Переклав Василь Білоцерківський

Днями доправлено в імператорську публічну бібліотеку написану рукою самого композитора повну фортепіанну партитуру опери «Кам’яний гість» Даргомижського, яку принесли в дар спадкоємці композитора. Отже, у нашій публічній бібліотеці тепер містяться автографи трьох найславетніших російських опер: «Життя за царя», «Руслан і Людмила» і «Кам’яний гість», себто автографи всього найліпшого, що досі створила російська музична школа. Як відомо, Даргомижський помер, не встигши оркеструвати свою оперу [1], і тому вона залишилася після нього у вигляді твору, де написано голосові партії дійових осіб, а оркестрові викладено лише для фортепіано. Автограф уключає чотири зошити, відповідно до чотирьох сцен, із яких у Пушкіна складається цей драматичний твір. Другу і третю дії цілковито закінчено, крім небагатьох заключних тактів, яких автор не дописав, наприкінці другої й третьої дій; але їх легко було дописати, по-перше, тому, що їх послідовність ясно випливає з попереднього, і, по-друге, – сам автор не раз розповідав свої наміри музикантам, які оточували його в останній час життя. Єдина справді значна прогалина в опері – це останні 11 віршів пушкінського тексту, наприкінці першої картини першої дії (розмова Дон Жуана з Лепорелло від слів: «Слухай, Лепорелло, я з нею познайомлюся»): цю прогалину мусила заповнити вже стороння рука, утім, також за вказівкою самого автора. Але в автографі партитури «Кам’яного гостя» є кілька сторінок, на які, посеред усього великого, що містить ця опера, не можна не дивитися особливо побожно. Це чотири сторінки, написані олівцем, які містять частину сцени між Дон Жуаном, ченцем і Лепорелло наприкінці тієї самої сцени: цю музику Даргомижський написав хворий, у ліжку, коли вже відчував свій близький кінець.
Йому було відомо, що він більше не встане; останніми днями він часто зазнавав нестерпних страждань від хвороби, яка забрала його, а одначе, попри все, він продовжував творити й слабкою рукою закінчував свою оперу, своє найкраще і найдосконаліше творіння, ясно розуміючи все її велике значення і кваплячись, аби смерть його не випередила. Ця звитяга духа над тілом, цей тріумф творчого духа над найнестерпнішими стражданнями, ця безмежна відданість справі, якою одною тільки й сповнена вся душа, – хіба це не велич! І справді, такі колосальні творіння, як «Кам’яний гість», можуть виходити з голови лише того, для кого творіння його людського духа є всім, усе життя, уся любов, усе його існування.
Ми не знаємо, яка доля очікує «Кам’яного гостя» на нашій сцені: щиросердно бажаємо, аби публіка відразу зрозуміла і полюбила цей твір, який виходить поза всі правила й усі приклади. Ми б бажали цього не так творові, як публіці. У нас досі вже було забагато прикладів того, як через недостатню художню освіченість, через завелику відданість старовинним правилам і поняттям багато (забагато) людей з нудьгою або зі зневагою відверталися од найкращих і найглибших творінь наших митців, не розуміючи, що тут лежать наша гордість, наша слава, наші права на значущість у ряду народів. Чи не втішно було б бачити, що ті, хто більш розвинений, хто ширше дивиться, хто більше розуміє, – нині здатні, навіть одразу, віддавати справедливість геніальним творінням? Але не треба йти слухати «Кам’яного гостя» з давніми оперними вимогами, з давніми оперними рутинними поняттями; не можна пов’язувати з ними такий твір, який, власне, з усіма ними скінчив, який розпочинає собою нову добу в музиці – добу опери реальної, що наближається до життя і до словесного, позбавленого умовності вираження настільки, наскільки наближаються до нього будь-яка нинішня драма і комедія. А проте, якщо на «Кам’яного гостя» ще очікують нові пригоди навіть і тепер, коли він, нарешті, подолав численні поневіряння і спротиви протягом цілих трьох років від часу смерті Даргомижського, – ми все-таки можемо, мусимо вважати себе щасливими, що таке значне творіння народилося в нас, у нашій вітчизні, і що його авторові вдалося вирвати останні хвилини у смерті й докінчити той твір, який робить його одним із найбільших наших співвітчизників.
Постановка «Кам’яного гостя» найретельніша, вивчали цю оперу з усією можливою увагою, декорації й костюми – чудові.

Статтю вперше надруковано 1872 року («С.-Петербургские ведомости», 12 лютого, № 43). Вона – одна з трьох статей, які Стасов присвятив виключно цій опері Даргомижського. І саме завдяки старанням ученого публічна бібліотека отримала рукопис композитора.

1. Інструментування опери здійснив М. Римський-Корсаков (пізніше, 1902 року, додав також невелику увертюру), а дописав незакінчені матеріали Даргомижського Ц. Кюї. – Прим. перекл.