Вона стоїть до нас спиною, але нема потреби: ви її всю бачите і відчуваєте, ви немовби навіть чуєте її голос. Це – жінка хороша, це цілий тип, цілий характер. Ніколи не погоджуся з тими людьми, які мало значення надають таким сценам: тут достеменне життя відбувається, одна зі щоденних повсюдних драм; тут наші люди, події, характери. Для мене п. Максимов – один із найвизначніших наших художників.
В. Маковський, – я давно вже це помітив, – майже ніколи не буває у своєму авантажі, коли від маленьких і середніх розмірів переходить до великих. «Товкучий ринок у Москві» й декотрі інші його картини доводять це, мені здається, найбільш наочно. Зображення у справжню величину оригіналу, як на мене, ще менше йому вдаються, наприклад його «Швейцар». Це – щось абсолютно точно не його, цілковито чуже йому. Я визнав би тут навіть певну схожість із манерою його брата К. Є. Маковського. Але де він завжди САМ, справжній САМ, з усім своїм чарівним талантом, це – у картинках маленьких, або принаймні невеликих розмірів. Нині на виставці таких три, і всі три чудові: «Передбанник» – це дружня розмова двох старих чиновників, які зустрілися в лазні. Один зовсім готовий, вже щільно закутаний у шубу, вже з піднятим угору коміром, вже з відпареним віником під пахвою; на прощання поважно поговоривши з другом, він іде, а спершу дає понюхати своєму кучерявому сивому приятелеві тютюнця зі своєї тютюнниці: той ще не може дістатися власної, він ще вдягається. Вважаю, що ця картинка – справжній pendant до «Чистого понеділка» Перова.
Інша картина В. Маковського, це – «Побачення», теж чарівне творіння. Побачення відбувається між селянкою-бабою, яка прийшла в місто, та її сином-хлопчиком, відданим у навчання до слюсаря. Він увесь розкудланий і перемазаний, у брудному фартуху, так і вчепився зубами в калач, який принесла мати, навіть не дивиться на неї. А вона, бліда, сидить, уся ще закутана, і з таким почуттям дивиться на синочка, якого щойно викликала з робітні. «Ох, батечки, як його розбирає, ач як йому їсти хочеться! Та його, голубчика, видно, і не годують зовсім!» – говорять її повні почуття і сердечності очі. Трохи незадовільно намальована вся нижня половина тіла хлопчика, він наче не на своїх ногах стоїть, а все-таки ця картинка – чарівна і нескінченно правдива.
Але найкраща з нинішніх картин В. Маковського – «Догана». Це стара чиновниця, товста, сива, нечесана, щойно з кухні, з засуканими рукавами, явно щонайдобріша істота; але й вона розлютилася і, витягши портмоне з чоловікового віцмундира, простягає його, порожнє і розкрите, чоловікові: «А де гроші? Куди подів? Знову пропив?» – крикливо допитує вона чоловіка. А він сидить на стільці, ні живий ні мертвий; він, певне, щойно ввійшов до кімнати – палиця і картуз з кокардою тут поруч, біля столу і на столі. Він не відповідатиме ані слова; його налякані очі блукають навкіс, убік, руки вкупі, колінця стислися, червоне обличчя палає і вином, і острахом. Усе разом – вершина комізму, правди й талановитості.
У Рєпіна теж тепер з’явився чиновник. Уперше з-під пензля цього художника вийшов тип людини цього стану, але вийшов чудовим, великим твором. Зображена в нього людина – це славетний Поприщин, геніальне творіння Гоголя, непорівнянний тип із «Записок божевільного». Рєпін представив свого бідного дивака, коли він (так оголошено в каталозі) промовляє: «Дивує мене надзвичайна повільність депутатів. Які причини могли б їх зупиняти?» Але якби не цей підпис, кожен однаково й так відгадав би, що перед ним божевільний, який виголошує важливу промову, задумався про щось, бозна як важливе, і що на додачу до того цей божевільний – росіянин і колишній чиновник. Так усе це в ньому характерно і глибоко висловлено. Усе колишнє чиновницьке життя яскраво написане на цьому обличчі, у цьому раніше голеному, тепер запущеному підборідді, у цих одутлих щоках, найбільше в цьому погляді, тупому, безглуздому, зухвалому, забитому, а тепер шалено полум’яному і страшенно цілеспрямованому. Ще ніхто в Європі не малював такого типа, такого погляду, дарма що сотні тисяч картин висять по музеях. Пам’ятаю лише одну подібну картину в новому мистецтві (куди старому було до таких завдань? чи був йому час!): це – божевільний фламандський живописець ван дер Ґус (van der goes), картина сучасного бельгійського живописця Ваутерса, яка була на віденській всесвітній виставці 1873 року. То була картина добра, навіть талановита, але як далеко було ван дер Ґусові до нашого Поприщина, а Ваутерсові до Рєпіна! Мені здається, хто раз бачив його Поприщина, ніколи не забуде цього спрямованого, пронизливого погляду, з його дикістю, майже звірством, цієї поважності, цієї нахиленої голови й довгої постаті, у вигляді палиці, у халаті й ковпаку, з засунутими в рукава руками, з залізним ліжком позаду. Сцена глибоко приголомшлива, незгладима. Обличчя написане навдивовижу талановито.
Інше велике творіння Рєпіна – це «Хресний хід у Курській губернії», велетенська картина (вшир) з цілим народонаселенням на сцені. Ця картина – гідний товариш «Бурлакам» – та сама сила, той самий вогонь, та сама правда, та сама глибока національність і той самий разючий талант. І знову, як там, хода цілої народної юрми, різнорідної, різнохарактерної, різнотипної. Тільки там були самі мужики та відставні солдати, які несуть страшну службу тварин, запряжені в лямку злиднями й бідою. Усі самі добровільно йдуть і смажаться на сонці, бо вони велику, душевну справу вчиняють: несуть чудотворну ікону з місця її явлення (можливо, де-небудь у лісі), у день її свята, до монастиря або церкви, де вона завжди зберігається. Усіх цих людей зрушило благочестя, глибока віра і релігійне почуття; але вже всі вони страшенно втомилися і потрошку зайнялися своїми справами, думками й розмовами. Залишилися до кінця старанними лише небагато з них. По-перше – дві жінки, одна кухарка або покоївка, у червоній запасці й суконній кофті, друга якась бідна стара чиновниця. Вони несуть порожній футляр, де зазвичай міститься образ: обидві вони повні глибокої побожності, несуть свій розкритий футляр надзвичай благоговійно і, здається, бояться кожного свого кроку, як би не оступитись. Тоді ще залишилися в картині повні щирого релігійного почуття мандрівці й мандрівниці, у лаптях і онучах, з палицями й жезлами, з лямками й торбами, у семирягах і шматтях, які виступають у лівому кутку картини. Нарешті, певне, теж залишилися дуже повні свого релігійного почуття ті мужики, у статечних святкових каптанах із сільського сукна, що несуть, попереду всіх, на зелених носилках, велетенський ліхтар, увесь у вогнях усередині, зовні весь у стрічках і золотих привісках (руки, ноги, серця ex-voto [4]). Усі їхні обличчя поважні, серйозні, повні гідності; вони справжні індійці буддійської процесії на берегах Гангу, і все-таки наймолодший поміж ними, білявий, той, що позаду, страшенно занепокоєний, відволікаючись: йому все падає волосся на очі, і сонце його сліпить; от він і метляє вгору головою, неспокійним жестом. Відразу за ними, за цією темно-брунатною групою індійців, йдуть сільські півчі, усі хлопчики, якими править старий дячок, лисий і бронзовий, ще трішки дикун, у старовинному дячківському строї, і тут-таки новітній дячок, вже в європейському сюртуку і з європейським лощеним обличчям. Усі вони співають, і так старанно, що не чують і не бачать, щó робиться за два кроки. А там лихий урядник, звичайно, з солдатів, з кінноти, достатньо досвідчений, теж старанно займається своєю справою: він несамовито лупцює нагайкою юрму, задравши судомним рухом лівої руки голову свого коня, і це все без потреби, без мети, просто так, зі старанності. У юрмі чутно крики, голови й тіла хитнулися навсібіч, чиясь рука в рожевому рукаві сарафана піднялася поверх юрми, мовби кваплячись захиститися від цього звіра. Інший урядник, у лівому кутку картини, діє набагато скромніше: він лише погрожує нагайкою, звиснувши до юрми зі свого коня. Місцева волосна влада теж постає у двох видах: одні, найбільш ревні, вже перейшли до дії, штовхають і женуть навколо себе палицями; але їх небагато, а інші, яких дуже багато, куди не глянь довкола, праворуч, ліворуч, попереду і позаду, пішки й верхи – справжнє військо в селянських каптанах, і всі з бляхами; ця решта лагідно і тихо присутня при процесії. Центр усього – це сам чудотворний образ, невеликий, але весь у золоті, і з променем сонця, який ударив у нього і який несе з великою парадністю і чванливістю місцева аристократка, купчиха або поміщиця, товста, крижаста, упарена сонцем, вона щулиться від нього, але вся в бантах і шовках. Її асистент – місцева найвпливовіша особа, відкупник або підрядник, тепер золотий мішок, вже в німецькому сюртуку, але явно з мужиків, грубий, нахабний, безпардонний куркуль. Поруч – відставний капітан або майор без еполетів, але у формному сюртуку; позаду попи в золотих ризах, які виблискують на сонці, у фіолетових скуфійках і камилавках, весело бесідують одне з одним; попереду – рудий благообразний диякон у пишному золотому стихарі; навкруги – усюди юрма, наполовину великоросійська, наполовину малоросійська. Над усім угорі – хоругви й хрести, які сяють барвами й золотом у світлому літньому повітрі. І все це вкупі рухається просто на глядача, з далечини, велетенською, дедалі більшою процесією, – це одна з найліпших звитяг сучасного мистецтва.


Статтю вперше опубліковано в часопису «Художественные новости» (1883, № 7).

1. Скульптор Леонід Позен (1849–1921) народився в с. Оболонь на Полтавщині. До 19 років мешкав в Україні: здобув домашню базову освіту, потім навчався в Полтавській губернській гімназії, один рік у Харківському університеті, звідки перевівся до Петербурзького університету, який закінчив за юридичним напрямом. Згодом він працював на різних посадах у прокуратурі й судах С.-Петербурга. Одночасно займався скульптурою, брав активну участь у виставках Товариства передвижників. Був дійсним членом Імператорської Академії мистецтв. Автор низки робіт з українського народного життя («Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці», «Оранка в Україні»), ряду портретних бюстів (Г. Мясоєдова, Ф. Стравинського, М. Ярошенка), а також пам’ятників М. Гоголеві та І. Котляревському в Полтаві. – Прим. перекл.
2. Мова про видатну картину В. Максимова – «Прихід чаклуна на селянське весілля (1875). – Прим. перекл.
3. Інша визначна робота Максимова, повна назва якої – «Родинний поділ у селянському побуті» (1876). – Прим. перекл.
4. Себто вотивні предмети (дари) – речі, призначені для жертвоприношення в релігійних обрядах. – Прим. перекл.